Василь Биков, "Подароване життя"

Василь Биков

ПОДАРОВАНЕ ЖИТТЯ

Деякі випадки в житті мають вагу, що її відчуваєш не відразу, а спроквола, через товщу років, і усвідомлюєш крізь усе життя. Одні, — ті, які спершу видавалися важливими і значущими, — невдовзі втрачають свою значність; другі ж набувають її з плином років. І тільки нечисленні не змінюють своєї імперативної цінності. Про один такий випадок, що трапився, між іншим, понад півсторіччя тому, мені й хочеться розповісти.

Сталося це в минулу війну, взимку 1944 року, в Україні.

У тяжких боях Червоної армії з вермахтом наша дивізія потрапила в скруту, німецькі частини завдали їй потужного контрудару й зайняли кілька сіл у тилу. Над нами нависла загроза оточення, а це, певна річ, була під той час чи не найбільша небезпека . Мене поранили в ногу, і я не міг ходити. Вночі нас, кількох поранених, спробували були вивезти на панцирі танків, але з’ясувалося, що дорогу до тилу заблоковано. У якомусь селі поранених зволокли з танків і перенесли в селянські хати. Танки пішли далі. Пробоєм.

Ми лишилися самі, без захисту й прикриття, в незрозумілих, заплутаних обставинах.

Знеможений від болю й холоднечі, я якимсь дивом видерся на хистке дерев’яне ліжко, де вже хтось лежав. Руки намацали побіч щось мокре, однак я не звернув не це уваги і швидко заснув. Здавалося, тільки-но склепив повіки, як тут-таки й прокинувся, пойнятий раптовою тривогою. Надворі вже світало, займався ранок, звідкись долинали постріли, навіть крики, за вікном хтось полохливо пробіг вулицею. Я підвівся на ліжку, вперше глянувши на того, з ким перебув ніч. І навіть стріпнувся з переляку: то був німецький офіцер. Але він не ворушився, поли його шинелі залила кров. Мабуть, він помер уночі, ще перед тим, як я сюди прийшов. У хаті більше нікого не було, поранені вже розбіглися. Почулося, як за вікном проскакала підвода, а відразу ж за нею в повітрі замигтіли черги хвостатих куль. З другого краю в село заходили німці.

Залишатися в хаті було небезпечно, я мав якось рятуватися, проте одноніж далеко б не втік. Хапаючись руками за лавки та стіни, я пошкутильгав у сінці. Тут стояла сутінь, в одному кутку валялися якісь обрізки дощок, а в другому, коло самісіньких дверей, була обладнана невисока, по коліна, дощана загородка, вщерть насипана картоплею. Я видобув з кобури пістолета й приліг на картоплю. Крізь шпарину прочинених дверей було видно частину засніженого подвір’я і хвіртку з вулиці. Сільська вулиця вже зовсім збезлюділа; здалеку, може, з краю села, доносилися постріли: значить, наші звідси пішли — подумав я. Незабаром тут з’являться німці.

За вікном уже зовсім розвидніло, настав сонячний морозний світанок. Над стріхами підбилося сонце, і обійстя осяяли яскраві промені. Я лежав з пістолетом у руці й чекав. На що тільки чекав і чого сподівався? Чекав, може, на свою загибель? Бо оборонити своє життя з вісьмома набоями в магазині було годі. І я вже приготувався до смерті. Тільки збував час. Чекав.

Зрештою, довго чекати не довелося. Крізь шпарину можна було бачити, як вулицею пробіг гурт німецьких солдатів, вони раз по раз стріляли кудись із гвинтівок. Потім з’явився ще один гурт. Ці йшли спокійніше, про щось гомоніли й не стріляли. Та раптом з цього гурту відрізнився один — високий солдат у куценькій шинелі з автоматом на грудях — і, звернувши в моє обійстя, попрямував до дверей. Я звів курок і наставив пістолета на двері. Німець ступав поспіхом, трохи примружуючи очі під скельцями окулярів у чорній металевій оправі. Його підборіддя було заросле темною щетиною; на голові, насунута козирком на лоба, сиділа зимова шапка. Однією рукою він рвучко відчинив мої двері і зі світлого подвір’я зирнув мені в обличчя. Пістолет мій був націлений йому в груди, палець лежав на гашетці. Щомиті я міг стрелити в нього. Але не стрелив: щось стримало мене від пострілу. Не відчуття небезпеки, не природна потреба самоохорони — десь у глибині свідомості рішучість моя послабла сама собою. Я знову чекав. Німець, щоб вистрелити, мав перехопити на грудях автомат, проте його правиця лежала на клямці дверей. В його погляді за скельцями окулярів не відбилося нічого: ані подиву, ані переляку, і, мабуть, саме це й спинило мене. Засліплений уранішнім сонцем, він мене мовби не помітив, а мені забракло згубної рішучості натиснути на собачку. Це все тривало не більш як секунду, а тоді з вулиці долинув крик: здається, німця гукнули. І, пустивши клямку дверей, він повернувся до мене плечима й пішов за камратами. Я полегко зітхнув. Звісно, радіти було ще зарано, але перша небезпека все ж таки минулася.

На околиці села точився вогневий бій, на вулиці то з’являлися, то зникали розрізнені групи німецьких солдатів, однак на обійстя більше не забігали. Згодом німці й зовсім зникли, село зайняли червоноармійці. Вдень мене доправили до шпиталю.

Крізь усі роки війни я нікому не розповідав про цей випадок: було небезпечно — але й не переставав думати про нього. Все ж таки трохи дивно: зіткнувшись зі зброєю в руках, солдати ворожих армій подарували один одному життя. Хай і мимоволі. Бо якби я застрелив тоді німця, то й мене б неминуче вбили. А може, то Всевишній подарував нам по другому житті. І ось я живу.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Василь Биков, "Ослик"

Василь Биков

ОСЛИК

На літньому зоряному небі поміж чорного верховіття кипарисів стояв уповні блискучий місяць. Одсвіт його яскравого проміння вигравав на гребені довгого муру, за яким причаїлося вузьке вбоге обійстя з мандариновими деревцями на схилку й двома-трьома кам’яними хлівцями під ним. Біля рогу одного хлівця, затінений найближчим кипарисом, сидів чоловік. Дарма що надворі була пізня ніч, він не спав і зовсім не стуляв очей. Здавалося, навіть не дихав, а тільки чуйно прислухався до кожного стороннього звуку. Коли тінь від кипариса відступила вбік і місяць злегка торкнувся зарослого чорною щетиною лиця, чоловік, не встаючи, відсунувся в затінок. Він, без сумніву, боявся нічного світла й не хотів, щоб його побачили тут, у цьому обійсті на околиці міста, де він, з усього видно, пересиджував, чогось чекаючи.

Але довкола не було ні душі, ніхто до нього не підходив. Вузька стежка, що бігла за невисоким муром понад кам’янистим, порослим чагарями, рівчаком, була пуста; на обійсті — ані руху людського. Тільки десь у колючому, зів’ялому від денної спеки биллі безперестанку сюрчали цикади, а за будинком коли-не-коли ворушився й пирхав голодний молодий ослик. Ще тоді, як ледве повернуло на вечір, чоловік назбирав долі трав’яних з’їдів і присунув їх ближче до прив’язаної худобини. Та ослик не напався на траву, а лише розгублено подивився на незнайомця й жалібно ревнув: він чекав господаря. Проте господар зник учора вранці, й тепер чоловік думав: «Коли б не сталося чого лихого! Коли б господар не привів сюди тих, кого треба стерегтися!».

Вже не перший місяць він поводився дуже обережно. Тривало це відтоді, як загинула їхня спільна свята справа й вони розтеклися хто куди. Котрі врятувалися від арешту, тюрем і таборів, ті перехопилися через гори і знайшли собі сякий-такий притулок у сусідній, бачилося, демократичній державі, де вони сподівалися ще й на допомогу. Демократії, здається, там не бракувало, але допомагати їм ніхто не поспішався. Вчора, передавшись глухою гірською стежкою через кордон і зійшовши з гір, він повернувся сюди, в цю нещасну країну, на свою рідну землю, що її, попри всі злигодні, й далі любив синівською любов’ю патріота чи, як дехто казав, націоналіста. Хай і так, від переміни назви його вірність країні та її горопашному людові не послабшає. Це він знав напевно.

Хоч заховати ту відданість, очевидно, було важко: деякі обставини свідчили проти його любові. У горах він міг знайти схованку серед заростів і брил, однак у місті її доводилося шукати серед людей. Перший, до кого він прибрів удосвіта, був їхній колишній добрий товариш, старий мудрий гончар, який чимало допомагав їм у боротьбі. Але гончар, сказали, помер своєю смертю, підтятий горем — утратою синів. А просити притулку в заплаканої, знесиленої невістки він не наважився. Зрештою, обсипана дітьми, вона й не дуже охоче запрошувала його, тож він пішов далі. Пам’ятав, що неподалік жив студент, теж їхній товариш, якого він сам затягнув був до руху і зробив непоганим агітатором. Однак йому було відомо, що хворого на сухоти студента, материного одинака, заарештували. Тепер той повільно конав десь на столичному стадіоні поміж тисяч інших — безгрішних зовсім і винних лише в тому, що не схотіли жити під драпіжною владою диктатора. Другий, до кого він постукав тієї ночі, спав у власному ліжкові, однак той не пустив його й на поріг, сказавши, що сам сидить як на ножах — чекає гостей у бронежилетах. То був їхній однодумець, священик, і чоловік подумав: «Може, і правда, може, й чекає». Але йому зробилося кривдно, а головне — займалося на світ, і чоловік не знав, де йому перебути днину.

Поникавши по околиці, він подався до водовоза, що його змалечку знав од своєї колишньої няньки. То був балакучий дід, п’яниця й ледащо. Водовоз охоче взяв з його рук останню банкноту і зник на цілий день. І на цілу ніч, яку чоловік добував оце разом з голодним осликом.

Над ранок, коли повновидий місяць запав за плескатий дах сусіднього будинку, чоловік устав і пішов до хвіртки, що вела в завулок. Тут усе густо вкривала нічна темрява, чорні присадибні кущі добре ховали його на обійсті. Внизу, розкинувшись на узгір’ї, лежало сонне місто; сутінь місячної ночі лагідно повивала криві вулички злиденних передмість, де одна до одної без ладу тулилися садиби з кам’яними, вальковими й лимпачевими хатами. Ніде поблизу не блимало жодного вогника, не світилося жодної лампочки; міські околиці потопали в місячній млі. Тільки далека заграва розливалася ген з-за високоверхих кам’яниць, що бовваніли посеред міста, зовсім заступивши собою величезний президентський палац. Там, коло палацу, стояли ратуша з вежею й світляним годинником, готелі й катедральний собор, за яким у старовинних, недавно перебудованих на сучасний кшталт монастирях містилися поліційні казарми. Ще один монастир на другому краю міста правив за тюрму. То була дуже вигі́дна місцина над річкою, тепер там марнувало свій молодий вік багато його товаришів. А інших, мабуть, нема вже й на світі. І навряд чи хто коли знайде їхні могили: горили ховали своїх жертв так, що не лишалося ні сліду, ні знаку.

