Володимир Некляєв, "Кумир"

Володимир Некляєв

КУМИР

«На, — він сказав. — Повір — і не помреш.

Мене і рід мій ти переживеш».

І я йому повірив. Навмання,

Мов звір, з його руки злизав дання.

«Не бійся, — він шептав, — не бійся, їж…»

Змертвив мене — і воскресив пізніш.

Відтоді він допитувавсь, чому

Повірив не собі я, а йому?

Хоч світлої, хоч темної доби

Мене він мордував: «А що, якби…»

«Ні! — я кричав. — Ти Богом був моїм!»

І страхом я поймався поряд з ним.

І розпач став між нами, мов стіна.

А згодом він сказав ізнову: «На…»

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Руїни замку..."

Володимир Некляєв

* * *

Руїни замку.

Вилюднілий кут.

Кругом шипшини миршаві, похмурі.

Й обличчя жінки на вцілілім мурі —

Коханки короля, що правив тут.

Була вона коханкою чи ні,

Та владаря з’ясирила красою —

Він звати

наказав її святою

Й увічнити

На кам’яній стіні.

Збитошний був король той, як дитя,

Не знавши меж ні в щедрості, ні в злості…

Давно зотліли владареві кості

Під чахлими шипшинами життя.

Ім’я його забуто в тих краях,

Де збитки він чинив, ходив війною,

Щоб ошуком

І міццю вогняною

В сусідах послух сіяти

І страх…

Та пал блакитний

досі ще не зблід

Очей жіночих! —

Ллється на розлоги…

І сяє смутком

Давньої пожоги

Зухвало-вільний

Полочанський вид.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Килина"

Володимир Некляєв

КИЛИНА

В дитинство поринути в гомоні дня —

І миттю згадати, мов стяти билину,

Забаву, що мали ми,

Дітлашня, —

Дражнити стареньку Килину.

— Килино, Килино, хто твоя мати?

— Килинина мати — самісінькі лати.

— А хто, Килино, свекруха твоя?

— Килині свекруха — отруйна змія.

— А хто, Килино, твій чоловік?

— Килинин чоловік — старий черевик.

— Килино, Килино, а хто твої діти?

— Килинині діти — мишва несита.

Недавно було… Та пройшли, пропливли

Літа мої ранками росними…

Дитинство не знає пощади, коли

Нема її в світі дорослому.

«Чаклунка!» —

і сміх над тобою дзвенів,

Дитинство моє!..

Крізь кушир та малину —

Убозтвом, нуждою тяжких своїх днів —

Тебе здоганяла Килина.

В траві спотикалася біля беріз,

Знов бігла, сварившись сачком, розкудлачена…

Ніхто не прощає нам кривди і сліз —

Відплатиться все і відплачеться.

Я кривду невмисну за гріх не беру…

А все ж —

як до рідної хати прилину —

Збентежено в землю свій погляд упру,

Зустрівши стареньку Килину.

Вона вже не вгадує зовсім мене,

Та знов, як на те, мені в пам’яті бачиться…

І чую, бува: скреготливо шепне:

«Відплатиться все і відплачеться!»

Спитаю:

«Килино, невже я тобі

Хоч щось завинив?!»

Та у відповідь — тиша…

За що ж тоді вслід шле прокльони в грозьбі

Й образою дише,

Й образою дише?..

Життя половина… Життя половина…

Старенька Килина… Старенька Килина…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Небо, неначе магнітове..."

Володимир Некляєв

* * *

Небо, неначе магнітове,

Тягне до горніх висот…

Що ти згубила в тім світові,

Ластівко, іскро, ясо?

Там, попід синню тужавою,

Зір оповивши разки,

Сяють жаркою загравою

Дзьобиком зшиті хмарки.

Чом ти шугаєш кометою

Коло небесного тла,

Швачко моя бистролетая?

Он навіть крильце спекла…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Воля"

Володимир Некляєв

ВОЛЯ

Здобув у світі волю я таки.

Були дружки,

Кохані, рідняки.

Тепер я більше знаюсь з самотою…

Оце й усе, либонь,

Що з волі маю тої.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Космос"

Володимир Некляєв

КОСМОС

1

Народжені тут, на землі —

Нащадки небесної висі.

Про це ми в земному кублі

Забули, ще бувши малі,

А зросту дійшли — найнялися

У муляри та ковалі, —

І, звідавши справу землі,

Згадали про спрагу до висі.

2

Проснувшись якось серед ночі,

Згадаєш, що з неба твій рід,

І впнеться в довірливі очі

Холодний стрімкий небозвід.

Й оманлива згадка буття

Поглине твій розум до цяти, —

І вже не ходити дитя

Учитимеш ти, а літати.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Борги"

Володимир Некляєв

БОРГИ

Життю, що у позику взято,

Сплатив я, здається, борги,

І, наче ріка розіллята,

Вертаю в свої береги.

