Василь Биков, "Байки світові" ("Жах")

Василь Биков

БАЙКИ СВІТОВІ

Триптих

(До другої байки)

3. ЖАХ

Усе почалося вельми пристойно: славно, по-людськи й демократично.

Зібравшись у сесійній залі, недоладний, гомінкий, але дуже амбітний парламент бився над тим, щоб обрати державного керманича. Самі парламентарі керувати не вміли й навіть не хотіли. Вони бажали тільки виступати в телепередачах і їздити за кордон, репрезентуючи державу, про яку ніхто, крім митників, не знав. Передусім парламентарі не могли дійти згоди щодо назви керманича, який під їхнім наглядом порядкуватиме країною: хто це буде — цар, секретар, завідувач, гауляйтер? Депутати знемагали від суперечок. Декотрі добалакалися вже до того, що, мовляв, не треба ніякого керманича, нехай буде анархія. Це, зрозуміла річ, становило велику загрозу. Про неї хтось десь почув і передав куди слід. І от пізно ввечері, коли парламентарі стомилися вже до краю і мало що розуміли, в овальній залі засідань згасло світло і гримнув оглушливий грім. Будинок задвигтів і з-під бані бурхнув сірий смердючий дим, з якого вистрибнув ВІН. З нього сипалися іскри й фіолетовим сяйвом променіла величезна енергія; постать його трохи скидалася на людську й вібрувала так, що годі було зосередити на ній зір і вгадати, чи це примара, чи дух, чи й справді людина. Голова парламенту тремтливим голосом спитав: «Хто ви?» Але замість відповіді дістав стусана й перевертом полетів з-за стола аж у горезвісний «задній прохід». Примара грізно відрекомендувалася:

— Я Жах!

Парламентарів наче лизень злизав, у залі зосталася тільки жменька тих, що заціпеніли з жаху. Але й вони до самісінької смерті не могли вимовити нічого, крім «так-так» чи «ні-ні». Зрештою, іншого від них ніхто й не вимагав. Аж до скону.

У своєму першому декреті Жах проголосив, що нічого дотеперішнього не залишиться, все западеться, бо нічого й не було ніколи: ні сміховитів, ні держави, ні мови. Є тільки Жах і його люди — жахливці. Цим і треба жити.

Народові було однаковісінько, чи є він, народ, чи нема його і як він зветься. Всі здавна звикли до того, що в країні раз у раз перейменовували міста, села, вулиці, людей. Багато хто вже й заплутався, як його годиться величати: Владлен, Вілен, Моторизація чи Емансипація? Деякі матері не знали навіть, як звуть котре дитятко, бо всі ресурси їхньої пам’яті зі шкільної лави йшли на те, щоб запам’ятати імена першого, другого й третього секретарів ЦК, обкому, міськкому, райкому, голови сільради, радгоспу, колгоспу… А траплялося, й шефа чи гауляйтера. Народ це добре знав. Щоправда, попервах важкувато було примиритися з думкою, ніби його, народу, нема й ніколи не було. Тут знадобилася особлива наука, щоб усвідомити це. Та менше з тим, до всього з часом можна звикнути, коли систематично, по-науковому вправляти пам’ять. Одне тільки лихо: як вправляти її, коли товариш Жах дав зрозуміти, що люди не мають і ніколи не мали мови? Ту, якою люди розмовляли вісім сторіч, визнали за суржик, невартий людських уст, і зліквідували, неначе крамолу. Всі книжки, писані нею, обернули на макулатуру. За рідне слово, мовлене на вулиці, поліцаї били довжелезними гумовими киями («демократизаторами») і тягли у відділок. Люди зненавиділи ті «демократизатори», а заразом і демократію з демократами, яких Жах наказав перейменувати на «дармократів». І все ж таки товариша Жаха любили, бо він був суворий, проте справедливий і завдавав у тюрму багатьох, але ж не всіх. Тільки вискочнів, зухвальців та своїх супротивників. А що забрав історію, то дарма! З історії штанів не пошиєш. Мову? Можна й без мови прожити. Звірі он у лісі зовсім не говорять, а живуть краще за людей. А що народу нема (не було й повік не буде), то, може, воно й на добре: менше люду — більше ладу.

Найгірше те, що поволі зникали харчі, на країну насувався голод.