Стоячи в сутіні коло поламаної хвіртки, чоловік остаточно постановив собі: він зробить це сьогодні вранці, далі відкладати нема куди. Відклад може стати для нього катастрофою.

На жаль, для цього знову були потрібні люди; безглуздо робити це потай, без людей. Тільки прилюдно, найкраще на майдані. Але не на ринковому — доречніше було б на ратушному. Той майдан він знав ізмалку: туди ходив гуляти з нянькою, потім через нього бігав до школи, яка стояла неподалік. Там-таки він уперше зустрівся зі своїм єдиним, але таким нещасним коханням. А головне — там пережив чимало бентежних хвилин на зборах і мітингах, коли по стількох роках тоталітаризму в країні почала була утверджуватися демократія. Та не утвердилася. А тоді на майдані роїлися тисячі людей з національними прапорами, з портретами колишніх національних героїв, під мегафонні звуки полум’яних промов… Священні слова про демократію, волю і незалежність п’янили дужче, як молоде вино; люди твердо вірили, що це все незабаром настане. Але не настало і, здається, вже не настане. Ті, що злісно назирали за ними з палаців та офісів, зі штабів та казарм, гарячково робили своє діло і дожидали слушного часу.

І таки діждали його. Приспавши пильність демократів, вони несподівано вдалися до хитрощів.

Коли демократія зовсім була сп’яніла від своєї величної перемоги над довголітньою тиранією, ті на політичну авансцену випустили Бульдозера — доти нікому не відомого провінційного політика, що за ним у затінку стояли інші, знані й дуже розумні. Вони мали на думці розчистити Бульдозером шлях до влади й прибрати її до своїх рук. Та виявилося, що Бульдозер був хитріший, як його опікуни. Він з нечуваним цинізмом захопив владу і ні з ким не схотів нею ділитися, все підгорнув під себе. Спочатку розігнав був парламент, а тоді поодинці завдав у тюрму своїх недавніх поплічників; відомого кримінального авторитета настановив на керівника власної безпеки. Цим він збив із пантелику лідерів політичних партій, які попервах наче язики проковтнули, не знаючи на яку ступити. А як отямилися, то було вже запізно: їхні партії визнали за шкідницькі й розпустили. За три місяці Цинічної диктатури від недавньої демократії не стало й сліду. Парламентську опозицію вислали на кам’яний острів у морі, невгамовних студентів з університету переселили за колючий дріт на міському стадіоні, університетські будинки обернули на поліційні казарми. Професори один по одному повтікали за гори, на еміграцію, а хто лишився, той щільніше зачинив віконниці й на люди не з’являвся. Народ причаївся, принишк, охоплений зневірою. Здавалося, знову засинає, щоб не прокидатися ще сто років.

Чоловік не мав певного наміру когось будити, а надто народ. Він розумів, що не годен був цього зробити. Але його невситима душа жадала протесту проти історичної недоладності, яку він убачав у ґвалтовній зміні Зеленої демократії на Цинічну диктатуру. І погамувати в собі ту жадобу протесту чоловік не міг, вона була дужча за нього й спонукала його до відчайдушного вчинку. Особливо після того, як за гори дійшли чутки, що декотрі його товариші перекинулися на диктаторську службу; а хтось, покаявшись на еміграції, почав просити дозволу, щоб вернутися на батьківщину. Однак він повернувся потайки, самовільно.

Удосвіта неспокійно затупав був, а тоді пронизливо зарів ослик. Це стурбувало чоловіка, все ж таки він не хотів, щоб його тут помітили. Але й піти звідси чоловік іще не міг: було порано, й самотній перехожий неодмінно впав би комусь в око. Від хвіртки він попрямував до гарби з прив’язаним до неї осликом. Наблизившись до тварини, він ласкаво поплескав її по шиї. Ослик довірливо підступив до чоловіка й потерся об нього стегном. Бідолашний ослик, він теж нудився на самоті, сподіваючись людської ласки й розуміння. Але чоловік не мав чого йому дати і не знав, чим зарадити. Може, слід відв’язати його від гарби й пустити самопас? Надто, коли господар зник надовго. А може, й назовсім? Люди тепер зникали де хочеш і коли хочеш: уночі, зі свого ліжка, на ярмарку, в облавах, на вулицях і в трактирах. Наскакували горили, клацали на руках кайданки — і людина пропадала. Ні суду, ні адвоката…

Стоячи коло ослика, чоловік, одначе, раз у раз поглядав у завулок, що від обійстя збігав униз до ширшої вулиці — чи не з’явиться там хто? Йому були потрібні люди, поміж яких міг затертися й він. Надворі вже посіріло, проте в завулку було пусто й тихо. Місяць уповні ще й досі світив на небі, дарма що його блиск став не такий яскравий, як уночі; срібне кружало місяця поволі закочувалося за верхівку сусідньої гори. Чоловік сподівався, що врешті таки з’явиться той його нікчема-водовоз і дасть раду бідолашній тварині. Проте спливав час, а господар не вертався.

Ще за яких півгодини зовсім розвидніло. Здалеку і зблизька озвалося місто: загули автомобілі, що їхали до центру, десь поруч залунали жіночі голоси; у ранішньому повітрі над передмістям пролетів табунець прудкокрилих голубів. Від монастиря, що стояв неподалік під горою, долинув приглушений благовіст — до утрені. Той благовіст неначе пробудив чоловіка з його нічного неспокою — здається, його час наставав. На прощання з осликом він трохи полащив був його довірливу шию й обережно взяв на плече невеличкого вузлика, до якого зараз-таки потяг свою морду ослик. Понюхав і невдоволено приснув — не сподобалося. Запах бензину не подобався й чоловікові, але тепер було не до запахів. Літровий бутель з бензином був його найбільший скарб, дорожчий за життя.

У цьому завулку на околиці міста хідників не було, лише курні кривулясті сутки між старими мурами й будинками. Чоловік ішов посередині, як тут ходили всі. На перехресті з ширшою вулицею йому трапився кудлатий вуличний пес, що звернув перед ним з дороги і за якусь мить звів угору очі, здивовано позираючи на зустрічного чоловіка. На ширшій, але такій самій малопривабливій вулиці чоловік спіткав перших перехожих: висока худорлява жінка в чорному несла на плечі кошик із городиною — на ринок. Жінка кинула оком на незнайомця із зарослим обличчям і довгим волоссям, у дуже розношеному, з чужого плеча, светрі. На його стоптаних сандалях лежав давно не рушений шар пилу безкраїх доріг. Але таких, як він, тепер тут можна було здибати на кожній вулиці, тим-то вони майже не привертали до себе уваги. Він чемно вступився з дороги гарбі, що її тягли за собою, впрівши, два мули. Чоловіка з рипучим возиком, накладеним кукурудзяними качанами, пропускати не схотів і якийсь час ішов обіч. Возій-мурин щосили впирався босими ногами в землю і сунув поперед себе свій жалюгідний урожай. Усе — на ринок. О цій ранній порі люди квапилися продати якнайдорожче свій мізерний набуток, вирощений на злиденних присадибних латках, відібраний у сім’ї, у власних дітей. Кожному передусім потрібні були гроші — на прожиття, на хліб і на податки. Безодня диктаторська скарбниця повсякчас потребувала грошей — на військо, на величезну зграю поліцаїв, на безліч диктаторських спецслужб. У країні, наче з води, йшли вгору ціни на хліб, а заразом і розміри податків та інших платежів. І цьому не було ні кінця ні краю. Хто біг на ринок із порожніми кошиками та сумками, той щоранку жахався нових, вищих за вчорашні, цін. Жіночі обличчя відбивали саму скруху, що її завдавав непозбутній клопіт: як за менші гроші купити більше, щоб нагодувати чоловіків і дітей? І розв’язати це складне питання було не під силу жодному математикові, жодній найдосконалішій комп’ютеризованій науці. Бідолашний, нещасний той народ, що опинився в такій смердючій ямі, звідки не було видно ніякого просвітку.

Незабаром чоловік уже повагом ступав серед інших перехожих містян, які що ближче до центру, то більше висипали на міські вулиці й ішли не тільки базарувати. Місто прокидалося, починався звичайний робочий день: відчиняли крамниці, підмітали хідники, куди потім виставляли свої вироби ремісники, ювеліри, гончарі; на вішалках розвішували якийсь одяг. Трохи згодом на вулицях траплялися вже й державні урядовці: вони чванькувато поспішали зміцнювати диктатуру. Туди й сюди вулицею котили автомобілі. Напруження через осторогу, що не покидало його довгі дні й ночі, поволі навіть меншало, він знову опинявся в звичному з дитинства оточенні, від якого був тривалий час відлучений. Добре, що ніхто досі не впізнав його. Зрештою, ніхто уважно й не вдивлявся в його нічим не примітне обличчя. Було трохи дивно, але в тому місті, де він звікував свій вік, знайомці, либонь, перевелися, розбіглися хто куди. Багато хто втік за кордон, дехто збував свої дні за колючим дротом чи в тюрмах. Інші принишкли, мабуть, відчували спізнілу вину проти диктатури, а найбільше — проти Бульдозера. Над містами й селищами цієї країни вдень і вночі кружеляв усеосяжний привид страху, який паралізував волю.

Чоловік був не новак у політиці, а тому й не сподівався своїм учинком збурити народ, підбити його на барикади. «А втім… А втім, якийсь пожиток та й буде», — гадав він, вирушаючи в свою останню путь. Як не тепер, то потім. Якщо про це не напишуть тутешні газети, то підуть чутки; звістку, мабуть, передасть закордонне радіо. Таке ж трапляється не щодня. А в його країні чи не вперше за сто років. І, без сумніву, його вчинок — перший за цієї Цинічної диктатури.

Зібгавшись у тугий клубок, чоловік хапливо поминув розкішний скляний ґанок височезного будинку закордонного банку, де в новісіньких сіро-голубих одностроях, як завжди, товпилися поліцаї. Внизу коло сходів їх чекала строката колона автомобілів із блимавками. А трохи далі, попід металевою огорожею церкви, недовгим рядком сиділи жебраки, що їм не стало місця на церковному подвір’ї. Виснажені життям старечі обличчя; сухорляві руки, простягнені до перехожих; очі, які благуще ловили чужі погляди… Чоловік намагався туди не дивитися, обділити їх однаково не було чим. Одступившись від них на асфальт, він помітив на кам’яному стовпі огорожі велику оповістку з портретами й підписом поліції внизу. Чоловік перебіг її очима й аж стрепенувся, пізнавши в одному з портретів себе. Щоправда, там він був молодший, виголений, з краваткою. «Авжеж, то були злочинці, що їх розшукувала поліція. Але чому оповістка на церкві? Невже й вірні зробилися посіпаками диктатури? — збентежено подумав був чоловік. — А втім, чом би й ні? Церковні ієрархи завзято працювали на неї, либонь, того треба було сподіватися й від парафіян… Здається, поліція обіцяла викажчикам і плату. Тоді й поготів, хто ж зречеться грошей у злиденній країні?»

