Володимир Некляєв
ЖОВНА
Навіть одгук не йде в цьому гаї,
Не йде навіть одгук.
А чувати було,
Як збитошниця-білка подовгу
З зуба кида горіха на зуб…
Віковічний,
Здуплавілий дуб
Більш не просить,
Щоб дятел прочистив старечеє вухо,
Бо слухай не слухай —
Глухо,
Не лунає луна,
Мов заклято цей гай, що був раєм…
І заплакала раптом жовна,
Ні — справіку безмовна жовна
Завела раптом пісню з одча́єм!
Як бриніла вона!
Звідкіля?.. Що вона за одна? —
Годі вздріти її!.. Тільки трелі!
Тільки в мідній капелі
Золотая струна!
І за мить мимохіть загула
Мідь,
Яка вже була заніміла.
Половина капели гула: як змогла?
Половина гула: як насміла!
Сич сховався в дупло.
Закричала сова знавісніло:
«Тут її не було!..»
Даром що не було!
Не було — прилетіла.
Над журбою щоденною
Золотий її голос —
розвага…
От якби невтоленная
До пісень була спрага!
Тільки гай — мов стіна.
Часом вітер у вітті шугає,
Полетіла жовна,
Де вона свого раю шукає?
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.
