Михась Скобла, "Дощ до моря навскіс гонив..."

Михась Скобла

* * *

Дощ до моря навскіс гонив,

прямо — пасмо пісків не давало.

Море в кипені бурунів

Шаблю Куршській косі гартувало.

Вітер витерся об туман.

Блякнув світ. Розійшлися двоє.

Навздогін їм старий каштан

Тряс колючою булавою.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2015.

Михась Скобла, "Балада про стайню"

Михась Скобла

БАЛАДА ПРО СТАЙНЮ

Сказав комісар: «Не потрібен храм,

От-от комунізм настане.

Ми будемо в храмах тримати крам,

А в цьому хай буде стайня!

Сказав — і вже робітництво як тут,

Розбили вівтар, ікони.

Вже замість Христа на стіні — хомут,

Опісля пригнали й коней.

А конюх ходив, наче піп, між них,

Поводився дуже гідно:

Мовляв, щоб стійла були в усіх,

А в стійлах — світло й вигідно.

А конюх був з пролетарських лав,

О півнях будитись мав звичку,

Він коней з купелі напував,

Носив їм ризою січку.

А конюх часом у яслах хріп,

Бо пив, як Пане Коханку.

Під бік соломи собі підгріб —

І маєш барліг до ранку!

Горілка гріє і в сніговій.

Та от однієї ночі

Прочнувся конюх і — Боже мій! —

Аж рогом полізли очі.

— Чи я не я? Чи взяв мене враг?

Чи це все примари сонні?!

При переламаних образах

Стоять навколішках коні!

Моляться коні?! А дозвіл де?

В якому, скажіть, законі?!

Схопив дубця — і до них іде.

І враз підвелися коні.

Немов ошаліли вони гуртом,

Та тямили, що робили:

На друзки строщено копитом

І ясла, і всі драбини.

У кінських очах світився гнів,

А в людських — острах тривожний…

Та кожний кінь йому все простив

І — гривою вжалував кожний.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2015.

Михась Скобла, "Вечір перед Різдвом"

Михась Скобла

ВЕЧІР ПЕРЕД РІЗДВОМ

Тихо, мов на безлюдній планеті.

Мороз без упину

Лізе до всіх цілуватись.

В оселях селянських

У печах і грубах

З життям прощаються дерева:

Наче віск, на чере́ні тане сосна,

Сипля́ть сполохані осики,

Відстрілюється ялина,

Береза свариться на вогонь,

Устигаючи скласти духівницю

На скрученім закуренім бересті…

Дими підіймаються з коминів

І стоять над сільською тишею —

Цілий ліс теплих

Примарно-хитких дерев.

Десь у верховітті

Моститься на ночівлю

Невидний пугач,

Примруживши

Одне око.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2015.

Михась Скобла, "Відсіпся поїзд, рушив до столиці..."

Михась Скобла

* * *

Відсіпся поїзд, рушив до столиці,

Пірнув у морок, нібито в тунель.

Допоки спиш, чекає на стільниці

Не скінчений опівніч ритурнель.

Знебула залізниця враз зімліє,

На рейках зблисне місяць, мов тавро.

Тобі ж насниться баба Соломія,

І сонник розшифрує — на добро.

А я, на склі festina lente стерши,

Мчу, як вовкун, по згір’ях і подах,

Невиспані поезії не вперше

Дописую на сиплих поїздах.

На строфи їх, мов доля невблаганна,

Дрібнила путь, коли спинявся рух —

Драбина металево-дерев’яна,

Що стане і зачепить небокруг.

Березник листям приполу заслав їй

І, вмить одбігши, скинув руки ввись.

Досни мій сон у вранішнім Заслав’ї!

Я ніби сон, тебе недодививсь.

І навіть поїзд, їдучи вже згладка,

Хитнеться вайлувато вбік до хат.

Ти спиш в одній з них, наче уніатка,

Між церквою й костелом акурат.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

Михась Скобла, "Квітень по дорозі в Заслав'я"

Михась Скобла

КВІТЕНЬ ПО ДОРОЗІ В ЗАСЛАВ’Я

Дошумує в березах, що в бутлях, вино.

Над болітцем засохне туману стеблина.

Пасажири зорять, як вагонне вікно

Верховини стинає, немов гільйотина.

Сполотнілий, не зможе покинути гай

Залізниці, що швидкостей прагне найдужче.

Хоч себе за корони липучі тягай,

Хоч пручайся — не пустить коріння клятуще.

Наче взимку русалки — волоссям у лід,

Повлипали в надхмар’я берези край колій!