Спочатку не стало яєць, потім молока, масла, сметани. Жах заявив, що в цьому винна ненатла опозиція, яка все зжирає сама, нічогісінько не лишаючи народові. Щоб не зжирала, треба її знищити. Невдовзі наймані професіонали опрацювали досконалий план. Відповідно до цього плану розпустити опозиціонерів належало під час мітингу, нібито руками своїх-таки захарчованих функціонерів. Але намір упору викрили, й головні пузаті ненажери втекли за кордон. Однак їжі ще поменшало: щезли ковбаса, м’ясо, твердий і м’який сир. Мудрий товариш Жах і на це дав геніальну відповідь: «Харчі вивозять на повітряних кулях, одну з них уже збито». Героїв-винищувачів вітала вся країна. І щоб остаточно її вбезпечити, з посольств повикидали західних послів — нехай не вивідують інтимних таємниць милого Жаха. Це все вельми подобалося жахливцям. І, мабуть, сподобалося б ще дужче, якби з продажу помалу не зник і хліб. Тоді любий народові Жах проголосив нову стратегічну доктрину: не треба їсти, бо цей старосвітній звичай дорого коштує країні, обтяжує бюджет, змушує скорочувати видатки на зброю, без якої держава обійтися не може. На жаль, цей заклик керманича люди сприйняли надто холодно. Величезні роз’яснювально-агітаційні й пропагандистські зусилля звелися нанівець: жахливці й далі хотіли їсти, шукаючи повсюди харчів.

Не було іншої ради, як одружитися з принцесою сусідньої держави, що звалася Райською. Там, як доносили таємні агенти, було все: і народ, і електорат, і культура, і мова. А коли вірити не зовсім певним чуткам, то й хліб. Ця звістка дуже збадьорила Жаха, якому тієї ж миті на пам’ять спали предківські династичні шлюби, що обернули на могутніх володарів багатьох злиденних князьків нікчемних князівств. Весілля й тільки весілля! Жах ніколи не вагався й назавтра ж заслав старостів.

У Райській державі сватів-жахливців вітали хлібом-сіллю, принцеса відразу ж дала згоду на шлюб, а її батько, володар Змах, надіслав молодому розкішні подарунки. У країні жахливців усе закрутилося в радісному танку передшлюбних заходів: три дні мили, скребли й чистили — фасади та підлогу, мораль та ідеологію. Жах, мов навіжений, гасав країною, пильнував, підганяв і снував плани, як зробиться можним і багатим володарем двох країн, головним командувачем двох армій (ні, краще він об’єднає їх і очолить генеральний штаб, бо відповідальних посад він не любив передоручати іншим). Він буде генерал-полковником (а може, краще маршалом чи навіть генералісимусом?) і змусить тремтіти всі «дармократичні» країни. І перший обмиє солдатські кирзаки в теплій воді Південного моря. А що за могутню й усепроникливу службу безпеки створить він під своїм пильним дозором! Не довіряючи нікому! Жах мав досконалий аналітичний розум і знав, як спасенно той шлюб вплине на економічний стан країни. Нарешті цей ненажерливий електорат наїсться.

Країною жахливців почав ширитися рух за видатний план товариша Жаха. На всіх міських та сільських перехрестях висіли портрети Жаха і його чарівної нареченої — миловидої, вельми сексапільної юнки, яку можна було бачити спереду і збоку, в класичній вечірній сукні і в кокетливому бікіні. Люди охоче смакували козирі молодого й молодої, але поєднатися не могли. Чоловікам, певна річ, подобалася принцеса, а жіноцтво розпиналося за мужнього Жаха, чий жаский орлячий погляд уособлював справжнього чоловіка. На жаль, таких, як Жах, у країні більше не було, і всі жінки сохли тільки за ним.

У мистецтві, яке сяк-так іще животіло, запанували два напрями: стиль зголоднілої фантасмагорії, коли автори без кінця описували й малювали розкішні страви, що про них майже ніхто вже не пам’ятав у країні жахливців і яким нібито не було переводу в сусідній державі, і стиль безхлібного реалізму, що, по суті, виставляв напоказ чорноту життя, нужду. Перший стиль, мавши всебічну підтримку самого товариша Жаха, вважався за офіційний, був поплатний і давав змогу його творцям щодня їсти з хлібом. А за другий стиль митців часом кидали до в’язниці, де вони підписували протоколи й каялися. Але, визволившись, знову йшли за своїм покликанням і казали, що не хочуть зрікатися правди життя. Тільки де та правда і де життя, ніхто з них не знав. Принаймні в країні, де порядкував Жах, не було ні того, ні того. Подейкували, ніби це, а також багато чого іншого є в Райській державі. Отож письменники й художники, як і всі, жадібно чекали на багатонадійний міждержавний шлюб.

