Володимир Некляєв, "Руїни замку..."

Володимир Некляєв

* * *

Руїни замку.

Вилюднілий кут.

Кругом шипшини миршаві, похмурі.

Й обличчя жінки на вцілілім мурі —

Коханки короля, що правив тут.

Була вона коханкою чи ні,

Та владаря з’ясирила красою —

Він звати

наказав її святою

Й увічнити

На кам’яній стіні.

Збитошний був король той, як дитя,

Не знавши меж ні в щедрості, ні в злості…

Давно зотліли владареві кості

Під чахлими шипшинами життя.

Ім’я його забуто в тих краях,

Де збитки він чинив, ходив війною,

Щоб ошуком

І міццю вогняною

В сусідах послух сіяти

І страх…

Та пал блакитний

досі ще не зблід

Очей жіночих! —

Ллється на розлоги…

І сяє смутком

Давньої пожоги

Зухвало-вільний

Полочанський вид.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Лариса Геніюш, "Лев"

Лариса Геніюш

ЛЕВ

Жаркої гриви з’їживши куделі,

тамуючи над силу злість і рев,

ходив по клітці гордий син пустелі —

невільний лев.

Сталеві ґрати хід його спиняли,

не раз він розтрощити їх хотів —

і зводилася лапа, й опадала,

немов тягар, на плетиво прутів.

У снах свободу бачив і печеру,

левиці роз’ярілої стрибок,

очам роздолля, силу невичерпну,

розпечений під лапами пісок.

І заревів у безгомінь із горя,

країну гір згадавши дорогу,

і скрегіт іклів на ворожім горлі,

і невситиму воленьки жагу.

Аж пуги свист обпік болюче згади —

і гнів угнався в серце шпичаком:

ішов на лева сповнений облади

господар із бичем та маслаком.

Суворим криком, ошуком лестивим

та кісткою спинив він лютий рев

і волі спрагу — і принишк, на диво,

забувши про своє могуття, лев.

Мучителя свого й тепер не стявши,

вхопив маслак і знову стлумив зло,

тимчасом як гієняче виття вже

його пустелю рідну облягло…

Відвіку так тече життя шалене:

як леви мовкнуть, випустивши дух,

з печер виходять пажери-гієни

і вприпуст падлом тішаться навкруг.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Килина"

Володимир Некляєв

КИЛИНА

В дитинство поринути в гомоні дня —

І миттю згадати, мов стяти билину,

Забаву, що мали ми,

Дітлашня, —

Дражнити стареньку Килину.

— Килино, Килино, хто твоя мати?

— Килинина мати — самісінькі лати.

— А хто, Килино, свекруха твоя?

— Килині свекруха — отруйна змія.

— А хто, Килино, твій чоловік?

— Килинин чоловік — старий черевик.

— Килино, Килино, а хто твої діти?

— Килинині діти — мишва несита.

Недавно було… Та пройшли, пропливли

Літа мої ранками росними…

Дитинство не знає пощади, коли

Нема її в світі дорослому.

«Чаклунка!» —

і сміх над тобою дзвенів,

Дитинство моє!..

Крізь кушир та малину —

Убозтвом, нуждою тяжких своїх днів —

Тебе здоганяла Килина.

В траві спотикалася біля беріз,

Знов бігла, сварившись сачком, розкудлачена…

Ніхто не прощає нам кривди і сліз —

Відплатиться все і відплачеться.

Я кривду невмисну за гріх не беру…

А все ж —

як до рідної хати прилину —

Збентежено в землю свій погляд упру,

Зустрівши стареньку Килину.

Вона вже не вгадує зовсім мене,

Та знов, як на те, мені в пам’яті бачиться…

І чую, бува: скреготливо шепне:

«Відплатиться все і відплачеться!»

Спитаю:

«Килино, невже я тобі

Хоч щось завинив?!»

Та у відповідь — тиша…

За що ж тоді вслід шле прокльони в грозьбі

Й образою дише,

Й образою дише?..

Життя половина… Життя половина…

Старенька Килина… Старенька Килина…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Небо, неначе магнітове..."

Володимир Некляєв

* * *

Небо, неначе магнітове,

Тягне до горніх висот…

Що ти згубила в тім світові,

Ластівко, іскро, ясо?

Там, попід синню тужавою,

Зір оповивши разки,

Сяють жаркою загравою

Дзьобиком зшиті хмарки.

Чом ти шугаєш кометою

Коло небесного тла,

Швачко моя бистролетая?

Он навіть крильце спекла…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Ригор Крушина, "Поет повинен бути з гартом..."

Ригор Крушина

* * *

Поет повинен бути з гартом,

Шукати все нових доріг.

Зректи, як Цезар, та не жартом:

«Прийшов, побачив, переміг!»

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Ригор Крушина, "Німан біжить"

Ригор Крушина

НІМАН БІЖИТЬ

Моє серце в дрімоті дрижить,

Я горю в маячінні:

Десь у далечі Німан біжить,

Все струміння в промінні.

Я лечу. Вісла. Свіслоч. І Случ,

Де вода по коління.

Споминання збивають обруч

Через два покоління…

І малеча мене назива

Вже не дядьком, а дідом,

І в чужинному краї, бува,

За дорослими слідом

У зажуроньці личка збрижить

Через дідові згади.

Десь у далечі Німан біжить,

І стираються звади.

І зринають з минувшини дні,

Як горю в маячінні.

Обіч колій знайомих — вогні.

О, ви, мрії пломінні!..

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Воля"

Володимир Некляєв

ВОЛЯ

Здобув у світі волю я таки.

Були дружки,

Кохані, рідняки.

Тепер я більше знаюсь з самотою…

Оце й усе, либонь,

Що з волі маю тої.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.