Гарт Крейн
БРУКЛІНСЬКОМУ МОСТОВІ
О, скільки ранків
вичахле од бриж,
Невтомне крилля
чайку оберта,
Споруджуючи з
шумних білих кіл
Свободу над закутим
плином вод, —
І вигином тривким зника з очей
Примарно, мов вітрилля,
що пливе
Сторінкою, де
схеми, цифри, шрифт,
В архів, аж поки
з дня нас вергне ліфт…
Я згадую кіно, екранний трюк,
Як сонми люду
тонуть в таїні
Мигкої сцени,
іншим вже очам
Провіщеній на
тому ж полотні.
І Ти, над порт простягши срібний крок,
Немовби сонце в Твій
ступило слід,
У величі незрушній
втілив рух,
Хоч воля й досі стримує
Тебе!
З горища, лігва й закутків метро
Безумець мчить до
поручнів Твоїх
І кидається вниз,
аж одяг дметься,
Німому караванові
на глум.
Тече з прогону полудень на Волл,
Де неба зуб
ацетиленний вріс;
Рвуть хмар’я
стріли кранів до смерку…
Атлантикою диха Твій
підвіс…
І непроглядна, мов юдейський рай,
Твоя віддяка —
пристрасна хвала
Безві́стю, над
яким не владен час:
Тремка в ній
проща й милість чимала.
О арфо і вівта́рю, злиті люттю,
(Як скромний труд
ці струни натягнув!)
Порогу грізний справджених
пророцтв,
Коханця крику й мольбо
митаря,
Знов світлофори, ловлячи Твою
Швидку говірку,
чистий віддих зір,
Стискають
вічність в шляховім разку, —
І Ти в руках підносиш
ночі вир.
У тінь Твою сховавшись, споглядав я,
Як пі́тьма
уяскравлює її.
Вже місто всі
вогні розповило,
Вже рік залізний
— в сніжній крутії.
О недріманний, мов ріка в підніжжі,
Злетілий з сонних
прерій в моря хлань,
Спустись до нас, земних,
колись, зійди
Й сферичністю за
міф Творцеві стань.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2018.