А тим часом країну посіли крайні злидні. Жахливці з’їли всю худобу, навіть корів, бо взимку їх не було чим годувати. На поживу їм повирубували всі сосни, лишилося саме́ голе вільхове суччя, що його корови чомусь зовсім не хотіли їсти, здихаючи з голоду. Такий, либонь, був непізнанний коров’ячий принцип. Люди огиналися менше за тварин і їли всяку траву, зокрема щавель та кропиву, радіючи скорому весіллю, коли з’явиться хліб і до хліба. Молодий, безперечно, про все подбає. Народ тепер звався тільки електоратом. Це дуже припало до душі насамперед сільським бабкам. Звичайні люди, звісно ж, були нікому не потрібні, а до електорату чорними «Волгами» коли-не-коли приїздило начальство, привозило невеличкі скриньки й ласкаво припрошувало кинути туди маленькі папірці з прізвищем чергового керівника. Бабки часом дивувалися, чому не можна проголосувати в райцентрі, але охоче кидали ті папірці, бо тільки тоді зверхники говорили до них зичливо і навіть дякували. Ну, й, певна річ, розповідали, як добре житиметься по сподіваному весіллі. Ці розповіді, бувало, точили з очей сльози (коли бабки думали, що не доживуть до щасливої пори).

І от, нарешті, жаданий день не раз відкладеного шлюбу настав. Весільний кортеж з дванадцяти всепогодних винищувачів злетів був у небо і невдовзі сів на якомусь не зовсім сучасному, майже занедбаному аеродромі, що ви́кликав у молодого першу, але не найбільшу досаду. А тоді в столиці Райської держави він побачив обшарпані фасади, вибоїсті вулиці й розлючені обличчя людей, які стояли в довжелезних чергах, — достоту те саме, що й у країні жахливців. Але найсильнішим громом-перуном ударило Жаха в палаці, коли він сам-на-сам зустрівся з принцесою. З’ясувалося, що то була зовсім не принцеса, а бридкий принц із підкреслено нетрадиційною сексуальною орієнтацією. З дальшої розмови стало зрозуміло, що на шлюб він погодився через велику кризу в Райській державі і своїм одруженням прагнув поліпшити справи в економіці, геополітиці, фінансах, війську, ідеології, культурі, медицині, освіті, міжнаціональних та міжконфесійних відносинах і таке інше. Тож дати жахливцям він нічого не міг — міг тільки взяти.

Весь час принц безсоромно іржав у напахане Жахове обличчя, вискалюючи великі, прокурені наркотиками зуби.

Мовби щось зметикувавши, Жах усім тілом шарпнувся, брязнув келихом із недопитками шампанського об паркет і помчав на своєму винищувачі додому. Такого тяжкого розчарування стерпіти він був не годен і, летячи в надхмар’ї, постановив: «Війна! Тільки переможна війна може змити ганьбу й покарати країну-дурисвітку!» Жах видав наказ про всенародну мобілізацію.

Але незабаром з’ясувалося, що то безглуздя: мобілізовувати не було кого. Людність зникла. Хто — з голоду й хвороб, а хто — тому, що наївно повірив, ніби його нема й ніколи не було. Ті, що вижили, мали себе за електорат для голосувань і плебісцитів, а не за вояків, і зовсім не розуміли Жаха, бо давно відзвичаїлися від усякої мови. Урядовці й керівники, зачувши про мобілізацію, відразу ж утекли на схід, бо вже давно служили не Жахові, а володареві Райської держави — товаришу Змахові.

Це була несвітська, непрощенна кривда. Заряджений величезною космічною напругою 1000 кіловольтів, Жах не зміг угамувати гніву й задрижав, затрясся, загув, закрутився зі швидкістю понад 1000 обертів за хвилину — так само, як і тоді, коли вперше був з’явився в парламенті. А за мить пролунав вибух, подібний до чорнобильського. Такого гуркоту планета ще не чула. В небо знявся вихор чорного диму, пилу та смороду, поглинувши все разом із Жахом.

