Лариса Геніюш, "Рідна мова"

Лариса Геніюш

РІДНА МОВА

В добру пору в краю буйнотрав’я,

де джерела струмують ясні,

мову неньчину в себе ввібрав я

і її веледумні пісні.

Є чимало скарбів пожаданих,

мрій, що здавна їх серце плека,

а проте я її не віддав би,

бо вона найдорожчий мій скарб.

Вона співом гойдає колиску

і скрашає хвилини трудні,

нею пісню складають вітриська

в розтривожені, буряні дні.

Рідна мова не знає смеркання:

поки буде тривати мій лет,

берегтиму її, як кохання,

і нестиму, мов пишний букет.

Щоб сусіда свого вшанувати,

вивчу, може, пристойно й чужу,

та лиш тою, що кликала мати,

я про долю людську розкажу.

Рідна мова, як щастя, смакує,

виграє, як гарячий прибій.

Може, в сміху й чужу оберу я,

та сплакну все ж своєю в журбі.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2016.

Лариса Геніюш, "Час позриває з одземка гілля..."

Лариса Геніюш

* * *

Час позриває з одземка гілля,

і камінь од літ зотліє.

Жити по нас буде лиш земля,

яка рік у рік молодіє.

Так чи інак, а ти жменька її —

здання тяжке це й незборне,

тож рано чи пізно в обійми свої

вона нас навіки загорне.

Земле, як мало, йдучи до мети,

я встигла — і вже сутеніє.

Дай мені знов там, де Німан, зрости

з зернини твоєї надії.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Лариса Геніюш, "Лев"

Лариса Геніюш

ЛЕВ

Жаркої гриви з’їживши куделі,

тамуючи над силу злість і рев,

ходив по клітці гордий син пустелі —

невільний лев.

Сталеві ґрати хід його спиняли,

не раз він розтрощити їх хотів —

і зводилася лапа, й опадала,

немов тягар, на плетиво прутів.

У снах свободу бачив і печеру,

левиці роз’ярілої стрибок,

очам роздолля, силу невичерпну,

розпечений під лапами пісок.

І заревів у безгомінь із горя,

країну гір згадавши дорогу,

і скрегіт іклів на ворожім горлі,

і невситиму воленьки жагу.

Аж пуги свист обпік болюче згади —

і гнів угнався в серце шпичаком:

ішов на лева сповнений облади

господар із бичем та маслаком.

Суворим криком, ошуком лестивим

та кісткою спинив він лютий рев

і волі спрагу — і принишк, на диво,

забувши про своє могуття, лев.

Мучителя свого й тепер не стявши,

вхопив маслак і знову стлумив зло,

тимчасом як гієняче виття вже

його пустелю рідну облягло…

Відвіку так тече життя шалене:

як леви мовкнуть, випустивши дух,

з печер виходять пажери-гієни

і вприпуст падлом тішаться навкруг.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.