Василь Биков
ЗАГИБЕЛЬ ЗАЙЦЯ
Цілісіньку ніч напередодні страти заєць не
спав: сидів похнюпившись під гінкою сосниною, думав собі. І думав не про
завтрашній кінець, а про свою нещасливу, згубну долю.
Усе почалося ще рік тому, напровесні, коли
бором прокотилася чутка, що на згірку коло річки збирається лісова звірина́,
щоб урадити якусь важливу й невідкладну справу. Заєць не хотів туди йти. Хіба
він дурний? Хай радять сміливі й сильні: вовки, ведмеді, лисиці. А він
заєць — найслабший, полохливий, безвільний. Але зайчиха тоді сказала:
«Іди, бо вони там без нас урадять звести зі світу весь заячий рід. Хто за нами
оступиться?»
І він пішов. Приплигав і сів осторонь на
купині, почав слухати. Першим, як і годиться, виступив найсильніший —
ведмідь. Обтер пазуристою лапою ситий писок і заходився доводити, що жити без
влади не можна, що всі в довколишніх лісах гуртуються, заводять міцну
владу — одне слово, цивілізуються. Як люди. Отож і їм сьогодні треба
обрати головного Проводиря. Тут-таки залунали приглушені схвальні оплески, і
лисиця Дем’янівна, недовго думавши, запропонувала наставити Проводирем ведмедя.
Ведмідь подякував за довіру, але відмовився. Сказав, що старий, хворий і
знесилений. Учора на узліссі не зміг роздерти колгоспного бугая — отак
занепав ведмідь. Тоді на Проводиря висунули вовка-сіроманця. Цей повносилий і
роздере, кого схоче. Торік улітку загриз чи не всю колгоспну отару овець.
Звірі поміркували й відкинули пропозицію щодо вовка: цей може пороздирати в
лісі всіх звірів. Йому тільки дай волю. Тоді хтось запропонував зайця.
З несподіванки заєць аж підскочив на
купині — такого він і в голові собі не покладав. З дива й хвилювання йому
перехопило дух, і він не міг здобутися на слово. Тож і не погодився, й не
відмовився. Його мовчанку всі сприйняли за згоду, і зайця наставили головним Проводирем
лісової звірини́.
Спочатку заєць не дуже-то й розумів свої
права та обов’язки, гадав: усі кланятимуться, зустрівши його, а він привітним
словом озиватиметься у відповідь. На вдачу він був немстивий і нікому не мислив
зла. Зайчиха ж зраділа без міри та й сказала: «Ну, тепер переселимося в сухий
сосняк, годі скніти коло вогкого болота». Але незабаром зайця обсіли клопоти,
ще й які. Вельможний ведмежий клан зажадав собі пра́ва перебратися в побічну
пущу, якнайближче до бортей з бджолами, а пущу взагалі поділити з сусідньою звірино́ю,
щоб ведмедям було де полювати. Дарма Проводир поклика́вся на міжлісові угоди,
на заборону змінювати лісові кордони. Ведмеді сказали, що він телепень і
нездара, коли не зрадник. Тим часом вовки руба поставили питання про зимову
годівлю. Влітку вони годувалися самі, поодинці, худобою з колгоспних черід. Проте
взимку всі череди загнано в хліви, що їх охороняє сторожа з гострими
вилами — як тут приступиш до худоби? І вовки почали напирати на лісового Проводиря:
«Давай харч!» Лисиці й собі забажали по курочці щодня, а видрам, бач, забракло
риби в річці: задихнулася під кригою. Найтяжче припало Проводиреві, коли звірі,
неначе змовившись, зажадали від нього доларів. Мовляв, сусідня звірина́ вже має
їх до смутку й може дістати собі все, що схоче. Чим звірі цього лісу гірші за
інших? Їм теж потрібні долари, а не якісь папірці з портретами головного зайця.
Коли ж Проводир почав перечити підданцям, то вони одностайно заявили, що це
йому добром не піде. Як обрали, то керуй, забезпечуй, а як не можеш, то зашморг
на шию. Ті, що торік підтримали були зайця, тепер домагалися його смерті. Бо не
справдив надій і щоб іншим була наука. Однак що він міг удіяти? Щоб здобути
пущу з бортями, треба йти війною на сусідніх ведмедів. А як настачити свіжини
ненажерливій вовчій зграї? Ще й долари ці, хай їм абищо. Заєць на своєму віку й
разу не помацав тих зелених папірців з бороданями, а лише милувався своїм
портретом на лісовій валюті. Правду сказати, непоганий був портрет. От якби ще
чогось коштував. Але він геть знецінився. Зайцеві на лихо й на безталання.
Проте якийсь час звірі ще віталися до
нього й він усіх обдаровував у відповідь ласкавим словом. Крім хіба тільки
білки, що надокучливо прохала колись дати їй краще дупло, бо старе протрухло й
затікає. Проводир тоді так виснув на бідолашну білку, що та вмить шугнула аж на
самісінький вершечок дерева. «Хоч хтось та злякався», — безрадісно подумав був
заєць.
І ось тепер треба йти на згірок, де торік
його обрали, а сьогодні завдадуть на кару. Як головному Проводиреві йому
належало подбати й про неї. Вчора він наглянув там вигі́дну осичку з
відстовбурченим трохи вбік сучком — буде зручно тягти мотузку. Найгірше,
що й самою карою мав порядкувати він. Відповідно до лісового закону новий Проводир
міг обняти владу тільки тоді, як його попередник востаннє здригнеться на суку.
Тільки з цього, либонь, і тішився заєць.
Дивно, але споглядати, як його каратимуть,
зібралася сила-силенна лісових мешканців — зроду стільки не збиралося. На
виборах того літа було вдвічі менше. Заєць не знав, чи добре це, чи недобре.
Однак помалу дійшов думки, що добре. Значить, шанують, а може, й спочувають. Бо
перше не дуже слухалися, найчастіше лаяли.
Як усе наготували, він звелів перекинути
через сук мотузку з зашморгом. Найсильніший з вовків спритно й покірно вчинив
волю Проводиря й ухопився лапами за вільний кінець мотузки. Заєць подякував звірині́
за довіру й перепросив, що не зміг усім догодити. Звірі заревли, загукали на
знак згоди, а може, й незгоди — цього він уже не розібрав, накинувши собі
на шию зашморг. Сумно прищулив вуха і мимохіть пустив скупу сльозину, якої
ніхто, здається, й не помітив. Хіба тільки білка, що сиділа собі на соснині,
здаля жалібно кигикнула, і він, перш ніж дати наказ вовкові, подумав: «Чи не
та, бува, що прохала про нове дупло, а він їй відмовив?»
То був єдиний вияв приязні за рік його
невдалого урядування. І заєць стрілою злетів угору.
Звірі з радощів почали високо
підстрибувати, метляти лапами і хвостами. Коли ж усі трохи втихомирилися, то
головним Проводирем наставили вовка — того, що тримав мотузку…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.
