Іван Переверзін, "Підвівся, глянув у вікно..."

Іван Переверзін

* * *

Підвівся, глянув у вікно,

а там — о Боже мій! — давно

вже вийшов місяць і осяяв:

тайгу, і плесо, і багву —

усе, чим дихаю й живу,

і душу видивом охаяв.

І тиша, наче той кришталь:

гукнеш — і хащувата даль

скалками лун озветься в лісі.

І голосних своїх пісень,

аж поки займеться на день,

пташня співатиме у стрісі.

Перед тобою — неба шир,

де місяць ясний з роєм зір,

перед тобою — ліс гриватий.

Поете, слухай їхній шум:

тебе він сповнить світлих дум —

душа запрагне віршувати.

Чуттям розпалений украй,

ти ні про що не забувай,

усе на світі варте Слова:

і чорні потемки нічні,

й берези сріберні ставні,

й тайгове озеро-підкова.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Своя дорога"

Іван Переверзін

СВОЯ ДОРОГА

Я міркував про смерть так часто,

що зовсім занедбав життя —

дорогу ту, яку відкласти

не випада на майбуття.

І я збагнув: відстав од друзів,

прогаяв час щасливий свій…

І серце зчерствіло в притузі,

і зір мов випік суховій.

Де прогріх, там нема споко́ю…

І я, ходи придавши, вмах

зі стежки в затінку виткої

на осіянний вийшов шлях.

І далі йтиму без упину,

забувши сон, як у біду,

аж поки вбачу друзів спини,

аж поки щастя віднайду.

Зажив я злигоднів чимало,

вони журботою мені

і душу, й розум повивали,

навік затьмивши дні ясні.

Вже на камінні збив я ноги,

вже ллється сьомий піт… Дарма!

Я бачу лиш свою дорогу

і знаю: іншої нема!

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Сяєво"

Іван Переверзін

СЯЄВО

Сліпучо-срібною поливою

сніги яскрилися навкруг.

Поволі дівою вродливою

ступала ніченька за пруг.

Кохана, де ти? Що з тобою?

Хоч словом, раю мій, озвись!

Та мріла тишею німою

над світом льодовита вись.

А що, як – серце стисло жалем –

ти й справді в вічність одійшла

і ніч тебе опроводжала

в ясному сяєві срібла́?

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Стенаються нерви, мов струни напнуті..."

Іван Переверзін

* * *

Стенаються нерви, мов струни напнуті,

і серце у грудях так б’ється, що страх.

І хочу, їй-богу, не першим я бути,

але й не останнім здолати б свій шлях!

І тут не завадить мені жодна сила,

бо сам напророчив я плин своїх днів…

Аби ти в розкошах земних не згорділа,

аби я душею в біді не здрібнів.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Де сьогодення? Де минувшина?"

Іван Переверзін

* * *

Де сьогодення? Де минувшина?

Душа не знає до пуття,

немов її у нетрі пущено,

звідкіль немає вороття.

Ну, а прийдешність — долі марища,

на них здаватися не слід.

От я і суплюся, мов хмарище,

яке затьмило сонця схід.

Агов!.. Ніхто не озивається,

не вирятовує з біди.

І серце в одхлань уривається,

покрижанівши від нуди.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Прости мені! Молю, благаю..."

Іван Переверзін

* * *

Прости мені! Молю, благаю…

І ти простиш мені усе.

Єдина пристрасте безкрая,

твій дух життя мені несе.

І я тобі пробачу сповна,

лише на мене подивись.

Яка ж ти чиста й безгріховна

в моїх очах, що вбрали вись!..

Мене не кинеш ти в розпуку,

мій світе я́сний, між темнот.

Ти наче злигоднів науку

пройшла, не збувшися чеснот…

Ти раз у раз мені прощаєш…

А може, каєшся сама?

І все на світі розбираєш,

і лиш любов тебе трима.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Спрага"

Іван Переверзін

СПРАГА

Вночі, казали, підуть грози…

Та грози так і не пішли.