І стоїть, мов в останній зривається літ,

Прикайданений гай у журбі ясночолій.

Гаю мій, найпишніша з весняних окрас,

Жертв даремних, о світлосте ваша, не треба…

А як глянеш угору — потішить нараз

У березових наліпках знічене небо.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

Михась Скобла, "Коляда"

Михась Скобла

КОЛЯДА

Сніг іде, засипа палісадники,

сплять дощі в хмаринках пухових,

а містечком гуляють колядники:

— Гей, виносьте усе, що в сховах!

За ковбаску

послухайте казку!

Казки мало —

виносьте сало,

щоб душа співала!

Пісні мало —

за присмаки

ми й станцюємо вам з дяки!

Чом господарі тут суворі?

А чи ласощів зовсім нема?

Хай коза пошукає в коморі, —

може, щось уподоба сама!?

Де коза рогом,

там жито стогом.

Де коза носком,

там жито ліском.

Щоб я їв, і пив, і жив там,

де комора завжди з житом,

з неба повня на сніжні згірки

оком зимним у розпачі косить:

вона сяйва в святої зірки

на всю ніч різдвяную просить.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

Михась Скобла, "Не зжовкли квіти ще у Жовкві..."

Михась Скобла

* * *

Не зжовкли квіти ще у Жовкві,

Безлюдів королівський двір.

Соборна церква там у жовтні

Блакиттю бань манила зір.

Тремтів на вежі стяг од вітру.

І гід розводився про храм.

А чортівня підступна, хитра

Розлуку мислила вже нам.

Та в найвеличнішій Господі

Когось той намір розгнівив.

Я віз тебе сюди, як злодій.

Він мій крадіж благословив.

А на дротах багатосилих —

Шпаки клавірами невлад…

Над Буськом з вирію летіло

Кохання в рідний резерват.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.

Михась Скобла, "Millennium"

Михась Скобла

MILLENNIUM

Сторіччя уповільнюють свій плин,

Як хмари на гірському перевалі.

Той не з’юніє, хто дійшов сивин.

І дуб не встоїть від ударів сталі.

Перед циганським сонцем на смерку

Доводиться чоло хилити дневі.

Як недоречно в душняву жарку

Палахкотіти Вічному вогневі!

На учту Валтасарову бучну

Щоніч нас кликав бубон безнастанку.

Когось — у тьму тягло, що в нуртину,

Хтось — марив сяйвом сонячного ранку.

Босоніж по шпильках ходив співець.

Скрипаль думливо мандрував по гамах.

Дудар ховав грошину в гаманець —

Ту, що прийняв як ласку з рук поганих.

Хай страдному насниться Божий світ.

Оглухлому — сопілки дивні трелі.

Стріла дороги впреться в небозвід

Шпилем, що височіє на костелі.

Озветься дзвін, проб’є урочий час —

І тут, під небом, на земному вічі,

Назве Вітчизна визволена нас

Поетами двадцятого сторіччя.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Михась Скобла, "Я віру йняв друзям близьким..."

Михась Скобла

* * *

Я віру йняв друзям близьким,

Не думав про чвари та звади.

Був певен: дружу не будь з ким,

Та кожен,

на жаль,

мене зрадив.

Півсвіту я домом назвав —

Набридли тамтами і чуми —

З мандрівок вертався назад —

Та рідного

вуха

не чули.

У мріях сердечних своїх

(А всім уявилось — грошима…)

Тебе приєднав до святих,

А ти

прогрішила…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Михась Скобла, "Душа"

Михась Скобла

ДУША

Чи довго ще від спраги мліти,

П’ючи з порожнього глека,

І жити з латаної свити

Ти будеш, душе пломінка?

Бредеш, минаючи розтоки,

Зорею сяєш цілий вік.

А вслід лунає сміх жорстокий,

Тих, хто на хрест тебе прирік.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Михась Скобла, "Вовкулака"

Михась Скобла

ВОВКУЛАКА

Сонний сад зашумів і змовк,

Плющ посох на вогні шипшини.

Вовкулака, людинововк,

Притулився вночі до шиби.

Пуща домом йому була,

Мав і серце він вовче, грізне,

Та, пустившись свого кубла,

До своєї прийшов Вітчизни.

Він тримався, мов справжній звір:

Упійма дичину — і слизне.

А сьогодні забився в двір

І припав до вікна Вітчизни.

Скрізь у селах на всіх собак

Огризався цілком по-вовчи,

І хрестився люд: — Вовкулак!

Хто ж вовчиськові гляне в очі?

А в очах його — людський жах,

А в очах тих нема бажання

Попроситись під теплий дах.