Бруком повз нього промчало кілька джипів із дулами кулеметів над вітровим склом. У машинах щільно сиділи плечисті горили в зелених, під маскувальними запиналами, шоломах. «Мабуть, куди на облаву чи вже з облави», — без ніякого остраху подумав був він і зараз-таки схаменувся. Йому вже лишалося недовго, його роль самопала наближалася до фіналу. На розі він побачив поворот, далі — коротенька вуличка до ратушного майдану, де незабаром усьому настане край. САМОПАЛ було для нього слово нове, незвичне, не зафіксоване, мабуть, у жодному словникові, новотвір клятого часу; здається, досі в ньому не було потреби. А тепер от така потреба зайшла. Вперше він почув його в радіопередачі про події в далекій північній країні, але швидко забув про нього. І згадав аж тоді, як воно торкнулося вже його на тому, останньому для нього, засіданні комітету. Коли обговорення спинилося саме на такому висновку, постало питання — хто? Всі глибоко замислилися, кожен мав якісь важливі причини. Він таких причин для себе не знайшов. Принаймні плакати по ньому не буде кому, а самому вже не доведеться. Ці обставини все й визначили.

Передчуваючи свою найвирішальнішу мить, чоловік усе-таки занепокоївся. Ще раз налапав у правій кишені бензинову запальничку — запальничка була на місці — хоч би не підвела. Вчора перевіряв її — вона справно палахкотіла слабким синявим вогником. Либонь, стане й слабкого. Бензин був високоякісний, найкращий на тій заправній станції, тож спалахне вмить навіть з маленької іскри. І він покине цей мерзенний світ, грюкнувши дверима. Не заради слави — заради народу. Трохи шкода, що заразом минеться й життя. Та що вдієш? Не він перший, не він, треба сподіватися, й останній.

Він уже майже дійшов до останнього повороту на майдан і навіть зрадів мимохіть, що все складалося добре. Головне, він не зустрів нікого зі своїх знайомих, і це віщувало успіх. Віднедавна він став одинцем, людиною особливого гарту; пора колективізму для нього скінчилася.

Відриваючись від дійсності, він уже настроювався на відповідний до моменту патетичний лад, починав мислити високими категоріями. Що було для нього життя? Насолода? Муки? Певний обов’язок перед людьми? Перед Богом? Ні те, ні те. Насолоди було обмаль, і, коли згадати, то й мук не скільки. Багато хто зазнав тяжчих мук. Інша річ, як до того ставитися. Честь була для нього над усе — і він поставився до того дуже пильно. Його товариші виявили більший лібералізм, а він зостався ревним ригористом. Надто по тому, як загинула Яна. Хто вона була для нього? Не дружина, ба навіть не коханка. Вона була для нього МАДОННА. І от її не стало. Вона згоріла не з любові, а з цинічної несправедливості. Буденну несправедливість вона звикла терпіти цілими роками, зухвало-цинічної не витримала й двох місяців. Коли молодший за неї коханець з демократа-філософа обернувся на керівника диктаторської пропаганди, жити вона не схотіла. Її загибель, напевно, просвітлила чоловіка.

До повороту на майдан було десять ступнів, аж тут перед ним спинилася жінка в чорному і вп’ялася в його лице якимсь несамовито-болючим поглядом. Раптом її очі розширилися й вона закричала:

— А-а-а…

На мить він неначе зів’яв під її безтямним зором і ще більше зіщулився від того німого крику, не відразу вгадавши матір свого студента-сухітника. Він і незчувся, як жінка шулікою накинулася на нього і невеличкою торбинкою на ланцюжку почала бити його по голові, по плечах, по лиці й лементувати:

— Убивця! Убивця! Убивця!..

Розуміючи, що все може піти марно, він пручнувся тікати, вибіг на брук і мало не попав під великі колеса чорного лендровера. Але жінка не відставала від нього і знай кричала, аж люди, скільки їх було довкола, дивилися на них — спереду, ззаду, збоку. Чоловік шарпнувся назад, де, здавалося, було трохи просторіше, і щодуху припустив вулицею. Та, мабуть, зробив фатальну помилку, бо всяк хижак женеться за тим, хто біжить геть. Погналися й за ним…

Так сталося, що інстинкт самоохорони спонукав його тікати — аби відкараскатися від тої божевільної жінки. Коло церкви з широкої вулиці він звернув на вужчу, озирнувся на розі: його переслідували здебільшого чоловіки, але траплялися серед них і жінки. До нього долинав нарізний лемент і крик. Юрба гонителів дедалі густішала, з’являлися нові люди з подвір’їв чи ще звідкись і долучалися до тих, що бігли попереду. За мить його почали вже оточувати попід стінами. Він бачив, що от-от йому буде непереливки. До того ж з-за високих сіток тенісного корту край вулиці вистрибнули двоє у спортивних костюмах і опинилися поперед усіх. Натовп, не відстаючи, біг і біг за ним і, мовби зайця в полі, гнав його на околицю. Всі кричали, галайкотіли, їх ставало дедалі більше, а йому вже забивало дух від цієї навісної гонитви, і він не знав, що робити. Не знав навіть, що думати. Це було несподівано, несправедливо, незбагненно — чому так? Захлинаючись гіркотою з утоми, він шмигнув у розчинені ворота знайомого з дитинства присадкуватого дому з платаном коло ґанку. Знав, що колись там був прохід на сусідню вулицю, може б, там він урятувався від погоні. І ту ж мить зрозумів, що помилився: подвір’я перегородили глухим бетонним муром. Розігнавшись, він стрибнув. Йому навіть пощастило вчепитися руками за черепичний гребінь муру. Він закинув був ногу вгору і, ще не сп’явшись на мур, відчув гострий запах бензину. По біленій стіні поповзли нерівні смердючі патьоки, вузлик одразу полегшав, і чоловік, обм’якнувши, впав на брук попід муром.

Спортивної статури молодики в тенісках схопили його за руки й вивели на подвір’я, куди збіглася юрба переслідувачів. Усі схвильовано галасували, лаялися і навіть сперечалися, але він не слухав. Хтось зірвав з його плеча смердючого, вже непотрібного вузлика. Когось посилали до поліції. Кругом стояв різноголосий гомін. Один задихано розповідав, як побачив був його й не впізнав. А другі запевняли, що як стій кинулися навздогінці, бо відчули: тікає недарма. «Палій! Ох, палій!» — верещала жінка, і він помалу дослуха́вся, силкуючись утямити, що воно сталося. Чому? Чи це випадковість, чи лиха воля, чи його непрощенний прогріх? А може, закономірність, фатальність? Чи… порятунок від самого себе? То що краще? Проте збентежено відчував, що все кепсько. Йому вже давно не випадало нічого кращого. Тільки гірше… «Це не народ, це не народ», — глухо лунали слова розради в його свідомості, і тут-таки виразно чулося: «А хто ж тоді?». Хто ж ці люди, що загнали його в пастку? Вони не прийняли його жертви? Чи він не годився на неї? Схвилювавшись, чоловік нічого не міг розібрати, але, дарма що вскочив у халепу, подумав: «Було б мені відв’язати ослика…»

Якийсь час його про щось питалися, чогось від нього домагалися, однак він нікого не розумів і не слухав. Мовчав він і тоді, коли на подвір’ї з’явилася поліція і купка людей розступилася, пропускаючи до нього двох горил у сизих одностроях. Він і не глянув на їхні лиця: він уже добре знав ті зухвалі лиця і нізащо не хотів їх бачити. А втім, як і лиця з натовпу. Тепер у його очах вони злилися в одну величезну огидну подобу, від якої погрозливо віяло сатанинською злобою. Він навіть мимоволі здивувався, що так довго терпів їх на своєму короткому віку. Може, думка ця була й несправедлива, годилося б відрізнити теперішнє від минулого. Але під ту мить нічого розрізнити він не міг. Щось у його душі зрушилося зі свого звичного місця і назад не ставало…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Василь Биков, "Музи́ка"

Василь Биков

МУЗИ́КА

Надвечір він задрімав у затемненому готельному номері. Крізь нещільні пластини білих жалюзі до покою вузенькими смужками цідилося світло й ламаними лініями мережало меблі, килим на підлозі, стіни й невеличку картину, яка зображала кориду. Хоч про кориду можна було тільки здогадуватися: всі постаті на малюнку мали форму чорних і червоних трикутників — бики й матадори. Але йому було байдуже до тої картини: він майже ніколи не помічав ніяких картин ні в готелях, ні в офісах. Він був музи́ка, і куди більше його цікавили звуки. Однак тепер, коли левова частка сієсти вже минула, а вечірній курортний гамір ще не почався, навколо панувала тиша, лише під стелею розмірено гув величезний трилопатевий вентилятор і під вікном раз по раз пирхав кондиціонер. Проте серед цієї, здавалося б, тиші раптом почувся якийсь загадковий звук, що линув невідь-звідки й тривожно дражнив слух. Прокинувшись від того звуку, він нічого не втямив, але десь у глибині душі відчув щось лихе. Він довго лежав, боячись ворухнутися. В покої бракувало прохолоди, було душно, млосно і якось дуже невигі́дно, хоч він і не міг збагнути, що спричиняється до тої невиго́ди. Може, він захворів чи тільки починав хворіти? Чи не тому, бува, йому сьогодні не хотілося їсти? На сніданок у каварні він лише випив склянку апельсинового соку. Обідати зовсім не пішов. Не мав ні сили, ні бажання вставати і йти до гомінкої ресторанної зали, турбувати себе. І він лежав, прислуха́вся, як шумить вентилятор, і думав. Відчував: найкраще йому лежати. Коли б тільки не клята задуха, від якої в тропіках не було рятунку ні вдень, ні вночі. І ось тепер цей звук, що збудив його з сонної втоми.

Не розуміючи гаразд ні чому мається так зле, ні звідки йде той тривожний рокіт — зовні чи, може, з середини, з самого себе, він урешті наважився встати й сів на краєчку широкого ліжка. Однак незабаром завзяття йому поменшало, і він знову відкинувся на зім’яте простирало.

Здається, даремно він приїхав сюди, в цей благословенний тропічний рай, цілющий для людських тіл, наділений природою і морем. Він мав інший клопіт, але вийшло так, що контракт на концерти підписати не пощастило, трапився невдалий антрепренер, і йому тоді майнула думка, що, може, це й на краще. Він, вільний, не обтяжений обов’язками, поживе коло моря, якнайдалі від метушні, скільки душа забажає, а там видно буде. Та й удома, далеко на півночі, його ніхто не чекав, на той час він уже не мав аніяких обов’язків ні перед родиною, ні перед антрепренерами; може, вперше на віку настав його довгий чи недовгий перепочинок. Він був музи́ка, але останнім часом з ним щось коїлося: ніколи ще він не відчував такої байдужості, навіть відрази до інструмента, який тепер, мов непотріб, стояв самотньо в чорному футлярі обіч білих дверей. Щось у його душі розладналося й тисло — невиразне, навіть загадкове, не зовсім усвідомлене. А головне — цей тремтливий рокіт, подібний до низької ноти, якої хтось не міг узяти гаразд, а лише силкувався й невміло її витягав. Але чому в ній стільки неприємної, гнітючої тривоги?