Самі небесні краплі-сльози

на землю вдосвіта лягли.

А грім столунням озивався,

аж ціпеніла в жилах кров,

огонь на обрії займався

і гаснув, щоб спахнути знов.

Коли задніло, то посухи

додав нестерпний, лютий сквар,

немов які ворожі духи

зійшли на землю з-понад хмар.

І не було ніде захистя:

ні коло річки, ні в ярку,

і спрагле морщилося листя,

і никнув ряст на травнику.

І ти, не віруючи в Бога,

але під спекою йдучи,

молився пристрасно до нього,

щоб він землі наслав дощі.

Взивав, мов з долею прощався,

взивав, немов себе корив,

і падав ницьма, і спинався,

і реготав, і сльози лив.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Зимова луна"

Іван Переверзін

ЗИМОВА ЛУНА

Мороз по лісі йде, блукає

Ведмедем сонним спроквола.

Срібло́м на міднім небокраї

Зоря північная пала.

Густою ртуттю річка плине,

Блищать алмазами сніги.

У сиводавнії билини

Туман обкутав береги.

Я зупинюся на узліску,

Гукну щасливо в далину —

І принесе назад вітрисько

Дзвінку, розложисту луну.

І, мов зі щучого веління,

Зачувши відгомін, між віт

Озветься співами пташиння

На цілий ліс, на цілий світ.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Іван Переверзін, "Молодість"

Іван Переверзін

МОЛОДІСТЬ

Рвуть колеса дернину густу,

з ви́ском клапті шпурля навсібіч!

Вороння смоляне на льоту

підіймає стривожений клич.

Може, в милім житті, де пала

наша зірка, неначе вогонь,

спостига хуртовина нас зла?

Ні, за нею мчимо ми вдогонь!

І розбитися сплоха на смерть!..

Ледь кермо я не так поверну,

як шелеснемо в яр шкереберть

чи наскочимо враз на сосну.

Наша вдача і юна, й туга,

нам не личать розгуба і страх.

Тільки кров знову в скроні шуга,

тільки верстви рябіють в очах.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "І знов між юними листками..."

Іван Переверзін

* * *

І знов між юними листками

в широких кронах навесні

синиць, закоханих без тями,

пісні струмують неземні.

А там, де райдуга строката

єднає давнє і нове,

душа воістину крилата

до золотих надій пливе.

І я так страдно заглядаю

в очей твоїх прегарний рай,

що не збагнеш, чого жадаю

і не розлюбиш, так і знай.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Надворі квітень. Чисте небо..."

Іван Переверзін

* * *

Надворі квітень. Чисте небо.

Сороки й щурики гуртом

мене напучують, як треба

радіти всім своїм єством.

Мені в надхмар’ї не літати,

хоч так висвічує блакить,

що серце прагне віршувати,

що серце співами дзвенить.

Дзюрчить струмок, блищать віконця,

тепліє вітру течія,

і в надпориві аж до сонця

душа підноситься моя.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Не варто в світі цім, мій брате..."

Іван Переверзін

* * *

Не варто в світі цім, мій брате,

життю земному докоряти…

Безсмертя сам здобудеш ти,

сягнувши неба висоти.

Дарма, що холод там, і мла,

зате душа ясніш пала.

І скажуть люди: жив поет —

огонь в очах і в серці злет.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Велике незбурене небо приваблює глибом..."

Іван Переверзін

* * *

Велике незбурене небо

приваблює глибом

і синню густою, що дзвоном от-от залуна.

І серце моє,

розворушене піснею й хлібом,

немов біла чайка, злетить до небесного дна.

Спочине часину яку просто в Бога під боком,

згорнувши на хмарці потомлене крилля своє,

і там, може, навіть приємно засне

ненароком,

немовби в раю,

де розкошами все виграє.