Ну, досить.

У рідному краї,

Коли ще комусь я і винний,

То тим, хто землицю скопає

Й засипле

мою домовину.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Рідне"

Володимир Некляєв

РІДНЕ

Весняний перший грім

скотився, мов з гори,

І лунами дуб’я хита відвічне.

Лелеча сторона.

Озера та бори.

І шанці з полином.

Земля велична.

Тут не забуто плач.

І не закуто сміх.

І спів не затиха гуртів пташиних.

Тут дощ не просто дощ.

І сніг не просто сніг.

Це дощ і сніг з небес

моєї Батьківщини.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Велетова гора"

Володимир Некляєв

ВЕЛЕТОВА ГОРА

1

Гримнув він гору в чоло —

Впала надколота:

«Велете, осьде — срібло́

Й розсипи зо́лота».

Мовчки, мов та німина,

Рушив.

Устала

І залишилась вона

Там, де стояла.

2

Згодом назад він ішов,

Гримнув — не впала.

«Що ж ти, — спитала, — знайшов?

Сила — і та вже пропала».

Глянула — темно в очах!

Що то за сила!

«Ти запинила мій шлях…»

3

І відступила.

Доли звільнила.

А він —

Знов на узгір’я.

…Стогін летів навздогін,

Повний зневір’я.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Дим"

Володимир Некляєв

ДИМ

Як дим —

земне все на землі;

Як тим, що з-перед нас жили

І житимуть по нас.

Земля схова, як прийде час,

Злий біль наш, висохлий осотом,

Розпуку, згірклу полином

І зірним змелену млином.

І все. Й те саме буде потім,

Як і давніше, перед тим:

Розпука й біль із кров’ю й потом, —

Як дим.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Став"

Володимир Некляєв

СТАВ

Добреду я на смерканні

До межі, де темний став…

Так дотліє день останній,

Як і кожний дотлівав.

І при ставі, за межею,

Де скінчу я путь земну,

Не за жінкою своєю,

Не за любками сплакну.

А за ким усе ж сльозину

Я зроню, де темний став?

А за Тою, що не стрінув,

Що у світі не застав.

За небаченою,

Тою,

Що побачити не вспів,

Лиш за Тою неземною,

Що Господь не присудив.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Хмаринка"

Володимир Некляєв

ХМАРИНКА

В Креві, на горбі з травою буйною,

В затінкові цвинтарних розп’ять,

Чолами до церкви дід з бабунею

У землі нездоланій лежать.

Їхній вік журботою-досадою

Сплив по хвилях луди та мани.

І спочили Йван з Олімпіадою…

Ну, а їхні душі? Де вони?

Чи не в мреві тім, що онде тане?..

Груди лютий сум мені пряже…

Як твоя душа, мій діду Йване?

Чи знайшла Олімпіїну вже?

Мабуть, їй над церковцею-пусткою

Втомно кружеляти в німоті?..

Чистою бабусиною хусткою

Сохне он хмаринка на хресті.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Як у Бернса"

Володимир Некляєв

ЯК У БЕРНСА

Їй хочеться, щоб я сконав,

У неї мліючи на грудях,

Щоб потім, плачучи, на людях

Казать, як я її кохав

І як вона мене кохає —

Що хоч на світі не живи!

Роль безутішної вдови —

Це все, чого їй не сягає.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Ти там мене спіткала, де світало..."

Володимир Некляєв

* * *

Ти там мене спіткала, де світало,

Де золото цідилося крізь скло,

Коли яса сповняла неба тло,

І, сяйвом тим сповняючись, ти спала,

І золоту нитиночку тримала…

Сильце, як з’ясувалось, то було.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Римтелі"

Володимир Некляєв

РИМТЕЛІ

Олесю Беляцькому

Коли слухати довго,

Як виють за ґратами вітер зі снігом,

Як дзвенить і дзвенить у кватирці, обмерзнувши, скло,

В думці зринуть варяги з хозарами, і печеніги,

І багато чого, що водою спливло.

Може, зринуть Еллада і Рим

і згадаються римлянки,

Серед них і гетери — в неволі бракує їх так…

Але я пригадав

вовка в лісі зимовім під Римтелями:

Як, людину зачувши, почав вишкірятись хижак!

Не тому, що голодний. Я бачив по череву: ситий.

Він до лігвища йшов — і не був я потрібен йому.

Але дух, що вловив він його,

був не з вовчого світу.

Звір занюхав тюрму.

Може, зрине в думках,

що колись задзвенить тала крига,

Що за ґратами вранці

весняно зацінькає птах

І як шкірився світ на Христа,

і на Мартіна Лютера Кінга,

Й, певна річ, будь на кого, аби духом лю́дським він пах.