Коли добре розважити, то йому, либонь, конче треба звернутися до психіатра, до їхнього сімейного лікаря Гавла, який лікував був жінку, тещу і старшу дочку, однак ніколи не лікував його самого: не було потреби. А ще він змалку пам’ятав, як зневажливо озивався його батько про тутешній люд, що частенько вдавався до психіатрів — от ніби всі бігали до венерологів. Але батько був з іншої доби, з іншого роду-племені, яке, здається, мало колись звичку обходитися зовсім без лікарів. Її, либонь, перейняв і син.

Він незчувся, як знову задрімав — так на нього вплинула, певно, сієстова тиша — і йому відразу ж, без ніякої перерви, наснилося те, що наяву його зовсім не цікавило. Хоч у сні воно сприймалося, неначе давно знане, звичне і нітрохи не дивувало. Насамперед краєвид — широкий простір пагористої долини, що зеленів молоденькою травою. Але на взір то була зовсім не прерія, не савана. Великий лісовий обшир без осель і доріг. Він ступав трав’янистим схилом, за ним поволі тяглася череда волів чи бізонів. Це все годі було зрозуміти, та він і не силкувався. Він почувався чи то пастухом, чи то ватажком цієї череди і не командував, не заганяв тварин, а зграйно вів їх кудись низькою нетоптаною травою. І настрій, і сама подія були б цілком буколічні, якби не загадкова тривога, що йшла невідь-звідки. Тривога та переросла в сполох, коли попереду завидніло урвище — широчезна безодня, яку годі було обминути. А головне, він не міг спинитися, слідом за ним ступала й череда; не відчуваючи, либонь, ніякої загрози, воли чи то бізони неквапливою лавою сунули й сунули за ним і вже підступили до краю безодні. Їх годилося б спинити чи завернути, але він не міг або не знав як. І з жахом покотився по слизькій траві в безодню, де на дні щось вирувало, клекотало, немов у здоровенному казані. Бруд, магма чи, може, що інше…

Відчувши близьку катастрофу й загибель, він здобувся врешті на якісь душевні зусилля, що припинили ту муку, і прокинувся.

У покої вже стояв присмерк, здається, настала ніч; вузенькі попруги-щілини пересунулися тепер угору, посмугувавши стелю — то крізь жалюзі просвічували вогні невисоких вуличних ліхтарів. Звідкись долинала притишена музика ламбади: грали, певно, в сусідньому готелі чи на узбережжі під пальмами. Ледве він зітхнув з полегкістю, позбувшись прикрого сну, як у його душу знову почав закрадатися той самий загадковий рокіт. І шуму того не годна була заглушити навіть захоплива ритміка ламбади; його невтишний, безперервний фон забивав решту звуків, які доносилися знадвору. Що то за неприродний, таємничий рокіт, він ніяк не міг уторопати. Вставши з ліжка й не засвітивши лампи, він у сутіні покою намацав двері на лоджію.

Ритмічні звуки ламбади огорнули його з більшою силою, в обличчя війнуло вечірнім парким повітрям і солонуватим подихом моря. Босий, невбраний, у самих плавках, він підійшов до білого, ще гарячого від спеки поруччя й зіперся на нього. Внизу, під лоджією, тихенько тріпотіло від нічного бризу вахлярувате пальмове листя, уздовж звивистого берега тягся бісерний разок матових придорожніх ліхтарів і зникав за скелею, яка вганялася в ліниве море, що чорним оксамитом брижилося по всьому нічному видноколу, зливаючись удалині з високим зоряним небом. Набережна алея сяяла, неначе вдень, обаполи неї росли пальми. По цей бік узгір’я громадилися білі вілли, курортні будинки й пансіонати; неподалік, зісподу залитий світлом, височів масивний куб нового готелю компанії «Шаратон». Під пальмами, коло придорожніх готелів з яскравими строкатими вивісками, завмерли валки машин. Однак на приморському шосе потік авто хоч і зрідів, але не припинявся: блискаючи фарами, вони котили в обидва боки. Звернувши з дороги, дві машини зупинилися якраз проти його готелю біля пальм. З одної вийшла пара, жінка трохи зачекала, поки чоловік замкне машину, а тоді вдвох вони квапливо попрямували до готелю. З другої чомусь ніхто довго не виходив, і він звів очі вгору, в зористу чорноту південного неба.

Попереду, низько над обрієм і морем, сяяли зорі славетного Південного Хреста. Три з них були майже однаково великі та яскраві, а дві інші (в лівому рамені) видалися дрібнішими й мало не зливалися в одну, неначе заховуючи симетрію хреста. Раптом з-під тих зір на якусь мить виринуло розпливчасте, мовби в тумані, батькове обличчя, аж він стрепенувся з несподіванки. І саме звідти знову долинув той загадковий рокіт. І що той рокіт дужчав, то більшими й ближчими ставали зорі; йому почало ввижатися, ніби він позбувся ваги, хтозна-як відірвався від поруччя й опинився над морем. Спершу він бачив тільки щораз більший зоряний хрест і виразно відчував, що кудись летить. А потім перед очима промайнули і щезли набережна алея, шосе з пальмами, білі фасади готелів, звивиста смужка берегового прибою. Під ним простяглася широка чорна пустка, а він звільна, не опираючись повітрю, немов безтілесний, линув кудись угору — в зоряну круговерть чорного нічного неба.

Це його, як і перше, майже нічим не здивувало, він мав навіть якусь приємність; його тілесна оболонка зникла — і він не чув ні холоду, ні звичної задухи. Його безтілесне Я розплаталося над темною морською просторінню, яка ширшала й ширшала внизу. Невдовзі земний простір зовсім розчинився в ночі, під ним і над ним мелькала, виблискуючи, зоряна карусель; здавалося, важко було не наскочити на котрусь із несподіваних зірок. Але він не наскочив. Його навіть манив той зористий безкрай, серед якого він почав угадувати деякі зорі. Як йому це вдавалося, він і сам не знав, бо ніколи ґрунтовно не вивчав астрономії, може, коли-не-коли про щось довідувався. Однак тепер дуже певно пізнав надзвичайно яскраву комбінацію з кількох зір, що світили-моргали попереду якраз на його шляху. То розкинулося безладне гроно Стрільця, він навіть полічив зорі, з-поміж них було десять чи навіть одинадцять великих, а решта — дрібні, тьмяніші. Трохи віддалік над ними пропливало імлисте пасмо Чумацької Дороги, і його шлях пролягав навперейми їй. Лише тоді його вперше пройняла тривога: що ж з ним діється? Якось переборовши її, він став сміливіше розглядатися на всі боки і навіть зирнув назад — Південного Хреста вже не було видно, а з ним десь непомітно щез, немовби розтанув, невиразний, невловний батьків привид. Авжеж, найімовірніше привид, хоч він уже й не був певен, що саме батьків. Унизу розлягалася густа чорнота — виходить, він ринув над океаном, бо на суходолі неодмінно мигнуло б яке світло. А може, він злетів так високо, що земля зникла й довкола був тільки космос. Холодний, безживний, загадковий космос. Проте він не чув холоду, та й дихалося легко, хоч він, мабуть, уже й не мав потреби дихати. Неначе альбатрос над океаном, він безтілесно линув у зоряній стихії. От тільки куди?

Нешироку смугу Чумацької Дороги він перетнув напрочуд швидко, хоч достоту й не знав, як мірявся час — земними годинами чи світловими роками. Однак нічого особливого там він не побачив — хіба що довкола роїлося чимало пилинок-зір, але вони зовсім не торкалися його. А коли він вибрався з тої туманності, то знов опинився у вільному зоряному просторі, де зовнішній чи то внутрішній рокіт мелодії лунав уже інакше. Тепер той рокіт уподібнився до співу, врочисто-жалобного реквієму. Чому саме реквієму? По кому той реквієм?..

Було зрозуміло тепер, що він летів на північ. Імовірно, вже проминув рівноденник — коли тільки з землі можна було спроектувати його на ту вишину. Але куди ж він летів? Що його єднало з тим співом? І що чекало на нього попереду?

Мабуть, він линув не дуже високо, проте, безперечно, в космосі. І дедалі частіше позирав долу. Незабаром унизу ледь замрів береговий обрис якогось континенту. Якого саме, він не розібрав. Уздовж берега розійшлися і мріли тьмяні плями світла — чи, бува, не від численних мегаполісів? Отже, це не глушина — майнула йому спасенна думка. Може, Європа?..

Тільки що він мав робити в Європі, яка його зовсім не цікавила: це не його батьківщина, він навіть ніколи не наїздив туди. От батько й батькові предки… Колись іще малим він чув, як батько розповідав про яблука-антонівки, і з дитячою наївністю вірив, що вони найсмачніші. Смачніші за апельсини й ананаси. Однак ні скуштувати їх, ні навіть побачити жодного разу не випало. Завжди траплялися інші. Тепер він і сумніву не мав, що з готельної лоджії його підняла якась батькова сила, чи воля, чи хоч би й привид, який згодом зник. Або лишився позаду. В зоряному просторі його вже вів інший локатор. Вів неухильно, немовби наперед визначеним шляхом. Що то за локатор? Чи не той рокіт-реквієм? Може, він зміниться на інший, веселіший, підбадьорливіший і менш тривожний?

Ні, рокіт-спів не мінявся, а навпаки, лунав дедалі виразніше. В реквіємі ніби з’явилися знайомі ноти — щось з Моцарта й Берліоза. Йому навіть був почувся відомий мотив з другої сонати Шопена — слов’янського композитора минувшини. Він майже нічого не знав про нього, але чув, що батько походив з того далекого краю. Тут, либонь, долучився й сакральний чинник — поклик предків абощо. Здається, зоряна круговерть несла його саме туди, принаймні на північ.

Неподалік від сузір’я Змії з його п’ятьма великими зорями, розміщеними дугою справа наліво, він знову відчув близьку присутність батька, дарма що ні батькової постаті, ні голосу ніде не помітив. Неначе той був поруч і чи то скеровував, чи то своєю містичною силою супроводжував його. І журливий мотив усередині увиразнився ще більше. Він уже звик до цієї мелодії й знав напевно, що то похоронний марш. Але чому похоронний? Запитати в невидимого батькового духа не було змоги, та він і не наважувався. Він поводився в цій космічній безодні дуже обережно, стримано, щоб, бува, не заподіяти якої шкоди, не наробити дурниць. Та й батькова присутність не обтяжувала, не дошкуляла його. Очевидно, небіжчик-батько великою мірою був причетний до того, що з ним тепер відбувалося. На відміну від сина батько так і не оббувся в країні, де прожив більшу частину життя і де віддав Богові душу. Але не віддав молодощів, які разом з уродинами належали іншому племені та іншій культурі. А це, певно, багато важило — як він уже зрозумів мимоволі. І всупереч обставинам. Батько був не такий, як інші з його товариства: інакшої вдачі, інакшої природи. Часом те, що батько вирізнявся з оточення, дратувало сина, народженого й вихованого на новій землі. Однак він не судив батька, а лише довго не міг зрозуміти. Тим-то, либонь, він майже не успадкував батькової природи. Але по батьковій смерті… По ній щось незбагненне почало рости й міцніти в синовому серці, і син усвідомив собі, що це невипадково. Насамперед він відчув, ніби його щось різнить із тою землею, де він народився, неначе йому відкрилася інша, справжня, батьківщина. Проте він твердо знав: іншої батьківщини нема, його вдовольняла й та, де він з’явився на світ. Але, бач…

І ось тепер цей зоряний літ!

