Ригор Крушина, "А тут не так"

Ригор Крушина

А ТУТ НЕ ТАК

Удома — сніг, різдвяний сніг,

Завійний і погідний.

Ліпили бабу. Сніжки. Сміх.

Санки. І гомін рідний.

Садок і хата у габі,

І снігові убруси

На всіх кущах. Ну геть тобі

Завинені індуси.

А вітер мідь дубову гриз,

Куйовдив глицю соснам

І шарпав пагілля беріз

Зітханням буреносним.

Ще й комашнею сніг летів

І падав білий-білий…

А тут не так. Тут сонце, спів

І кипарис знімілий.

Ні снігу, ні завій нема,

Ні персті в листі прілім.

Стоїть у зелені зима,

І тільки люди — в білім.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Осип Мандельштам, "Вік"

Осип Мандельштам

ВІК

Віку, звіре мій, хто встоїть,

Блиск твоїх узрівши віч,

І своєю кров’ю згоїть

Твій хребет між двох сторіч?

Кров-обновниця клекоче,

Твердь залляючи земну,

Тільки трутень аж тріпоче,

Днів зачувши новину.

Твар, жива допоки, в силі

Донести кістя своє,

І хребтом невидним хвиля

Серед моря виграє.

Вік, що ніжний хрящ маляти,

Має ще земля-дитя —

Знов на жертву, мов ягня те,

Дано тім’я живоття.

Щоб звільнити вік з пригноби,

Щоб колишній світ змогти,

Слід вузластих днів суглоби

Міцно флейтою стягти.

Хвилю саме вік колише

Смутком лю́дським, поза тим

У траві гадюка дише

Ритмом віку золотим.

Наберуться соком брості,

Бризне зелені розвій,

Хоч твої побито кості,

Дивовижний віку мій!

Наче звір, що був проворний,

А тепер, на жаль, заслаб,

Зриш назад крізь усміх скорбний

На відбитки власних лап.

Кров-обновниця клекоче,

Твердь залляючи земну,

Й кип’ячем рибни́м плескоче

Хрящ морів об мілину.

З кліті неба, де пташиння

Кружеля між вогких стром,

Рине, рине збайдужіння

На смертельний твій розлом.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Ригор Крушина, "Білий щем"

Ригор Крушина

БІЛИЙ ЩЕМ

Зарунилась буйно ярина,

Вишні заквітчались білим цвітом.

Батьківщина в спогадах зрина

Смутком легковійним і зігрітим.

І не чорний то, а білий щем.

Линув спів гармонії роздолом.

Скрип коліс. Дуга, що над конем,

Огортала бір із видноколом.

Крізь дугу я вдалеч позирав.

Там ген-ген — і місто, і наука.

Зникли хата, і садок, і став.

З кревними та друзями — розлука.

Смуток ранить. Смуток — гострий ніж.

З юнощів донісся відгук сміху.

Чужина вітала вже рідніш,

Давши щастя, слово і потіху.

Може, білий щем таки засне,

Біль розлуки втишиться з роками,

Бо дороги радісні мене

Обняли сонце́вими руками.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Пробачать дурню..."

Володимир Некляєв

* * *

Пробачать дурню. І дарують кату.

Офіри злічать. Побудують храм.

Та не простять мені. Сусіду. Брату.

Тих снів, які щоночі сняться нам.

Казок, жахливіших за сни. І яву,

Страшнішого за всі казки і сни.

Сусід і брат не визнають вини.

От як не ми, от ніби не вони

Промовчали гуртом свою державу.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Ригор Крушина, "Герань. Глузують гордощі..."

Ригор Крушина

* * *

Герань. Глузують гордощі:

«Міщанство на вікні!»

Чи ж з тої я когорти, що

Троянд подай мені?

О, ні! Мені й петунія

Дарує втіхи всі.

Вона цвіте красунею,

І мій уклін красі.

І вельми скромні примули,

Левкой і деревій

Розкошами поринули

У сон бентежний мій.

І рідними полянками

Живе моя душа.

Волошки там з рум’янками

І сльози в споришах.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Перевернув, розірвав, попалив..."

Володимир Некляєв

* * *

Перевернув, розірвав, попалив —

Боже мій, скільки ж попелу в долі!

І нічого нема вже,

а болю

Так і не подолів.

То нехай би не гас той вогонь,

Що спахнув був у нас на причалі,

Сон про ту річкову оболонь,

Сон про ті, що за річкою, далі…

Сон про сни… Про той берег лісний,

Де нічого мого не вціліло,

Де і мав я самі тільки сни…

Що ж тоді

там згоріло?

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Слава"

Володимир Некляєв

СЛАВА

Чи в вічності слава сіяє,

Чи гримнула тільки, мов грім —

Великої

й двом не сягає,

Маленької

стане усім.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.