Весь довгий свій вік

я виборюю мрію невпинно,

вона — порятунок у праці моїй нелегкій.

Проте пориваюся в думці

бодай на хвилину

пізнати всією душею

небес упокій.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Знов повість пишемо в озлінні..."

Іван Переверзін

* * *

Знов повість пишемо в озлінні…

Чи буде правда в ній, чи лжа…

Хай підвело чиєсь сумління,

хай честь ізрадила чужа!

Зрадій і сяй на всі усюди

кружалом сонця чарівним…

Що більше в світі цім облуди,

то більше віри, може, в нім…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Боже мій! Яке це щастя-диво..."

Іван Переверзін

* * *

Боже мій! Яке це щастя-диво —

босоногі згадувать роки, —

милі ті роки, коли правдиво

чудувався, як горять зірки,

скільки ж у річках там риби тої,

а в лісах звіроти та брусниць —

і душею линув крізь завої

в ранішню країну зоряниць!

Анічому вороття немає!

Хай і так, на всяку річ свій час…

Та з дитинства, ніби з джерела, я

досі ще черпаю про запас

і натхненні співи солов’їні,

і скарбів малинових багрянь,

щоб душа аж сяла день при днині

від пречистих слів і сподівань.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Дощі розквасили дорогу..."

Іван Переверзін

* * *

Дощі розквасили дорогу,

а грім сурмив, сурмив тривогу,

і звіром вітер завивав…

Але дарма! На ту вершину,

зборовши в серці хуртовину,

зійшли ми твердо, без обав.

Там ні журби нема, ні чвані,

і всі обітниці, там дані,

до крихти сповняться, повір!

І це правдива нагорода

за дух незламний із природи,

за руки ніжні й гострий зір.

І через те, що поруч з нами

ширяв орел під небесами,

збагли ми істину одну:

«Ніщо в долині яв і сни всі,

та як із небом поріднився,

то злюбиш ти і твердь земну».

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Клясти вік свій тяжкий, бачить Бог..."

Іван Переверзін

* * *

Клясти вік свій тяжкий, бачить Бог,

перестала душа невтоленна.

Мабуть, так натомилась страшенно,

що ні болю не зна, ні тривог.

Але всі вороги тільки й ждуть,

щоб охлянув ти з горя та журу,

а тоді, як вовки, нападуть

і поділять умах твою шкуру.

Як же станеш ти судного дня

перед долю на вітрі невтишнім?

Хоч душа із тобою твоя:

і в прийдешнім вона, і в колишнім.

Тож відваги й снаги наберись,

і зневіру в душі пересилуй,

і над скрутою знову знесись,

наче в висі орел грізнокрилий!

І що літ цей — остання пора,

хай нітрохи тебе не лякає, —

тільки той з-поміж нас не вмира,

хто у небо навік відлітає!

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Уступає журба невсипуща..."

Іван Переверзін

* * *

Уступає журба невсипуща,

наче біль у недузі тяжкій,

і спустошує душу

ще дужче,

щоб осіло в ній щось,

друже мій!

Раз чи два у віконце погляну,

де бринить і яріє розмай…

Добрий день тобі, сонце вогня́не!

І прощай!

І прощай!

І прощай!

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Скільки зим уже спливло..."

Іван Переверзін

* * *

Скільки зим уже спливло,

скільки літ перелетіло!

Біллю вкрилося чоло,

що давніше золотіло.

Гляну в глиб очей твоїх —

і в душі тамую волю…

І любити просто гріх —

без вогню, без сліз, без болю.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Дні"

Іван Переверзін

ДНІ

З десятка днів гризот і мук

попереду ще два;

душа, напружена, мов лук,

надсаду відчува.

Однак і день, що проросте

по тих бентежних двох,

пектиме думами про те,

як жити між тривог.

О доле зла! Чи маю я

рівніший шлях, чи ні?

Він там, де всесвіт не сія,

в надхмарній вишині…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.