Мабуть, він опинився аж під вершечком неба, в зоряному космічному зеніті. Зорі обси́пали його зусібіч, сліпуче іскрилися перед очима й мінилися різними вогненними барвами. Одні були зовсім близенько і швидко мчали обіч нього вперед і назад, другі поволі відпливали ліворуч і праворуч. А неподалік часом падали метеори, описуючи срібні дуги, по яких не лишалося й сліду. Коли він підлітав до Волопаса, де в центрі владно виблискував Арктур, похоронний мотив залунав гучніше. Мелодія линула десь з вишини й повнила зоряний безмір нестерпною жалобою. Він уже виразно прочував: тут щось станеться. І чимраз пильніше вдивлявся вниз. Проте внизу панував суцільний морок, тільки коли-не-коли щось зблискувало — водні плеса чи, може, яскраво освітлені мегаполіси. Поодинокі й дрібні вогні з такої вишини, звісно ж, годі було розгледіти. І тут йому спало на думку, що, може, він уже злітає додолу. Чи то небо осіло на землю? Чого ж тоді земля така сувора й мовчазна? Чому вона так принишкла? Немовби набрякла з горя й гніву й чекає чогось? А в небі не було ні горя, ні гніву. Зрештою, не було й радощів — у цьому він уже пересвідчився.

Коли на зоряному небосхилі заіскрився Віз, тужний хорал залунав якнайгучніше. От тільки він усе не міг збагнути звідки? Згори, збоку чи все ж з темної землі? А може, з його душі? І здалося йому, що, либонь, і справді з душі, що він ніс його з собою. Але звідки б у душі взятися незнайомій мелодії? В його душі часом лунало багато інших, проте відомих, тих, що їх він чув бодай раз. А цієї — можна з певністю сказати — він ніколи не чув. Отже, не з душі. Тоді з неба чи з землі…

Найімовірніше з землі.

Ця думка змусила його пильніше вдивлятися вниз, у земний морок; зорі вже не надили його — його більше приваблювала земля. Треба щось розгледіти на ній: там ховалася розгадка його незвичайної загадки. От тільки де? Він линув тепер повільніше. І не між зір, а під ними. Виходить, він помалу злітав додолу. Здається, по спіралі абощо. Му́зика гриміла без міри врочисто і зворушливо. Еге ж, там очевидно щось сталося: мабуть, когось ховали. Але кого? Так урочисто ховають хіба що самого Бога. Невже там жив Бог? А втім, Боже місце десь вище, над усіма й усім, що він був створив. Над землею, планетами, зорями й усесвітом. Принаймні так йому змалку здавалося, так сказано в Святому Письмі.

Він уже навіть не спускався по спіралі, він, либонь, кружляв над якимсь гробовищем, — чорним і похмурим гробовищем у північній півкулі неба. Реквієм то виразно лунав, то стишувався трохи, і тоді він розумів, що віддаляється від певної місцини — чи не від тої, бува, де грає му́зика? Якийсь час нічого не змінювалося: він усе кружляв та кружляв, і йому раптом спливло на гадку, що від нього чогось вимагають. Але чого? Спитати б! Однак поблизу нікого не було, навіть батьків привид зник остаточно. Він линув сам — у непроглядній темряві, попід зоряним склепінням, над повитою мороком землею, звідки навсібіч ширилася загадкова му́зика. І тоді він набрався сміливості.

— Кого ховаєте? — хрипкувато гукнув він у пітьму й сам не впізнав свого голосу: так грімко пролунали його слова в космічному просторі. Ледве виляски стихли вгорі, як зокола почулося:

— Народ ховаємо…

«Який народ? Чому народ?» — колесом закрутилися в його свідомості непевні думки-питання. Але висловити їх він не наважився: то було б уже занадто. Прислухаючись без упину, він силкувався щось зрозуміти і, здається, почав розуміти. Авжеж, батько являвся недарма. Однак до чого тут він, батьків син? Пощо він прилетів сюди хтозна з чиєї доброї чи злої волі?

А може, з Божої волі? І він, подолавши океанський і космічний простір, опинився тут невипадково, бо в цьому був якийсь присуд долі. Або й жереб — думав він, досі гублячись у здогадах і кружляючи над темною землею. Виписуючи в розрідженому повітрі коло за колом, чув реквієм то виразно й гучно, то тихше, то віддалеки. Аж раптом йому майнула думка: що буде, коли замовкне му́зика? Куди далі? І як? Вернутися назад він не вмів, а впасти на це темне гробовище було б жаско. Злетіти вгору? Чи до снаги йому? Від нього ж, як він знав, тепер нічого не залежало. Прочуття катастрофи пойняло його і йшло від нього, неначе передавалося в ноосфері. Може, задля того він якраз і з’явився тут?

Він ширяв угорі, попід зоряною твердю, і ніяк не міг збагнути, пощо він тут? Заради чого? Рятувати чи рятуватися самому? І як він міг щось зробити, коли був підвладний чужій волі, позбавлений власного Я. А втім, він відчував, що тягтися без краю це все не може, похорон коли-небудь та скінчиться. Цілком імовірно, що тоді скінчиться й він.

І справді, му́зика лунала щораз тихше, неначе віддаляючись кудись у земний морок. Але він і досі кружляв над тою самою місциною, не віддалявся нікуди: мабуть, віддалятися вже не було куди. Тільки щось у ньому самому віддалялося в почуттях, у погляді на ту трагедію — узагальнювалося, розпливалося абощо. Замовкала жалобна мелодія, і він танув разом з нею. Себе фізичного він, як і перше, не відчував, ніби й не мав свого тілесного Я. Але тепер занепадало і його Я духовне…

Це тривало, здається, довго, а може, й ні — він не відчував часу. Може, яку годину, а може, рік… І він уже усвідомив собі, що його самого в просторі лишилося зовсім мало. Окрайчик його колишнього Я. Решту висмоктала темрява з далеким, як наприпочатку, журливим рокотом та зоряним космічним блиском угорі.

А тоді не зосталося нічого…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Василь Биков, "Загибель зайця"

Василь Биков

ЗАГИБЕЛЬ ЗАЙЦЯ

Цілісіньку ніч напередодні страти заєць не спав: сидів похнюпившись під гінкою сосниною, думав собі. І думав не про завтрашній кінець, а про свою нещасливу, згубну долю.

Усе почалося ще рік тому, напровесні, коли бором прокотилася чутка, що на згірку коло річки збирається лісова звірина́, щоб урадити якусь важливу й невідкладну справу. Заєць не хотів туди йти. Хіба він дурний? Хай радять сміливі й сильні: вовки, ведмеді, лисиці. А він заєць — найслабший, полохливий, безвільний. Але зайчиха тоді сказала: «Іди, бо вони там без нас урадять звести зі світу весь заячий рід. Хто за нами оступиться?»

І він пішов. Приплигав і сів осторонь на купині, почав слухати. Першим, як і годиться, виступив найсильніший — ведмідь. Обтер пазуристою лапою ситий писок і заходився доводити, що жити без влади не можна, що всі в довколишніх лісах гуртуються, заводять міцну владу — одне слово, цивілізуються. Як люди. Отож і їм сьогодні треба обрати головного Проводиря. Тут-таки залунали приглушені схвальні оплески, і лисиця Дем’янівна, недовго думавши, запропонувала наставити Проводирем ведмедя. Ведмідь подякував за довіру, але відмовився. Сказав, що старий, хворий і знесилений. Учора на узліссі не зміг роздерти колгоспного бугая — отак занепав ведмідь. Тоді на Проводиря висунули вовка-сіроманця. Цей повносилий і роздере, кого схоче. Торік улітку загриз чи не всю колгоспну отару овець. Звірі поміркували й відкинули пропозицію щодо вовка: цей може пороздирати в лісі всіх звірів. Йому тільки дай волю. Тоді хтось запропонував зайця.

З несподіванки заєць аж підскочив на купині — такого він і в голові собі не покладав. З дива й хвилювання йому перехопило дух, і він не міг здобутися на слово. Тож і не погодився, й не відмовився. Його мовчанку всі сприйняли за згоду, і зайця наставили головним Проводирем лісової звірини́.

Спочатку заєць не дуже-то й розумів свої права та обов’язки, гадав: усі кланятимуться, зустрівши його, а він привітним словом озиватиметься у відповідь. На вдачу він був немстивий і нікому не мислив зла. Зайчиха ж зраділа без міри та й сказала: «Ну, тепер переселимося в сухий сосняк, годі скніти коло вогкого болота». Але незабаром зайця обсіли клопоти, ще й які. Вельможний ведмежий клан зажадав собі пра́ва перебратися в побічну пущу, якнайближче до бортей з бджолами, а пущу взагалі поділити з сусідньою звірино́ю, щоб ведмедям було де полювати. Дарма Проводир поклика́вся на міжлісові угоди, на заборону змінювати лісові кордони. Ведмеді сказали, що він телепень і нездара, коли не зрадник. Тим часом вовки руба поставили питання про зимову годівлю. Влітку вони годувалися самі, поодинці, худобою з колгоспних черід. Проте взимку всі череди загнано в хліви, що їх охороняє сторожа з гострими вилами — як тут приступиш до худоби? І вовки почали напирати на лісового Проводиря: «Давай харч!» Лисиці й собі забажали по курочці щодня, а видрам, бач, забракло риби в річці: задихнулася під кригою. Найтяжче припало Проводиреві, коли звірі, неначе змовившись, зажадали від нього доларів. Мовляв, сусідня звірина́ вже має їх до смутку й може дістати собі все, що схоче. Чим звірі цього лісу гірші за інших? Їм теж потрібні долари, а не якісь папірці з портретами головного зайця. Коли ж Проводир почав перечити підданцям, то вони одностайно заявили, що це йому добром не піде. Як обрали, то керуй, забезпечуй, а як не можеш, то зашморг на шию. Ті, що торік підтримали були зайця, тепер домагалися його смерті. Бо не справдив надій і щоб іншим була наука. Однак що він міг удіяти? Щоб здобути пущу з бортями, треба йти війною на сусідніх ведмедів. А як настачити свіжини ненажерливій вовчій зграї? Ще й долари ці, хай їм абищо. Заєць на своєму віку й разу не помацав тих зелених папірців з бороданями, а лише милувався своїм портретом на лісовій валюті. Правду сказати, непоганий був портрет. От якби ще чогось коштував. Але він геть знецінився. Зайцеві на лихо й на безталання.

