Володимир Некляєв
ДИКТАНТ
Ідуть жнива. Золотяться снопи.
Кручу малим січкарню я скрипучу.
Буркоче дід: «По шиї дам, онуче…»
Заходить дядько: «Аж на дві копи
Цим літом менше…»
Дід і каже: «Суш…».
Над током пил. У носі гіркувато.
— Газету в поштаря взяв почитати.
— Давнішня?
— Ні, вчорашня ще.
— Ану ж…
Про що там?
— Ет… Про речі світові…
Такий плавкий, спокійний дядьків голос.
— Помер от Колас.
— Хто помер?
— Та Колас.
Січкарня джиґ — і пальці у крові.
Тітки у ґвалт.
— До лікаря!
Везуть.
Колеса дрібно стукають по бруку.
— Ой лелечко! Змолов собі всю руку!..
— Як живчик є, то пенсію дадуть…
Бинти. Понурий лікар. На вікні —
Пришпилена гвіздочками газета.
…Дивився, наче з класного портрета —
І щось переверталося в мені…
Тоді я снив:
Диктант. І тиша тиш.
Новий учитель.
«Хто?.. Який?..»
«Суворий!»
— Де зошит твій?
— Забув покласти вчора.
— Навмисне?
— Так, навмисне.
(Не втаїш).
— Лінюх?
— Лінюх.
— Принаймні щиросердий.
На аркуші ще жодного рядка…
Я напишу як личить — певен твердо!
Але не можу… Ятриться рука!
Учителеві в очі я свічу.
Обличчя на портреті вкрай знайоме!..
Та ні!.. Це неможливо! Вже по ньому!
А він диктує: «Суш. Нема дощу.
Цим літом менше аж на дві копи
Нажали хліба…»
І диктант я знаю!
«Ідуть жнива. Золотяться снопи».
Учитель усміхається: «Буває…»
— Про що там?
— Ет… Про речі світові…
Звісткам радіє серденько в огрудді!
«А судді хто?..»
Стривай, які ще судді?
…Січкарня джиґ — і пальці у крові.
Збудився.
Ранок. Радіо.
(Помер!)
«За давністю років…» Зі мною мати.
І треба ж у диктанті все змішати!
— Температура… Мокрий, як бобер…
Тітки у ґвалт.
— До лікаря!
Везуть.
Колеса дрібно стукають по бруку.
Костел. Шпиталь.
— До школи, у науку!..
Диктант…
— Напишуть.
— Жати хліб…
— Зіжнуть.
Стриба, мов білка, сонце на сосні.
Бинти. Понурий лікар. Йоду банка.
— Як видужаєш —
буде прочуханка!
— …Я сплю?
— Не спиш.
— Ви в сні зі мною?
— Ні.
— Диктуйте.
— Що?
— Дощу немає. Суш.
— Палає весь.
— Можливо, сепсис.
— Що ви!
— Я напишу як личить…
— Це чудово…
— Я напишу…
— Немає змін…
— Чому ж?..
Портрет виходить з класу. На вікні
Горить січкарня. І газета з нею.
Поштар стриба, мов білка, на сосні...
— Я напишу...
— А він усе своєї.
...I наче після доброго дощу:
Грибів багато, вересень, костриця,
Мов не давали — і дали водиці...
На лаві в лазні поштарю шепчу,
Як він стрибав, мов білка, моторненько, —
Поштар регоче...
Тішиться він тим,
Що я живий, веду розмову з ним...
Приємно в нас минають посиденьки.
Аж кличуть…
Зирка молодик у хату.
Сню сон…
Отой…
Мов жаром знов пашу!
І думка б’є: не дописав диктанту.
І жевріє надія: допишу.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.
