Осип Мандельштам
ЗВІРИНЕЦЬ
Люд слово «мир» на порох стер,
Почин поклавши кривдній ері;
І світоч глибоко в печері,
Й повітря горове — етер;
Етер, що ми, слабкі й пихаті,
Стомились дихати вже ним.
Цапиним голосом хрипким
Заграли дуди пелехаті.
Коли ягнята і воли
На ситій паші випасались
І доброзичливі спускались
На плечі сонних скель орли, —
Германець викохав орла,
І лев британцеві скорився,
І галльський гребінь запишнився
(Природа півняча змогла).
Але припала дикуну
Геракла палиця всесила,
Й земля плодюча змізерніла,
Невдячна, як у давнину.
Я паличку суху здобуду,
Багаття з неї витру, хай
Звір’я, сполохавшись, від люду
Іде за ночі темнокрай!
І лев, і півень, і похмурий
Орел, і лагідний ведмідь —
Війні збудуємо ми кліть,
Пригріємо звірячі шкури.
Співаю я вино з тих грон,
Що стигли в мові італійській, —
Та й у колисці праарійській
Слов’янський і германський льон!
Чи хіть, Італіє тобі,
Знов колісниці турбувати,
На тин злетівши гордувато
У кудкудакливій грозьбі?
Не квапся, сестро, на чуже:
Орла наїженого збуриш;
Ану ж з пращі твоєї вже
Важкої кулі не пожбуриш?
Ми диких замкнемо звірин —
І запанує довга тиша,
І Волга зробиться повніша,
І поясніша рейнський плин, —
І шануватиме повік
Мудрець чужинця, як півбога,
Шаленством танцю запального
На берегах великих рік.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.