Проте якийсь час звірі ще віталися до нього й він усіх обдаровував у відповідь ласкавим словом. Крім хіба тільки білки, що надокучливо прохала колись дати їй краще дупло, бо старе протрухло й затікає. Проводир тоді так виснув на бідолашну білку, що та вмить шугнула аж на самісінький вершечок дерева. «Хоч хтось та злякався», — безрадісно подумав був заєць.

І ось тепер треба йти на згірок, де торік його обрали, а сьогодні завдадуть на кару. Як головному Проводиреві йому належало подбати й про неї. Вчора він наглянув там вигі́дну осичку з відстовбурченим трохи вбік сучком — буде зручно тягти мотузку. Найгірше, що й самою карою мав порядкувати він. Відповідно до лісового закону новий Проводир міг обняти владу тільки тоді, як його попередник востаннє здригнеться на суку. Тільки з цього, либонь, і тішився заєць.

Дивно, але споглядати, як його каратимуть, зібралася сила-силенна лісових мешканців — зроду стільки не збиралося. На виборах того літа було вдвічі менше. Заєць не знав, чи добре це, чи недобре. Однак помалу дійшов думки, що добре. Значить, шанують, а може, й спочувають. Бо перше не дуже слухалися, найчастіше лаяли.

Як усе наготували, він звелів перекинути через сук мотузку з зашморгом. Найсильніший з вовків спритно й покірно вчинив волю Проводиря й ухопився лапами за вільний кінець мотузки. Заєць подякував звірині́ за довіру й перепросив, що не зміг усім догодити. Звірі заревли, загукали на знак згоди, а може, й незгоди — цього він уже не розібрав, накинувши собі на шию зашморг. Сумно прищулив вуха і мимохіть пустив скупу сльозину, якої ніхто, здається, й не помітив. Хіба тільки білка, що сиділа собі на соснині, здаля жалібно кигикнула, і він, перш ніж дати наказ вовкові, подумав: «Чи не та, бува, що прохала про нове дупло, а він їй відмовив?»

То був єдиний вияв приязні за рік його невдалого урядування. І заєць стрілою злетів угору.

Звірі з радощів почали високо підстрибувати, метляти лапами і хвостами. Коли ж усі трохи втихомирилися, то головним Проводирем наставили вовка — того, що тримав мотузку…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Василь Биков, "Качина зграя"

Василь Биков

КАЧИНА ЗГРАЯ

Невеличка качина зграя лагодилась у вирій.

Над озерами вже запанувала осінь, охололо повітря, віяли навальні північні вітри. Кілька днів поспіль у непривітному захмареному небі курликали прощаючись журавлі — вони вже відлітали туди, де гріло сонце, стояла теплінь і можна було досхочу поживитися. Качина зграя ще там не бувала; молоденькі качки з’явилися на світ цієї весни тут, на озері, за літо підросли посеред осоки та очерету і дбали тільки про те, щоб наїстися. Цього року з харчем була скрута: безперестанку йшов дощ — і вода в озері піднялася так високо, що підтопила прибережні сіножаті. Мул, у якому завжди полюбляли порпатися качки, був тепер глибоко під водою, добувати з нього поживу стало незручно й важко. Та й поживи там дедалі меншало, бо рясні місця позаносило піском з перекопаних екскаваторами берегів. Качки аж до осені почувалися кволими, погано росли й голодували.

Старий качур уже кілька днів відчував якийсь неспокій. Треба було летіти. Водяне птаство підкорялось інстинктові, споконвічній пташиній волі, яка щоосені гнала птахів на південь, рятуючи їх від голоду й холоднечі. Проте молода зграя не знала цього й майже нічого не відчувала. Качки, виснажені літнім недоїданням, і далі перевертались у воді куцими задками догори та нишпорили по дну своїми невтомними дзьобами.

Якось уранці, ледве почало розвиднятися, понад самими хмарами з хуркотом пролетіла качина вервечка — то подалась у вирій інша зграя з сусідньої затоки. Занепокоївшись знову, качур трохи піднявся на воді й тривожно залопотів крильми, прикликаючи до себе свою маленьку зграю. Та жодної качечки поблизу не було. Тоді він хутенько поплив попід очеретом, що тягся на кілька верстов круг озера, і незабаром постеріг усіх. Його качки напрочуд жваво пірнали в каламутну воду, й качур зрозумів: вони знайшли поживу.

Тутешній берег був голий, без трави й кущів. Удалині за крутим пагорбом височіли два закурені димарі, що з них повсякчас клубочився дим. Кругом стояла тиша: пагорб захищав невеличку затоку від холодного північного вітру. Хоч важко уявити собі, що тут було в’їжно. Але, мабуть, це правда. А то б качки не метушилися так, неначе хотіли востаннє наїстися. Качур теж поринув у воду, з навички черкнув дзьобом по мулкому дну й відразу збагнув, звідки тут пожива. У воді, схований під урвистим берегом, стирчав кінець бетонної труби, з якої в озеро текло щось каламутне, але приємне на смак.

Того дня качки туго набили свої во́ла і, ледь ворушачись на воді, купкою заночували неподалік труби в обрідкуватому очереті. Качур з повним во́лом приплив туди останній і, заколисаний жмурами, стомлено задрімав, маючи твердий намір завтра летіти.

Але скоро над озером почало благословлятися на світ, качки навзаводи дмухнули з очерету в затоку. Там вони, мов навіжені, переверталися, пірнаючи по харч. Качур розумів, що летіти з набитими во́лами буде важкувато, проте не міг спинити качиної ненаситі. Та й сам він охоче підживлявся з усіма, думаючи: «Хай наїдяться, а тоді вже він переконає їх знятися в небо». Так гадала, певно, й стара качка-мати, яка підпливла до качура, щось уривчасто крякнула й відразу подалася до зграї. Вона пильнувала й підрослих качечок, але порскі дочки її вже не дуже слухалися. Не те що колись малими…

У такій самій метушні минув і другий день. Качки вприпуст наїлися й ледве допливли ввечері до свого затишного очерету. За ними приплив і качур. Уся невеличка зграя сумирно загойдалася на тихій воді.

Назавтра вранці качур перший виплив з очерету й гучно заляскав крильми, щоб усі зібралися коло нього. Качина зграя відразу ж збудилася, заворушилася, проте до качура підпливло тільки три качечки, решта чкурнула до багатої на харч кручі. На цей непослух він хотів гнівно обуритися, але не зміг: качина мова була м’яка й невигадлива. Качур знову залопотів крильми, прикликаючи до себе качку-матір, яка теж подалася за качками. Вона повернулася й кілька разів крякнула, що качиною мовою значило: «Дай усім поїсти!» Качур дозволив попастися, але тільки до півдня, не довше. Опівдні коло кручі, заляскавши крильми й закрякавши, він дав зрозуміти, що годі живитися, час відлітати у вирій. Здається, на озері лишилася тільки його зграя. Хоч би не припізнитися!

Однак його майже ніхто не послухався, качки й далі пірнали собі, боячись проминути останню нагоду поїсти. І тут качур збагнув, що всі його зусилля марні, до того ж і качка-мати незабаром пристала до неслухів. Тільки найменшенька Сірочка гойдалася коло качура-батька, мовчки поділяючи його клопіт.

Качки зовсім не мали охоти нікуди летіти, їм непогано повелося й тут.

Качур і гадки не мав, що з ними робити, як відраяти їх від тієї небезпечної витівки. Коли вони спізняться, в небі їх може спостигти негода, а то й сніг. Вони згинуть усі, не долетівши до вирію. А як потиснуть морози й замерзне озеро? Тоді вони не матимуть поживи й однаково пропадуть. Коли зграя врешті натопталася й качки облишили пірнати, качур із серцем, голосно крякаючи й ляскаючи крильми по воді, виявив їм свою тривогу. Але йому не повірили: досі ж бо не було холодно. Навпаки, у схованій за пагорбом затоці панував затишок. Та й вода, що її нагріло літнє сонечко, здавалася теплішою за повітря, з неї зовсім не хотілося вилазити. Однак качур знав, що так триватиме недовго й озеро кінець кінцем замерзне. А крига знищить качине плем’я. Але качки зовсім не зважали на його перестороги. Качка-мати різко повела крилом то в один бік, то в другий, а це означало: «Може, замерзне, а може, й ні. Зате тут є пожива».

Так, тут була пожива, яку вже не раз проклинав качур, бо на неї зграя натрапила зовсім невчасно. Тепер ота несподівана сить могла згубити качок. Як і їхня ненажерливість. Качки за кілька днів неабияк обважніли і через туго напхані во́ла мали незграбний вигляд. З такими во́лами важко було навіть злетіти в повітря, не те що подолати довгий і клопітний шлях у теплі краї. Але що міг удіяти качур?

Певна річ, він міг би полетіти сам або з Сірочкою, яка ще слухалася його. Проте він не хотів кидати своєї зграї, цієї жадібної, ненажерливої дурноти, яка й думати не хотіла, що з нею буде. Качур так збентежився, що вже й не поринав у каламутну воду, а тільки кружеляв затокою й ляскав по воді крильми, виявляючи тим свій клопіт і гнів. Але на нього, здається, ніхто вже не звертав уваги.

Якось уранці він помітив, що затрав’янілий пагорб удалині немовби взявся цвіллю — то впав на землю перший іній; у повітрі віяло морозним холодом. Однак вода в затоці, як і перше, була тепла. Над нею скрізь куріла легка, прозора пара, додаючи качкам жвавості. Тоді качур чи не востаннє спробував був вивести качок з затоки в озеро й примусити їх знятися в повітря, але зрозумів, що жодна з них уже не злетить угору, поважчавши з надмірної ситості. А качки і далі собі пірнали, ласуючи харчем. День при дні з ранку до вечора вони туго напихали свої обвислі во́ла. На поживу коло труби не збувало.

Качур був уже немолодий. Три осені поспіль літав він у вирій і щовесни вертався на своє озеро. Тож добре уявляв собі, що вийде з качиного непослуху. Він тільки не знав, як йому поставитися до того. Однак і самому рятуватися було вже запізно. Тоді він востаннє поговорив з качкою-матір’ю: лише вона могла йому щось урадити. Але не схотіла. Мабуть, їй, як звичайно, забракло качиного розуму.

Тим часом на берег ліг перший легкий приморозок. Пагорб забілів снігом і став напрочуд гарний. А затока все курилася теплою духмяною парою. У ній качки почувалися бадьоро й затишно. Якось уранці качка-мати так і сказала качурові: «Дарма турбуєшся. Тут буде не гірш, як у вирії. Тут цивілізація, труба прогодує». «А мороз?» — заперечив їй качур. «А морозу, може, й не буде, — відповіла качка. — Не було ж його влітку…»

Качур розумів, що вона помиляється, але не знав, як упевнити її в цьому. До того ж за нею тягли інші качки. Навіть його люба Сірочка, й та останнім часом дуже погладшала й держалася на воді коло матері. Качур дедалі частіше лишався на самоті й раз у раз починав сумніватися в своїй правді. А може, й не буде ніякого морозу? Нема ж його на півдні, куди птахи летять у вирій.