Коли минуло сто років і та курява трохи розвіялася, то люди зі Сходу й Заходу побачили посеред континенту величезну прірву, таку глибоку й широку, що ні дна, ні протилежного краю, схованого аж за обрієм, оком не досягнеш. Над прірвою завжди курився сизий смердючий дим, з якого часом вигулькував безногий хвостатий Дух. Він вихилявся й викривлявся, даючи якісь знаки цікавим мандрівцям, що повсякчас товпилися понад прірвою, а тоді на цілі тижні й місяці знову зникав у безодні.

Усі казали, що це наука людству за його зневагу до людських і Божих законів буття…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Василь Биков, "Байки світові" ("Сміх")

Василь Биков

БАЙКИ СВІТОВІ

Триптих

(До першої байки)

2. СМІХ

На третій день, коли зраділі великій перемозі громадяни здебільшого вже втихомирилися, їм оголосили, що державою керуватиме отой гладки́й полковник, який перший був засміявся з поразки Страху. Газети писали про «подвиг найвідважнішого войовника, громадянина країни». У своєму першому декреті новий керманич засудив Страх і закли́кав боротися з його наслідками. По всіх усюдах почали шукати плаксіїв та боягузів і немилосердно їх гудити. Упертюхів садовили в тюрму, надто тих, що цілком відмовлялися сміятися, а знай собі плакали, жалкуючи за таким звичним і любим Страхом. Мирона теж посадовили, бо, як з’ясувалося, він зовсім не вмів і не хотів учитися сміятись. Чи не всі з діда-прадіда страховити записувалися тепер у сміховити. Найпромітніші з них тве́рдили, що вони навіть у чорну годину Страху частенько сміялися. Хто — зачинившись у вбиральні, хто — на своїй кухні, хто — в сні. І то була правда.

Сміх помалу, але неминуче ставав національною ідеологією, що її державний керманич урешті затвердив спеціальним декретом. З цієї нагоди на головному майдані відбувся величезний мітинг. Там-таки, на колишньому п’єдесталі Страху, поставили фігуру Сміху — мармурову статую привабливої дівчини, яка аж качалася з нестримного реготу. В місті відкрили університет сміху, де почали вивчати його аспекти: психологічний, фольклорний, політологічний. У школах замість літератури й математики запровадили уроки сміху, що їх дуже вподобали учні. З’явилися перші науковці. Це були поважні професіонали в новоствореній науковій галузі — сміхології. За якийсь час у країні наплодилася сила-силенна ансамблів сміху та веселощів. Непогано заробляючи, вони подорожували містами й електромузикою смішили публіку, а найбільше молодь. В інших місцях виступали лектори, розповідаючи про те, як славно незабаром житимуть люди. Розповідь виклика́ла в залі несамовитий регіт, і лекторові добре платили. Це все смакувало насамперед юнакам і дівчатам, бо концерти й лекції часом тривали аж до ранку. Відомий письменник, патріарх вітчизняної літератури, недавній ревнитель Страху, зробився не меншим ревнителем Сміху й написав новий роман із трохи грайливою назвою «Хі-хі». Щоправда, авторові оптимістичні сподівання не справдилися: видатні літературознавці (звичайно ж, у цивільному) знайшли поміж рядків замасковані ознаки страху, й автора покарали громадським осудом. Відтоді він уже не силував себе всміхатися й невдовзі вмер. Поховати його по-людськи не було за що.

А взагалі сміх у країні розвивався й квітнув. Організації та гуртки діяли скрізь — уся країна завзято сміялася.

І все було б добре, якби не одна напасть: що далі, то більше бракувало харчів. Спершу поодинокі громадяни, а тоді цілі господарства й колективи, захопившись сміхом та веселощами як основним способом існування, майже кинули працю й лише реготали. Але правоохоронні органи не могли вжити проти них ніяких заходів, бо все було законно. Незаконні були страх і сум, що за них міліціонери, судді й прокурори карали без жалю. Однак порушників не меншало, а через важке життя навіть більшало. Правоохоронці поскаржилися на це державному керманичеві, і той, відчувши загрозу самій державі, наказав посилити боротьбу з пережитками страху. Але як? Науковці дійшли висновку, що найбільше тут могли б придатися методи страху. Філософи почали говорити про діалектичний розвій популярної ідеї заради згуртування нації, наснаження її на боротьбу за краще життя, коли нікого не треба буде приневолювати до сміху й усі сміятимуться самохіть, від щирого серця. А доти, як казав закон, треба змушувати сміятися хай там що, аби в державних інтересах.

