Володимир Дубовка, "Батьківська мово, розкошиста мово..."

Володимир Дубовка

* * *

Батьківська мово, розкошиста мово!

Ти наших дум і піткання, й основа!

Зі сповитку нам дарунок від нені,

низка, що в ній самоцвіти вогненні.

Кожний з них барвами пишними грає,

полум’ям вічним горить — не згорає.

Ти мені завжди підпора єдина,

хоч би які торував я стежини.

Чую в тобі джерела дзюркотання,

чую зеленого бору зітхання,

чую грози громовиці роздолі,

відгомін праці на рідному полі.

Шани ти варта за кожну дрібницю,

кожне-бо слово в віках корениться.

І ще віки воно житиме, годне,

вічне, немовбито серце народне.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2015.

Михась Скобла, "Балада про стайню"

Михась Скобла

БАЛАДА ПРО СТАЙНЮ

Сказав комісар: «Не потрібен храм,

От-от комунізм настане.

Ми будемо в храмах тримати крам,

А в цьому хай буде стайня!

Сказав — і вже робітництво як тут,

Розбили вівтар, ікони.

Вже замість Христа на стіні — хомут,

Опісля пригнали й коней.

А конюх ходив, наче піп, між них,

Поводився дуже гідно:

Мовляв, щоб стійла були в усіх,

А в стійлах — світло й вигідно.

А конюх був з пролетарських лав,

О півнях будитись мав звичку,

Він коней з купелі напував,

Носив їм ризою січку.

А конюх часом у яслах хріп,

Бо пив, як Пане Коханку.

Під бік соломи собі підгріб —

І маєш барліг до ранку!

Горілка гріє і в сніговій.

Та от однієї ночі

Прочнувся конюх і — Боже мій! —

Аж рогом полізли очі.

— Чи я не я? Чи взяв мене враг?

Чи це все примари сонні?!

При переламаних образах

Стоять навколішках коні!

Моляться коні?! А дозвіл де?

В якому, скажіть, законі?!

Схопив дубця — і до них іде.

І враз підвелися коні.

Немов ошаліли вони гуртом,

Та тямили, що робили:

На друзки строщено копитом

І ясла, і всі драбини.

У кінських очах світився гнів,

А в людських — острах тривожний…

Та кожний кінь йому все простив

І — гривою вжалував кожний.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2015.

Михась Скобла, "Вечір перед Різдвом"

Михась Скобла

ВЕЧІР ПЕРЕД РІЗДВОМ

Тихо, мов на безлюдній планеті.

Мороз без упину

Лізе до всіх цілуватись.

В оселях селянських

У печах і грубах

З життям прощаються дерева:

Наче віск, на чере́ні тане сосна,

Сипля́ть сполохані осики,

Відстрілюється ялина,

Береза свариться на вогонь,

Устигаючи скласти духівницю

На скрученім закуренім бересті…

Дими підіймаються з коминів

І стоять над сільською тишею —

Цілий ліс теплих

Примарно-хитких дерев.

Десь у верховітті

Моститься на ночівлю

Невидний пугач,

Примруживши

Одне око.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2015.

Михась Скобла, "Відсіпся поїзд, рушив до столиці..."

Михась Скобла

* * *

Відсіпся поїзд, рушив до столиці,

Пірнув у морок, нібито в тунель.

Допоки спиш, чекає на стільниці

Не скінчений опівніч ритурнель.

Знебула залізниця враз зімліє,

На рейках зблисне місяць, мов тавро.

Тобі ж насниться баба Соломія,

І сонник розшифрує — на добро.

А я, на склі festina lente стерши,

Мчу, як вовкун, по згір’ях і подах,

Невиспані поезії не вперше

Дописую на сиплих поїздах.

На строфи їх, мов доля невблаганна,

Дрібнила путь, коли спинявся рух —

Драбина металево-дерев’яна,

Що стане і зачепить небокруг.

Березник листям приполу заслав їй

І, вмить одбігши, скинув руки ввись.

Досни мій сон у вранішнім Заслав’ї!

Я ніби сон, тебе недодививсь.

І навіть поїзд, їдучи вже згладка,

Хитнеться вайлувато вбік до хат.

Ти спиш в одній з них, наче уніатка,

Між церквою й костелом акурат.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

Михась Скобла, "Квітень по дорозі в Заслав'я"

Михась Скобла

КВІТЕНЬ ПО ДОРОЗІ В ЗАСЛАВ’Я

Дошумує в березах, що в бутлях, вино.

Над болітцем засохне туману стеблина.

Пасажири зорять, як вагонне вікно

Верховини стинає, немов гільйотина.

Сполотнілий, не зможе покинути гай

Залізниці, що швидкостей прагне найдужче.

Хоч себе за корони липучі тягай,

Хоч пручайся — не пустить коріння клятуще.

Наче взимку русалки — волоссям у лід,

Повлипали в надхмар’я берези край колій!

І стоїть, мов в останній зривається літ,

Прикайданений гай у журбі ясночолій.

Гаю мій, найпишніша з весняних окрас,

Жертв даремних, о світлосте ваша, не треба…

А як глянеш угору — потішить нараз

У березових наліпках знічене небо.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

Осип Мандельштам, "Хай тішать слух величчям часовим..."

Осип Мандельштам

* * *

Хай тішать слух величчям часовим

Квітучих міст імення гордовиті.

У вічності живе не місто Рим,

а височінь людини у всесвітті.

Її посісти квапляться царі,

Благословляють війни ієреї,

І, мов нікчемні покидьки, без неї

Зневаги варті житла й вівтарі.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

Осип Мандельштам, "Все нам чуже в столиці мерзосвітній..."

Осип Мандельштам

* * *

Все нам чуже в столиці мерзосвітній:

Її суха, зачерствіла земля,

І буйний торг на Сухарівці ситній,

І взір страшний розбійного Кремля.

Вона, сліпа, весь світ тримає в шорах.

Мільйони гарб рипучих у далінь

Пустила — і тяжіє на просторах

Її базарів бабська широчінь.

Її пахких церков бучні чарунки —

Що дикий мед між нетрів та боліт,

І небом хмурим розсіва відлунки

Пташиних зграй ряснистий переліт.

Вона в торгівлі — промітна лисиця,

А перед князем — служка боязка.

Тече в сухі рови мутна водиця:

Її здавен удільна мчить ріка.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.