Володимир Некляєв
ТРУНА
…І лежала вона, мертво-біла,
Не зчужіла йому, не зчужіла.
Відійшов, до дверей притулився.
Не зчужів їй, а може, зчужів?
Він тримався і враз — розгубився.
Озирнувся назад — міражі.
Подивився вперед — анікого.
Ані смутку не вчув, ні біди.
Тільки збита дощенту дорога,
На якій позникали сліди.
Так стояв він під тінню своєю
І дивився за безкрай землі,
Що по ній невблаганно
І в неї
Сонми люду ішли крізь жалі.
Аж тоді, як виносили з дому
І коли поточився він був,
Невідоме зробилось відомим,
А відоме — як вітер здмухнув.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.