Проте люди хотіли сміятися дедалі менше, найчастіше їм хотілося плакати.

Так чи так, але життя сміховитів що не день, то важчало: бракувало вже не тільки харчів, а й одягу, взуття, палива та горілки. Взимку в помешканнях було страшенно холодно, купити вугілля чи дров люди не мали за що. Через нестачу ліків лікарі почали широко практикувати методи сміхотерапії, але вони чомусь мало допомагали хворим, які вмирали плачучи, а це була зовсім неприпущенна річ. Та й самі лікарі вже не сміялися. Тоді уряд трохи послабив режим сміху. Деякі категорії населення відтепер мали пільги. Дозволили плакати тим номенклатурникам, яких звільняли з посади (один раз на місяць); жінки, що були ветеранами державної служби, могли плакати двічі-тричі на квартал. Правоохоронцям, міліціонерам та армійцям плакати й прилюдно сумувати категорично заборонили. Виняток зробили тільки для тих батьків армійців, які мали отримати «вантаж-2000», та й то лише на один день від часу, коли вони той вантаж отримають.

Але харчів не більшало. Обставини ускладнилися ще й тим, що західні високорозвинені країни відмовилися давати кредити. Замість кредитів у своїх засобах масової інформації вони розгорнули наклепницьку кампанію, буцім у країні сміховитів усі зсунулися з глузду. То, певна річ, була нечувана образа нації, влади, дискредитація великої сміхотворної ідеї. Уряд добачив тут неприховану ворожу вихватку й ухвалив зміцнити збройні сили. Щонайперше багатьох офіцерів підвищили в полковники, а полковників — у генерал-полковники. Решту військових рангів скасували, бо в них не було потреби. Це дуже припало до душі самим армійцям. Кількістю генерал-полковників військо країни тепер переважило армії найрозвиненіших країн Заходу. То, безперечно, був величезний успіх!

Їжі ще поменшало; вже бракувало й жител, навіть для генерал-полковників. А хто мав житло, тому бракувало впорядкованої дачі. Це виклика́ло неабияку напругу в суспільстві, і людям часом аж гидко було сміятися. Не ставало також грошей, бензину, транспорту. Та сміховити не скаржилися, одно реготали собі, розуміючи, що коли не вдовольнити армійців, то ті не оборонять від ворогів, які зітруть усіх на порох і знищать їхню найживотворнішу ідею сміху.

А втім, так, либонь, гадали не всі. У столиці почали з’являтися потайні гуртки, що їх охрестили дисидентськими. Вони висували альтернативні ідеї такого самого сміхотворного штибу, але не з божевільним, а з людським обличчям. Деякі потайні міни на обличчі вже не були властиві ні людині сполоханій, ні людині навіженій. Новий усереднений людський тип по-науковому звався гомо сапієнс. Це був ідеал. Однак ідеал належало ще уособити. Тож дисиденти зібралися одного святкового надвечір’я на приватній кухні і створили нелегальний (тіньовий) уряд. Цю важливу справу, як і годиться, примочили. В доброму гуморі верталися урядовці додому, але один з них (голова тіньового уряду), мавши при собі список усіх побратимів, задрімав був у тролейбусі й загубив кейс із тим списком. На другий день усіх урядовців заарештували.

Події в країні сміховитів не на жарт стривожили сусідів, що всіма засобами почали заохочувати сміховитів до боротьби за свої громадянські права. Спершу сміховити дуже дивувалися, але поволі усвідомили своє невід’ємне право на сум. Звичайно, домагатися цього права в країні законного, конституційного сміху було небезпечно. Такі вчинки можновладці вважали за крамолу, дорівнявши їх до державного злочину, як-от замах на головного керманича країни чи пограбування банку. Безліч малосвідомих громадян з правозахисних організацій, творчих спілок і просто з молоді постраждали за свій кримінальний потяг до суму. (До речі, того суму вони набралися, голодуючи в карцері. Карцер був єдиним місцем, де вільно було сумувати, з чого арештанти охоче користалися). Дивно, що навіть смішливі юнаки й дівчата часом утомлювалися від офіційних веселощів і коли-не-коли хотіли посумувати. Але таких негайно виганяли з університетів і без пори запроторювали у військо, де славнозвісний «інститут дідівщини» миттю змінював сміх на сльози. Політичних органів там не було, тож «діди» дуже допомагали командирам виховувати підлеглих в атмосфері оптимістичного патріотизму.