Вибирайтесь на полювання!

Гей, господарю й гостю, йдіть!

Він чекатиме вас у пущі:

Шерсть на карку, мов срібна щіть,

Очі зимні, як смерть, видющі.

Він заплута сліди вкінець,

Від тяжкої втече погоні,

Знайде згубу собі їздець,

І в болоті потонуть коні.

А як стихне переполох,

Він згадає заклин над рання,

І перекидьки шасне в мох,

І зариє там вовче вбрання.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Михась Скобла, "Брат"

Михась Скобла

БРАТ

Раз у раз бачу дивний обряд, —

Не дали йому назви ще люди, —

Каже зайда мені: — Я твій брат.

Як настирного збутись приблуди?

Рідняків своїх завжди я рад

Привітати у себе в гостині.

Та приходить чужак: — Я твій брат,

І ми жити в братерстві повинні.

Ми частуємось, хто чим багат, —

Кров і дух нас ріднять, — та до вуха

Знову голос летить: — Я твій брат…

І слова ті, що чув їх стократ,

Невідчепні, як спасівська муха.

Хоч би де, — при пашні, на гульні, —

Я нічусь, як накидача стріну.

Вже за старшого став він мені

І торочить про це без упину.

І кричить уже владно той хват,

За петельки вхопивши в куткові:

Як, мовляв, ти молодший мій брат,

То й коритися мусиш браткові!

Хитроокий напівазіат,

Про братерство своє не змовкає…

І спитати я хочу, як брат:

«Часом, брате, ти звешся не Каїн?»

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Михась Скобла, "Дівчина"

Михась Скобла

ДІВЧИНА

Душу геть відгонили вуста —

Хмарка доброчесна ніжнокрила

У сльоту на чорні болота

Відлітати зовсім не хотіла.

В тужній порожнечі серед мли,

Як молитва, чулися ридання.

Замерзали сльози. А коли

Повня залила небес підбання

Дівчина під двері підійшла,

Стомлено постояла на ґанку.

Тільки не вернула вже душа

Ні вночі,

Ні потім на світанку.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Михась Скобла, "Паганіні"

Михась Скобла

ПАГАНІНІ

Зачинено наглухо двері.

По тиші вечірній лункій

Мелодія скрипки Гварнері

Текла сумовито в покій.

І бився в усі перепони

Струни переливчастий жаль,

Як грав на ній вигнаний з кону

І проклятий в церкві скрипаль.

Ніхто з самоти́ни-тісноти

Не вирветься вже, не втече…

Зі свічки на свіжі ще ноти

Сльозина спливла гаряче.

Півмісяць заліз по маслині

У чорну картину вікна.

А хто він такий — Паганіні?

У чім його гріх і вина?

У світі неправди й облуди

Зазнав він страшної хули.

За віщо церковникам люди

На поглум його віддали?

Ні в пі́тьмі терпкій, ні в гонінні

Не гине бажання снажне!

Бунтарським смичком Паганіні

Розіп’яті струни торкне.

І музика, ду́ші зігрівши,

Покличе у світ красоти.

Повік

нерозкаяний грішник

Свій хрест буде свято нести.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Михась Скобла, "Казка про дощ"

Михась Скобла

КАЗКА ПРО ДОЩ

В батькових чоботях постарілих

Землю рідну виходивши скрізь,

Я посіяв дощ на небосхилах,

Щоб на користь краєві він зріс.

Як посієш — ді́ждешся нажину.

Та під сяйвом блискавок-заграв

Хтось узяв у нічку горобину

Й зернята-дощинки позбирав.

А тоді пустельні небосхили,

Що від дощових пишніли б рун,

Табуни круків затолочили

І побив розогнений перун.

Жити під круками — це ганебно!

Хоч ніколи вгору не гляди…

Як же так, що знівечили небо?

Дощику, будь ласочка, зійди!

І зійшов слабенькими цівками,

Що на вітрі вклякли, мов хліби.

От піймай тепер його руками

І хоч трохи спрагло пригуби…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Михась Скобла, "Бог пішов..."

Михась Скобла

* * *

Бог пішов,

І пера враз чаїні

Синяву збілили водяну.

А душа в безвір’ї й безгомінні —

Чи з такою Бога дожену?

Господи, твої ловлю я кроки,

Береги туманом затина.

Скрізь самі чайки та оболоки,

А під нами зимна нуртина.

Бог ішов, до неба дотикався,

Чи, крім мене, бачив хто коли,

Щоб і він на хвилях спотикався,

Щоб і він блукався серед мли?..

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.