Але ж то на півдні. А тут була коли й не північ, то щось дуже подібне до неї. Дожидати чогось доброго тут, либонь, марно. Хоч качки, як і люди, завжди сподівалися на краще. А що оте краще — облудна річ, качкам було невтямки.

Якось уночі зробилося дуже холодно, змерзлі птахи насилу дочекалися ранку. А тоді побачили, що клаптики землі серед очерету взялися дивовижною тоненькою кригою. Дехто з качок навіть скуштував її, крига була смачна й швидко танула в дзьобі. Щоб виплисти в затоку, качки легко проламували кригу во́лами й лапками. Нарешті вони дісталися до труби-годівниці. Проте повернутися зграйка вже не встигла: весь очерет за день просто вмерз у кригу. Тоді качка-мати видерлася на крижаний закрайок і перехильцем пошкандибала по ньому. За нею вайлувато побрели й молоді качки: їм кортіло ночувати там, де вони звикли. Качур туди не пішов, зоставшись на вільному плесі в затоці.

Однак і затока помалу вужчала. Мороз дедалі дужче сковував кригою озеро. За кілька днів у затоці лишилася тільки вузенька смужка чистоводу попід берегом. Там цілісінький день і сновигали качки. Щоправда, не всі. Деякі вибиралися на лід і понуро сиділи, ніби чогось чекаючи. Серед них був і качур. Він уже нікого нікуди не кликав, бо куди вже покличеш? Він тільки мовчки картався, що не зміг переконати своєї зграї відлетіти у вирій. Але як було відірвати зголоднілих качок від тривної поживи? І що їм тепер по тій поживі?

Птахи ночували вже в тісній ополонці й одного ранку помітили, що з димарів, які стирчали вдалині з-за вкритого снігом пагорба, не курилося. Качок це не дуже збентежило. Вони занепокоїлися лише тоді, коли відчули, що з бетонної труби у воду нічого не тече. Качки не знали, що то збанкрутував завод, і зливна труба спинилася. Як і все інше на заводі. А вузенька ополонка щораз вужчала. Аж поки мороз міцно скував кригою все озеро.

…Коли ж знову завесніло і стомлені зграї гусей, журавлів та качок почали вертатися з далекого вирію, то в озерній затоці вони нікого не побачили.

Тільки рештки мокрого строкатого пір’я де-не-де гойдалися серед очерету й коло берега. Це все, що лишилося від ситої, але нерозважливої качиної зграї.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Василь Биков, "Кішка і мишка"

Василь Биков

КІШКА І МИШКА

Того дня мишка була сита, але її так розбирала юна допитливість, що всидіти довго на одному місці вона не могла. А в своїй темній нірці, де анічогісінько не видно, не чути, і поготів. До того ж вона знала: зовсім поруч, на подвір’ї, була сила-силенна всяких цікавин, надто в лопушинні, де бігали прудконогі комашки, сиділи, ворушачи вусами, чорні жуки, а на билинках крутили ріжками дивовижні равлики в твердих калачикуватих мушлях. А що мишка була дуже зичлива, то завжди чемно ставилася до тамтешньої дрібноти. Її теж ніхто болюче не кривдив, і вона гадала, що на подвір’ї нема чого боятися. Мишка прагнула бути оптимісткою.

Щоправда, вона якось чула, що десь там вряди-годи з’являється ворог усіх мишей — кіт. Але мишці він іще ніколи не траплявся, і вона чомусь була певна, що й не трапиться. Навіщо котові стежити дрібну полохливу мишку? Йому, либонь, куди приємніше вполювати великого пацюка. А з мишки наїдку, як з хрону.

Вона б могла тоді й не вилазити з нірки, але взяла та й вилізла.

На подвір’ї під лопухами було тепло, аж гаряче. І тихо: мабуть, худоба ще не вернулася з пасовиська. Неподалік у піску греблася квочка — стара зозуляста курка, яка квокнула разів зо два, помітивши мишку. Мишка шмигнула повз неї далі, але раптом коло призьби несамовито писнула. Звідкись згори на неї налетіли дві пазуристі лапи — бігти вже не було як. Відома річ, її спіймала кішка — молоденька, вертка, з гарними білими лапками. Мишка спочатку перелякалася, однак ті лапки торкалися її дуже ніжно, аж заспокійливо. І мишці здалося, що їй пощастило: куди гірше було б опинитися в страшних пазурах кота.

А так, може, нічого їй і не станеться. Мишка завжди на все дивилася з оптимізмом.

І справді, не завдавши їй великого болю, кішка обережно взяла її зубами й винесла на чисто виметене подвір’я. Мишка думала-думала й дійшла висновку, що кішка полуднувати нею не збирається. А то вона під’їла б у затишку, попід лопушинням. На подвір’ї нікого не було, і кішка поклала мишку на землю. Мишка, безперечно, могла б спробувати втекти, але вона не хотіла виявляти непослуху й сердити кішки. Вона сподівалася на краще. Тим часом кішка делікатно штурхнула її лапкою в бік, ніби підохочуючи бігти. І мишка побігла.

До нірки було вже зовсім близенько, коли кішка таки наздогнала її й міцно вп’ялася пазурами в спину. Мишці зі страшенного болю аж дух перехопило. Але незабаром вона заспокоїлася, бо кішка й не квапилася ласувати нею. То, напевно, була дуже добра кішечка, вона лише хотіла побавитися з мишкою. Тоді мишка застигла, і, неначе мертва, перекинулася голічерева. Така гра, очевидячки, припала кішці до душі, і вона обома лапками заходилася перевертати з боку на бік маленьку симулянтку, щоб та бавилася далі. Бавитися мишка дуже любила, хоч тепер і побоювалася трохи, але ніяк не йняла віри, що може статися якесь лихо. Надто вже приязно й лагідно ставилася до неї мила кішечка. Невже така звіринка годна з’їсти потульну мишку?

Мишка не раз мала нагоду втекти, надто коли, граючись, наближалася до лопушиння, проте їй не ставало відваги. А ще її ні на мить не покидав оптимізм: досі ж нічого лихого їй не сталося. Та от кішка чи то награвшись, чи з якої іншої причини боляче вкусила мишку за шию — сердезі аж в очах потемніло. Поклавши мишку коло ніг, кішка розглянулася круг себе — вона, певно, відпочивала. Чи, може, думала про те, щоб пустити мишку? Мала б пустити, бо мишці тепер було непереливки, навряд чи вона вже втече. Але мишка вірила.

Вона сподівалася добрості, особливо від такої славної молодої кішечки, якій вона не заподіяла нічого поганого. Навіть не розсердилася на неї. Мишка розуміла, що взагалі кішки — вороги мишок, але ж, мабуть, і кішки бувають різні: злі й добрі. Так само, як і миші. От вона, наприклад, дуже добросерда мишка, нікому ніякої прикрості не вчинила. Не покривдила жодної кішки. Нащо ж кішці вбивати її? Щоб пополуднувати? Але пополуднувати можна й іншою мишкою, не конче нею.

Кішка раз по раз озиралася на всі боки, ніби чогось чекаючи, а мишка каменем лежала на землі й розважала. Розважала про справедливість. Який усе ж несправедливий цей світ, де одні істоти дужі й зухвалі, а другі — слабкі й полохливі! Слабким і полохливим живеться тяжко. Мабуть, тому вони завжди дбають про справедливість, добрість і милосердя. Але дужим про це дарма! А й справді, пощо дужим милосердя? Дужі прагнуть ще більшої сили, бо силу дає тільки сила. А що ж тоді робити бідолашній мишці, якій майже перекусили карк?

Проте кішка зовсім не страшна, навіть гарна — і писочок, і вусики… Навіщо ж вона тоді облизується? Що це значить?

Зненацька кішка стрепенулася і зиркнула скоса на ґанок, до якого було зовсім недалечко. Мишка зіщулилася всім своїм маленьким тільцем: на ґанку, грізно вигнувши хвоста, стояв страшний мордатий кіт; він, либонь, уже вбачив звідти кішку з небогою-мишкою. Злякавшись, кішка міцно вхопила зубами мишку й кинулася попід лопушиння.

Там вона за одним нападом упорала сердешну мишку, яку навіть перед смертю зігрівала думка: «Добре, що вони врятувалися від кота!»

Мишка до останнього духу була оптимістка.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Василь Биков, "Байки світові" ("Жах")

Василь Биков

БАЙКИ СВІТОВІ

Триптих

(До другої байки)

3. ЖАХ

Усе почалося вельми пристойно: славно, по-людськи й демократично.

Зібравшись у сесійній залі, недоладний, гомінкий, але дуже амбітний парламент бився над тим, щоб обрати державного керманича. Самі парламентарі керувати не вміли й навіть не хотіли. Вони бажали тільки виступати в телепередачах і їздити за кордон, репрезентуючи державу, про яку ніхто, крім митників, не знав. Передусім парламентарі не могли дійти згоди щодо назви керманича, який під їхнім наглядом порядкуватиме країною: хто це буде — цар, секретар, завідувач, гауляйтер? Депутати знемагали від суперечок. Декотрі добалакалися вже до того, що, мовляв, не треба ніякого керманича, нехай буде анархія. Це, зрозуміла річ, становило велику загрозу. Про неї хтось десь почув і передав куди слід. І от пізно ввечері, коли парламентарі стомилися вже до краю і мало що розуміли, в овальній залі засідань згасло світло і гримнув оглушливий грім. Будинок задвигтів і з-під бані бурхнув сірий смердючий дим, з якого вистрибнув ВІН. З нього сипалися іскри й фіолетовим сяйвом променіла величезна енергія; постать його трохи скидалася на людську й вібрувала так, що годі було зосередити на ній зір і вгадати, чи це примара, чи дух, чи й справді людина. Голова парламенту тремтливим голосом спитав: «Хто ви?» Але замість відповіді дістав стусана й перевертом полетів з-за стола аж у горезвісний «задній прохід». Примара грізно відрекомендувалася:

— Я Жах!

Парламентарів наче лизень злизав, у залі зосталася тільки жменька тих, що заціпеніли з жаху. Але й вони до самісінької смерті не могли вимовити нічого, крім «так-так» чи «ні-ні». Зрештою, іншого від них ніхто й не вимагав. Аж до скону.

У своєму першому декреті Жах проголосив, що нічого дотеперішнього не залишиться, все западеться, бо нічого й не було ніколи: ні сміховитів, ні держави, ні мови. Є тільки Жах і його люди — жахливці. Цим і треба жити.