А тим часом у країні зовсім не стало чого їсти. Всі зрозуміли, що головна національна ідея не діє, що треба шукати нової. І тоді вигадали тимчасову ідею, яка мала чудові перспективи обернутися на засадничу. Найважливіше було те, що вона не тільки не перекреслювала попередньої, а й підносила її на новий рівень. І уряд пустив державний бюджет на виробництво горілки.

Людей і справді охопило величезне завзяття, бо вони все зрозуміли, не сказавши й слова впоперек. От яку силу має науково бездоганна ідея! На мітингах у містах і селах промовці розповідали про нову культурно-психологічну революцію в країні, про її доленосну вагу. Горілкою безплатно забезпечували керівництво, потім ветеранів-пенсіонерів (відповідно до норми — однією пляшкою на день), а тоді вже всіх інших, навіть немовлят. Багатодітні сім’ї, відома річ, розкошували: і дорослі, й діти цілісінький день пили собі та реготали, а вночі спали й похмелялися. І дякували владі, головному керманичеві та місцевим вертикальникам, які мали тепер тільки один пильний клопіт — постачати свіжу горілку в найглухіші кутки країни. Це слід було робити без посередників-шахраїв, що нахабно зменшували градус. Соціологічний інститут, опитавши 100 % громадян, виявив небувалу кількість тих, які схвалювали нову політику уряду, — 100 %. Керманич-полковник став такий популярний, що уряд надав йому чин Великого Каудильйо.

Проте досі ніхто так і не розв’язав давньої, але очевидної проблеми: випиваючи, треба закушувати, а закушувати не було чим. Щоправда, науковці почали пропагувати новий спосіб уживання алкоголю. Покликаючись на передові західні країни, вони доводили, що, випиваючи, можна й не закушувати, а дехто переконував, ніби їжа взагалі вадить здоров’ю. Однак до цих рекомендацій люди мало дослухалися. Дійшлося до того, що деякі несвідомі громадяни (здебільшого жінки) поволі кидали пити. Хтось навіть казав, буцім молоко корисніше за горілку, а надто для малят. Якби це була правда, то молоко б і коштувало більше. А так з-поміж усіх харчів горілка була найдорожча. Звісно ж, ті провокаційні розмови мали на меті збаламутити суспільство, і правоохоронні органи, що давно й справедливо зробилися каральними, суворо карали всіх відступників від ідеї. Зокрема й тих науковців, що взялися були (певна річ, безпідставно) пропагувати тверезість. Їм перечили двірські академіки медицини, політологи, соціологи та інші прислужники, ставлячи за взірець святе життя Великого Каудильйо, який пив од самого роду, поступово збільшивши свою денну норму до одного літра чистого алкоголю. Саме завдяки цьому, писали вони, всенародно шанований Каудильйо подарував людям таку довершену ідею. І коли вона не всюди й не в усьому дає плоди, то винен тут не керманич, а ті, що абияк опанували її. Отже, треба більше пити й краще працювати.

З тим, що треба більше працювати, згоджувалися всі урядові й опозиційні партії. Але жоден громадянин цієї держави вже давно не працював, куди приємніше було пити. А як горілки на кожен день не вистачало, то пили все, що тече: самогон, брагу, пиво, оцет, дихлофос, гальмівну рідину й рідину проти мозолів, антифриз, бензин, гас. Ніхто в країні нікого не боявся, нікого не слухав: ні лікарів, ні міліціонерів, які, до речі, пили не менш від інших.

Коли жити стало вже зовсім несила, то зчинився великий переворот, що його на західний лад назвали демократичним. До влади прийшли ті самі особи, що порядкували раніше. Тільки тепер вони вбралися у фраки й почали про людське око солодко всміхатися. Коли ж їх не бачили, то вони перегризали один одному горлянки, домагаючись необмеженої влади. Це, безперечно, потребувало виняткових здібностей, яких перше в країні ніхто не мав. І тоді невідь-звідки з’явився незвичайний чоловік, що приборкав усіх і захопив владу.

Почалася нова ера — ера Великого Жаху.

Але цю історію літописець оповість іншим разом.

(До третьої байки)

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Василь Биков, "Байки світові" ("Страх")

Василь Биков

БАЙКИ СВІТОВІ

Триптих

1. СТРАХ

Споконвіку найвеличнішою святинею цієї країни був маленький інкрустований і пишно розмальований горщик, де покоївся Страх.