Може, зрине…

Але не тому вовк пойнявся злобою…

Скрізь пропахла земля

сім’ям,

сечею,

кров’ю,

ропою, —

Від Еллади і Риму аж до Колими,

Та ніхто і ніщо в цьому світі не пахне тюрмою —

Тільки ми.

---

Римтелі — невеличке село у Сморгонському районі Гродненської області.

Олесь Беляцький — білоруський громадський діяч і правозахисник, у листопаді 2011 року правозахисна організація «Міжнародна амністія» визнала Олеся Беляцького в’язнем сумління.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Пиятика"

Володимир Некляєв

ПИЯТИКА

За столом у готельнім покої

Де і дим, і задуха хмільна,

Троє

всиплють по вінця гіркої

І чарки свої вип’ють до дна.

Схаменуться. Закурять сумливо.

Очі в очі бентежно зирнуть.

Пересіє все пам’ять, як мливо —

І вони наливають і п’ють.

Троє — з Мінська, з Городні, з Берестя —

Запізнались допіру, однак

Кожен з них до горілки береться.

А чому?

З дива доброго.

Так.

Бо несила у рідній країні,

Що не дійде ніяк до пуття,

Світом ну́дити днина при днині

Без пиття.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Тіні вечора стиха пливуть од вікна..."

Володимир Некляєв

* * *

Тіні вечора стиха пливуть од вікна,

Пошепчімось під нічку

Не про вічне — про звичне,

Хоч про те, що вже скоро весна.

Як давно я тобі не казав про весну!

Ти пробач мені, чуєш:

Навесні зі мною ночуєш,

Не боїшся, що я не засну.

Усміхаєшся в сні, наче юність сама,

Не боїшся, що в пі́тьму втечу крадькома —

І не страшно до рання

І чекати, й боятись вертання…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Він каже..."

Володимир Некляєв

* * *

Він каже: «Брате, туга з туг!

Мені свобода збридла!..

Я досі згадую ланцюг,

Намащений повидлом».

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Дельфінове"

Володимир Некляєв

ДЕЛЬФІНОВЕ

Пам’яті Семена Кірсанова

Поет

Сидів за столиком, курив.

Волосся сиве збилося у стрішку.

Вітаючи когось, він слав усмі́шку.

Сидів…

Курив…

Вітав когось…

Радів…

Пливли миски,

Мов місячні кружала,

І дим, як над вулканом,

Вився ввись.

І люди відбивалися в дзеркалах —

Туди йдучи…

Сюди…

Чепурячись…

Поет сидів за столиком, курив.

Казав, що мав казати, без упину.

Тимчасом як лазу́рові дельфіни

Пливли в Босфор, де в хвилях місяць мрів.

Кипіла

Молоком вода розтята,

Аж бризки йшли до зір і до комет.

— Ти вмієш, як дельфіни, розмовляти? —

Спитав поет.

Дощила ніч.

Машини по Москві

Дельфінами пливли крізь капелинки.

Поет ховав сірник у рукаві,

Шукав монети і дзвонив до жінки.

При телефонній будці цвів ліхтар,

І клен трусив зволожену чуприну.

Тимчасом як лазу́рові дельфіни

Перепливали синій Гібралтар.

А край ставів Останкінських в імлі

Зітхало літо подихом останнім…

Поет дзвонив —

І жінці шум Землі

Перекладав дельфіновим шептанням.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Коли писати"

Володимир Некляєв

КОЛИ ПИСАТИ

Ларисі Геніюш

На вулиці Церковній оселитись,

Де поруч храм, де близько — помолитись.

Хоч Бог є скрізь… А де його нема —

І храм не допоможе. Там тюрма.

Там — смоляна на білім — Воркута,

Кругом ГУЛАГу — з дроття груба павоть,

Мерзлота вічно тиха і пуста,

І щира Сповідь площину кривавить.

Там — над земним — небесний храм постав —

Готична подобизна кипариса.

І в нім не служка Божий сповідав,

А сам Господь — стражденницю Ларису.

«Ти волю, Боже, дав мені, й тюрму.

Я прийняла… і все прийму, що буде», —

Вона казала так лише йому,

Щоб через нього щось почули люди.

Хай лю́дський світ від себе сам оглух,

Нехай ніхто нікого вже не чує, —

А Бог почув…

І постелив їй пух

На оболоках, де вона ночує.

Хай спить, хай спить… — і церкву снить святу,

І Зельву, що купається в бузкові,

І — смоляну на білім — Воркуту,

Де письмена поверх снігів багрові.

Хай спить, хай спить… Коли несила жить,

Вона жила — і Бог за нею сплакав…

На тому небі, де вона лежить,

Хрест, аж до хмар сягаючи, надряпав:

Коли писати, то вже так, немов

Грімницю по грімниці слати в битві,

Неначе з вени в вену лити кров…

Так, мов тонути в сповіді й молитві.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.