Володимир Некляєв, "Рідне"

Володимир Некляєв

РІДНЕ

Весняний перший грім

скотився, мов з гори,

І лунами дуб’я хита відвічне.

Лелеча сторона.

Озера та бори.

І шанці з полином.

Земля велична.

Тут не забуто плач.

І не закуто сміх.

І спів не затиха гуртів пташиних.

Тут дощ не просто дощ.

І сніг не просто сніг.

Це дощ і сніг з небес

моєї Батьківщини.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Велетова гора"

Володимир Некляєв

ВЕЛЕТОВА ГОРА

1

Гримнув він гору в чоло —

Впала надколота:

«Велете, осьде — срібло́

Й розсипи зо́лота».

Мовчки, мов та німина,

Рушив.

Устала

І залишилась вона

Там, де стояла.

2

Згодом назад він ішов,

Гримнув — не впала.

«Що ж ти, — спитала, — знайшов?

Сила — і та вже пропала».

Глянула — темно в очах!

Що то за сила!

«Ти запинила мій шлях…»

3

І відступила.

Доли звільнила.

А він —

Знов на узгір’я.

…Стогін летів навздогін,

Повний зневір’я.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Дим"

Володимир Некляєв

ДИМ

Як дим —

земне все на землі;

Як тим, що з-перед нас жили

І житимуть по нас.

Земля схова, як прийде час,

Злий біль наш, висохлий осотом,

Розпуку, згірклу полином

І зірним змелену млином.

І все. Й те саме буде потім,

Як і давніше, перед тим:

Розпука й біль із кров’ю й потом, —

Як дим.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Став"

Володимир Некляєв

СТАВ

Добреду я на смерканні

До межі, де темний став…

Так дотліє день останній,

Як і кожний дотлівав.

І при ставі, за межею,

Де скінчу я путь земну,

Не за жінкою своєю,

Не за любками сплакну.

А за ким усе ж сльозину

Я зроню, де темний став?

А за Тою, що не стрінув,

Що у світі не застав.

За небаченою,

Тою,

Що побачити не вспів,

Лиш за Тою неземною,

Що Господь не присудив.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Хмаринка"

Володимир Некляєв

ХМАРИНКА

В Креві, на горбі з травою буйною,

В затінкові цвинтарних розп’ять,

Чолами до церкви дід з бабунею

У землі нездоланій лежать.

Їхній вік журботою-досадою

Сплив по хвилях луди та мани.

І спочили Йван з Олімпіадою…

Ну, а їхні душі? Де вони?

Чи не в мреві тім, що онде тане?..

Груди лютий сум мені пряже…

Як твоя душа, мій діду Йване?

Чи знайшла Олімпіїну вже?

Мабуть, їй над церковцею-пусткою

Втомно кружеляти в німоті?..

Чистою бабусиною хусткою

Сохне он хмаринка на хресті.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Янка Купала, "До ворогів усього білоруського"

Янка Купала

ДО ВОРОГІВ УСЬОГО БІЛОРУСЬКОГО

Чого вам хочеться, панове?

Навіщо ви зчинили струс,

Коли до батьківської мови

Знов прихилився білорус?

Чому та мова вам огидна?

Таж білорус вас не займав —

Лише згадав він слово рідне,

З яким родився і зростав.

Тепер і ви заговорили,

З’явившись, наче з-під землі.

А що ж ви досі всі робили?

Чого такі ви серцем злі?

Ваш брат у темені та скруті,

У злиднях свій вікує вік;

Його думки кайданням скуті,

І кпити свій брат з нього звик.

Чи вас страшить гірка жалоба,

Що нашу спі́ванку пройма?

Чи сонце вам не до сподоби?

Миліші холод вам і тьма?

Невже-бо чимось докоряти

Міг білорус вам боляче́?

Гай-гай! Свого любити брата

Привчати треба вас іще.

Облиште глузи й перегуди, —

Усяк народ не раб, а пан;

І білорус собі здобуде

Належне місце між слов’ян!

Клятьбою, жовчю навісною

Душі́ своєї не ятріть!

Ви правди не стьмите ясної:

«Жив білорус і буде жить!»

Ще й не такі нам біди слала

Мужицька доля нелегка!

Тож свист наклепника-фіскала,

Повірте, нас не заляка.

До волі, рівності й науки

Прокладемо собі ми слід!

І пануватимуть онуки

Там, де сьогодні плаче дід!

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Михайло Лермонтов, "Поет"

Михайло Лермонтов

ПОЕТ

Зоріє мій кинджал в оздобі золотій;

Клинок крицевий, бездоганний;

І таємничий гарт буяє в криці тій —

Старого сходу спадок бранний.

Горянинові він служив, не знавши втом,

За труд не мавши нагороди;

Він позначав не раз тіла́ страшним тавром

І вражі панцери скородив.

Ревніше від раба він розважав нуду,

Бряжчав на прикладки негідні.

Тож рі́зьби дорогі під пору ту тверду

Були б йому бридкі й огидні.

Його за Тереком здобув прудкий козак

В їздця, що випустив стремена,

І довго він лежав погорджений відтак

У ятці крамаря-вірмена.

Ще й піхви рідні стратив на війні

Героя приятель незрадний;

Підвіском золотим блищить він на стіні —

Гай-гай! — безславний і безвладний.

Ніхто не чепурить, не пестить, як колись,

Рукою дбалою сірому,

І не чита ніхто, завзято молячись,

Письмен карбованих на ньому…

* * *

Поете, чи не так ти нині, в час облуд,

Згубив покликання значуще,

Змінявши на срібло́ свій вплив, якому люд

Корився з шаною мовчуще?

Розмірених твоїх рядків могутній пал

Бійця наснажував на битву,

Він був потрібний всім, як у бенкет фіал,

Неначе ладан у молитву.

Твій вірш, як божий дар, шугав поверх юрби;

І линув одгрім дум шляхетних,

Мов дзвін той вічовий за княжої доби,

У дні біди й звитяг славетних.

Та збридли нам твої невлесливі слова, —

Нас тішить позолоть, омана;

Немов стара краса, наш світ старий хова

Глибокі зморшки під рум’яна…

Чи ти воскреснеш знов, пророче? Чи на сміх,

Пройнятий помстою лихою,

Не вихопиш повік із піхов золотих

Клинка, зіпсутого пихою?

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.