Страху цього зі звичайних смертних не бачив ніхто. День і ніч його охороняли п’ятеро жерців і п’ятеро вояків. Усі знали про його надзвичайну страховиту силу. Саме тому тамтешніх жителів і нарекли страховитами. Колись за той череп’яний горщик зітнулися були в двобої головний жрець племені та його суперник — вояк. Певна річ, переміг жрець, бо він уже володів Страхом, а його супротивник — тільки мечем. Але меч — слабка зброя проти всемогутнього Страху.

Головного жерця, що взяв на себе всю владу в країні, звали Галабурдахам. Перемігши вояка, він ще більше утвердив культ Страху. З його наказу просто серед столиці збудували мармуровий палац для нього самого й для Страху, а також створили особливу сотню з вояків, жерців і шпигунів, яка дбала про безпеку Страху й Володаря. Між можновладців і підданців тоді запанували мир і згода, ніхто не наважувався йти проти Галабурдахама. Ніхто цього й у голові собі не покладав: така велика й переконлива була сила Страху. Коли десь у провінціях переступали закон, наприклад, недобирали податки, туди посилали озброєну команду, що її супроводжував усемогутній Страх. І тоді податків збирали більше, ніж було треба. Якось спалахнув прикордонний конфлікт із сусідньою державою і почалися перемовини, що точилися чотирнадцять тижнів поспіль. Та все марно. Тоді Володар Галабурдахам відрядив туди міністра оборони зі Страхом у візку. Перемовини відразу скінчилися, давши страховитам жадані наслідки.

Можновладці країни на чолі з мудрим Галабурдахамом постановили збудувати для Страху ще розкішніший архітектурний ансамбль поряд із давнішим, що його надумав цілком зайняти Володар. Того дня, коли Страх переносили до нового пишного будинку, дали сальву зі ста одної гармати. Цю дату назвали Днем Державного Страху — головним святом держави.

З часом сама собою склалася особлива національна ідеологія, що ґрунтувалася на доктрині Страху. Явища і вчинки відтепер усі сприймали та розцінювали на підставі старожитніх законів Страху. У філософії запанувала страхологія, яку згодом заступила страхофілія. За ідеального почали вважати страховитого громадянина, що всього боявся. Саме такий образ поширився в теологічній літературі й мистецтві графіті. Страхолюдство зробилося найпопулярнішою релігією серед вірян і виховувало їх у дусі всеосяжного богоданого Страху. В країні зросло безліч храмів, каплиць і навіть досить упорядкованих дач-скитів із саунами. Ті дачі мали велику шанобу в побожних людей з усіх станів, а надто в ієрархів. Буцім тому, що найбільше відповідали ідеї Страху.

Тим часом держава існувала собі далі; рік за роком летів час, коли урядувала династія Галабурдахама. Промайнули й роки династії Парастурфуджина I, II і III. Парастурфуджин IV назвався Страхолюдом I (так було природніше), а країну перейменував на Страхолюдію. І зробив вельми слушно, бо за багато років панування під егідою Страху люди майже збулися всіх давніх антропологічних рис і прибрали зовсім нових. Насамперед у країні давно вже ніхто не сміявся, ба навіть не усміхався; веселощі мали тепер за блюзнірство. За наймиліше дівоче обличчя вважали обличчя, яке виявляло переляк. Старі люди за своє довге життя набирали такої жахливої міни, аж брали дрижаки. Але са́ме це й відповідало ідеології Страху. Найкращих із цього погляду вшановували й винагороджували. В країні виникло і буйно квітло музичне й піснярське мистецтво в стилі страх-модерну, коли від музики й співів слухачам аж волосся дибилося. Це дуже подобалося можновладцям і ветеранам-довгожителям.

Наука теж не стояла на місці, а плідно розвивалася під впливом животворних страховитих ідей. З’являлися монографії про сакральну структуру Страху і його метафізичну суть. Науковці завзято досліджували таємничу дію славнозвісного горщика на стан атмосфери й стратосфери, зв’язок потужності його невидимого проміння з періодичністю плям на Сонці. Агрономи дійшли незаперечного висновку, що Страх сприяє вегетації рослин, надто картоплі й кукурудзи. Політологи виявили залежність Володаревої політики від сакрального впливу Страху, переконливо довівши, що всім перемогам у внутрішній і зовнішній політиці сприяло інфернальне проміння Страху. Але суть тої інфернальності відчував тільки Володар, мавши для цього маленький чорний саквояжик. У країні широкого розвою набули парапсихологія, кабалістика, а найбільше астрологія. Астрологи перші спізнали астральну природу Страху і почали робити дуже докладні прогнози в усіх галузях життя. Ці прогнози віщували щастя країні, а надто її Володареві, якому випало панувати многії літа. Володар був задоволений і призначив Астролога Президентом Академії паранаук, що її заснували того ж таки року. Щонайперше Академія заходилася розробляти нову конституцію — Конституцію Великого Страху, яку ухвалили 996 року.

