Володимир Некляєв
КОЛИ ПИСАТИ
Ларисі Геніюш
На вулиці Церковній оселитись,
Де поруч храм, де близько — помолитись.
Хоч Бог є скрізь… А де його нема —
І храм не допоможе. Там тюрма.
Там — смоляна на білім — Воркута,
Кругом ГУЛАГу — з дроття груба павоть,
Мерзлота вічно тиха і пуста,
І щира Сповідь площину кривавить.
Там — над земним — небесний храм постав —
Готична подобизна кипариса.
І в нім не служка Божий сповідав,
А сам Господь — стражденницю Ларису.
«Ти волю, Боже, дав мені, й тюрму.
Я прийняла… і все прийму, що буде», —
Вона казала так лише йому,
Щоб через нього щось почули люди.
Хай лю́дський світ від себе сам оглух,
Нехай ніхто нікого вже не чує, —
А Бог почув…
І постелив їй пух
На оболоках, де вона ночує.
Хай спить, хай спить… — і церкву снить святу,
І Зельву, що купається в бузкові,
І — смоляну на білім — Воркуту,
Де письмена поверх снігів багрові.
Хай спить, хай спить… Коли несила жить,
Вона жила — і Бог за нею сплакав…
На тому небі, де вона лежить,
Хрест, аж до хмар сягаючи, надряпав:
Коли писати, то вже так, немов
Грімницю по грімниці слати в битві,
Неначе з вени в вену лити кров…
Так, мов тонути в сповіді й молитві.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.