Народові було однаковісінько, чи є він, народ, чи нема його і як він зветься. Всі здавна звикли до того, що в країні раз у раз перейменовували міста, села, вулиці, людей. Багато хто вже й заплутався, як його годиться величати: Владлен, Вілен, Моторизація чи Емансипація? Деякі матері не знали навіть, як звуть котре дитятко, бо всі ресурси їхньої пам’яті зі шкільної лави йшли на те, щоб запам’ятати імена першого, другого й третього секретарів ЦК, обкому, міськкому, райкому, голови сільради, радгоспу, колгоспу… А траплялося, й шефа чи гауляйтера. Народ це добре знав. Щоправда, попервах важкувато було примиритися з думкою, ніби його, народу, нема й ніколи не було. Тут знадобилася особлива наука, щоб усвідомити це. Та менше з тим, до всього з часом можна звикнути, коли систематично, по-науковому вправляти пам’ять. Одне тільки лихо: як вправляти її, коли товариш Жах дав зрозуміти, що люди не мають і ніколи не мали мови? Ту, якою люди розмовляли вісім сторіч, визнали за суржик, невартий людських уст, і зліквідували, неначе крамолу. Всі книжки, писані нею, обернули на макулатуру. За рідне слово, мовлене на вулиці, поліцаї били довжелезними гумовими киями («демократизаторами») і тягли у відділок. Люди зненавиділи ті «демократизатори», а заразом і демократію з демократами, яких Жах наказав перейменувати на «дармократів». І все ж таки товариша Жаха любили, бо він був суворий, проте справедливий і завдавав у тюрму багатьох, але ж не всіх. Тільки вискочнів, зухвальців та своїх супротивників. А що забрав історію, то дарма! З історії штанів не пошиєш. Мову? Можна й без мови прожити. Звірі он у лісі зовсім не говорять, а живуть краще за людей. А що народу нема (не було й повік не буде), то, може, воно й на добре: менше люду — більше ладу.

Найгірше те, що поволі зникали харчі, на країну насувався голод.

Спочатку не стало яєць, потім молока, масла, сметани. Жах заявив, що в цьому винна ненатла опозиція, яка все зжирає сама, нічогісінько не лишаючи народові. Щоб не зжирала, треба її знищити. Невдовзі наймані професіонали опрацювали досконалий план. Відповідно до цього плану розпустити опозиціонерів належало під час мітингу, нібито руками своїх-таки захарчованих функціонерів. Але намір упору викрили, й головні пузаті ненажери втекли за кордон. Однак їжі ще поменшало: щезли ковбаса, м’ясо, твердий і м’який сир. Мудрий товариш Жах і на це дав геніальну відповідь: «Харчі вивозять на повітряних кулях, одну з них уже збито». Героїв-винищувачів вітала вся країна. І щоб остаточно її вбезпечити, з посольств повикидали західних послів — нехай не вивідують інтимних таємниць милого Жаха. Це все вельми подобалося жахливцям. І, мабуть, сподобалося б ще дужче, якби з продажу помалу не зник і хліб. Тоді любий народові Жах проголосив нову стратегічну доктрину: не треба їсти, бо цей старосвітній звичай дорого коштує країні, обтяжує бюджет, змушує скорочувати видатки на зброю, без якої держава обійтися не може. На жаль, цей заклик керманича люди сприйняли надто холодно. Величезні роз’яснювально-агітаційні й пропагандистські зусилля звелися нанівець: жахливці й далі хотіли їсти, шукаючи повсюди харчів.

Не було іншої ради, як одружитися з принцесою сусідньої держави, що звалася Райською. Там, як доносили таємні агенти, було все: і народ, і електорат, і культура, і мова. А коли вірити не зовсім певним чуткам, то й хліб. Ця звістка дуже збадьорила Жаха, якому тієї ж миті на пам’ять спали предківські династичні шлюби, що обернули на могутніх володарів багатьох злиденних князьків нікчемних князівств. Весілля й тільки весілля! Жах ніколи не вагався й назавтра ж заслав старостів.

У Райській державі сватів-жахливців вітали хлібом-сіллю, принцеса відразу ж дала згоду на шлюб, а її батько, володар Змах, надіслав молодому розкішні подарунки. У країні жахливців усе закрутилося в радісному танку передшлюбних заходів: три дні мили, скребли й чистили — фасади та підлогу, мораль та ідеологію. Жах, мов навіжений, гасав країною, пильнував, підганяв і снував плани, як зробиться можним і багатим володарем двох країн, головним командувачем двох армій (ні, краще він об’єднає їх і очолить генеральний штаб, бо відповідальних посад він не любив передоручати іншим). Він буде генерал-полковником (а може, краще маршалом чи навіть генералісимусом?) і змусить тремтіти всі «дармократичні» країни. І перший обмиє солдатські кирзаки в теплій воді Південного моря. А що за могутню й усепроникливу службу безпеки створить він під своїм пильним дозором! Не довіряючи нікому! Жах мав досконалий аналітичний розум і знав, як спасенно той шлюб вплине на економічний стан країни. Нарешті цей ненажерливий електорат наїсться.

Країною жахливців почав ширитися рух за видатний план товариша Жаха. На всіх міських та сільських перехрестях висіли портрети Жаха і його чарівної нареченої — миловидої, вельми сексапільної юнки, яку можна було бачити спереду і збоку, в класичній вечірній сукні і в кокетливому бікіні. Люди охоче смакували козирі молодого й молодої, але поєднатися не могли. Чоловікам, певна річ, подобалася принцеса, а жіноцтво розпиналося за мужнього Жаха, чий жаский орлячий погляд уособлював справжнього чоловіка. На жаль, таких, як Жах, у країні більше не було, і всі жінки сохли тільки за ним.

У мистецтві, яке сяк-так іще животіло, запанували два напрями: стиль зголоднілої фантасмагорії, коли автори без кінця описували й малювали розкішні страви, що про них майже ніхто вже не пам’ятав у країні жахливців і яким нібито не було переводу в сусідній державі, і стиль безхлібного реалізму, що, по суті, виставляв напоказ чорноту життя, нужду. Перший стиль, мавши всебічну підтримку самого товариша Жаха, вважався за офіційний, був поплатний і давав змогу його творцям щодня їсти з хлібом. А за другий стиль митців часом кидали до в’язниці, де вони підписували протоколи й каялися. Але, визволившись, знову йшли за своїм покликанням і казали, що не хочуть зрікатися правди життя. Тільки де та правда і де життя, ніхто з них не знав. Принаймні в країні, де порядкував Жах, не було ні того, ні того. Подейкували, ніби це, а також багато чого іншого є в Райській державі. Отож письменники й художники, як і всі, жадібно чекали на багатонадійний міждержавний шлюб.

А тим часом країну посіли крайні злидні. Жахливці з’їли всю худобу, навіть корів, бо взимку їх не було чим годувати. На поживу їм повирубували всі сосни, лишилося саме́ голе вільхове суччя, що його корови чомусь зовсім не хотіли їсти, здихаючи з голоду. Такий, либонь, був непізнанний коров’ячий принцип. Люди огиналися менше за тварин і їли всяку траву, зокрема щавель та кропиву, радіючи скорому весіллю, коли з’явиться хліб і до хліба. Молодий, безперечно, про все подбає. Народ тепер звався тільки електоратом. Це дуже припало до душі насамперед сільським бабкам. Звичайні люди, звісно ж, були нікому не потрібні, а до електорату чорними «Волгами» коли-не-коли приїздило начальство, привозило невеличкі скриньки й ласкаво припрошувало кинути туди маленькі папірці з прізвищем чергового керівника. Бабки часом дивувалися, чому не можна проголосувати в райцентрі, але охоче кидали ті папірці, бо тільки тоді зверхники говорили до них зичливо і навіть дякували. Ну, й, певна річ, розповідали, як добре житиметься по сподіваному весіллі. Ці розповіді, бувало, точили з очей сльози (коли бабки думали, що не доживуть до щасливої пори).

І от, нарешті, жаданий день не раз відкладеного шлюбу настав. Весільний кортеж з дванадцяти всепогодних винищувачів злетів був у небо і невдовзі сів на якомусь не зовсім сучасному, майже занедбаному аеродромі, що ви́кликав у молодого першу, але не найбільшу досаду. А тоді в столиці Райської держави він побачив обшарпані фасади, вибоїсті вулиці й розлючені обличчя людей, які стояли в довжелезних чергах, — достоту те саме, що й у країні жахливців. Але найсильнішим громом-перуном ударило Жаха в палаці, коли він сам-на-сам зустрівся з принцесою. З’ясувалося, що то була зовсім не принцеса, а бридкий принц із підкреслено нетрадиційною сексуальною орієнтацією. З дальшої розмови стало зрозуміло, що на шлюб він погодився через велику кризу в Райській державі і своїм одруженням прагнув поліпшити справи в економіці, геополітиці, фінансах, війську, ідеології, культурі, медицині, освіті, міжнаціональних та міжконфесійних відносинах і таке інше. Тож дати жахливцям він нічого не міг — міг тільки взяти.

Весь час принц безсоромно іржав у напахане Жахове обличчя, вискалюючи великі, прокурені наркотиками зуби.

Мовби щось зметикувавши, Жах усім тілом шарпнувся, брязнув келихом із недопитками шампанського об паркет і помчав на своєму винищувачі додому. Такого тяжкого розчарування стерпіти він був не годен і, летячи в надхмар’ї, постановив: «Війна! Тільки переможна війна може змити ганьбу й покарати країну-дурисвітку!» Жах видав наказ про всенародну мобілізацію.

Але незабаром з’ясувалося, що то безглуздя: мобілізовувати не було кого. Людність зникла. Хто — з голоду й хвороб, а хто — тому, що наївно повірив, ніби його нема й ніколи не було. Ті, що вижили, мали себе за електорат для голосувань і плебісцитів, а не за вояків, і зовсім не розуміли Жаха, бо давно відзвичаїлися від усякої мови. Урядовці й керівники, зачувши про мобілізацію, відразу ж утекли на схід, бо вже давно служили не Жахові, а володареві Райської держави — товаришу Змахові.

Це була несвітська, непрощенна кривда. Заряджений величезною космічною напругою 1000 кіловольтів, Жах не зміг угамувати гніву й задрижав, затрясся, загув, закрутився зі швидкістю понад 1000 обертів за хвилину — так само, як і тоді, коли вперше був з’явився в парламенті. А за мить пролунав вибух, подібний до чорнобильського. Такого гуркоту планета ще не чула. В небо знявся вихор чорного диму, пилу та смороду, поглинувши все разом із Жахом.

Коли минуло сто років і та курява трохи розвіялася, то люди зі Сходу й Заходу побачили посеред континенту величезну прірву, таку глибоку й широку, що ні дна, ні протилежного краю, схованого аж за обрієм, оком не досягнеш. Над прірвою завжди курився сизий смердючий дим, з якого часом вигулькував безногий хвостатий Дух. Він вихилявся й викривлявся, даючи якісь знаки цікавим мандрівцям, що повсякчас товпилися понад прірвою, а тоді на цілі тижні й місяці знову зникав у безодні.

Усі казали, що це наука людству за його зневагу до людських і Божих законів буття…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.