Але щоб Страх остаточно заволодів масами, треба було викоренити супротивне почуття. І в країні ухвалили новий кримінальний кодекс, передбачивши в ньому відповідальність громадян за непристойну поведінку: сміх, усмішку, безпідставні жарти. А ще за ганебні вияви мужності. За мужність в обороні товариша від звірів садовили в тюрму на три роки, від рідної жінки — на п’ять років. На особливу кару заслуговували ті, що зважувалися боронити будь-кого від влади. Таких ув’язнювали довічно. За образу Його Величності Страху, певна річ, засуджували на смерть.

Звичайно ж, не все йшло як по маслу, часом у величезній країні траплялися випадки непослуху, ба навіть єресі. В середині сторіччя держава мало не розпалася, бо частина жерців запропонувала поширити ідеї Страху й на ставлення до свійських тварин. Щенят, ягнят, лошат належало виховувати в атмосфері тваринного страху, жорстоко караючи за непокору. Однак з’ясувалося, що в такій атмосфері кози, осли та собаки або здихають, або тікають у темний ліс, де їх важко потім знайти. Либонь, правду кажуть: тварина не людина, її не перевиховаєш страхом. Господарі й цілі господарства зазнали збитків, а деякі провінції — й голоду. Найвища влада мусила вжити радикальних заходів. До провінції Страхпут негайно виїхав володар Страхолюд XII з великим військовим підрозділом. Він узяв із собою і Страх, що його везли на пишно оздобленій колісниці дванадцять вороних коней під золотими попонами. Коли військо оточило ворохобників і перед їхні очі винесли Страх, то вони відразу ж здалися. Страхолюд XII повернувся до столиці переможцем. Там його урочисто зустрів відданий люд. Безперечно, громадяни шанували Володаря, його розум і силу, проте усвідомлювали, що свою перемогу він повинен завдячувати насамперед Страхові.

А ще в давній чварі Страхолюдія славно перемогла своїх сусідів — дурноверхих сміховитів, які сповідували веселощі. Страховити притьмом звоювали цю невеличку безладну країну. Однак незабаром завважили, що переможені цим не надто побиваються, бо живуть краще за переможців. І грошей мають більше, і хліба, і худоби. Вони навіть п’ють вино, а це взагалі годі було зрозуміти. І ніхто в них не змушує нікого набирати змалечку сполоханої міни, всяк сміється, скільки хоче. Навіть має право голосно реготати.

Але не завжди все складається так, як гадається. Навіть Володареві. Якби Страхолюд XII знав про це, то був би не звойовував тої хаотичної країни. Сталося так, що аморальні ідеї переможених сміховитів просочилися в країну страховитів — спершу через військо, а потім через торгівлю. Передусім ними захопилася найхисткіша частина суспільства — недовихована в страхові молодь. Декотрі юнаки й дівчата несподівано вподобали веселі сусідські пісні, ба навіть самі їх виспівували. Згодом вони почали вживати вино й тютюн, а це ж який жах! Дарма що на боротьбу з вадами змобілізували всі державні сили — від війська до цивільних помічників (фіскалів, виказувачів, шептунів), майже ніякої користі з цього не було. Арешти, суди й суворі вироки не могли спинити жахливих злочинів проти релігійної моралі й етики. Треба було ще вище піднести роль Страху, його животворних ідей. Наблизити їх до народу.

Тоді Володар країни досить швидко збудував у столиці величезний п’ятдесятисажневий ансамбль, що увінчувався мармуровим портиком, де відтепер стояв золочений горщик Страху. Сонячного, погожого дня його проміння можна було бачити далеко поза межами Страхолюдії. У країні заснували сто премій для музик, художників і письменників, які щонайяскравіше втілять у творах золотий образ Страху. Вже за півроку цими преміями вшанували сотню митців, а їхні мармурові погруддя поставили вздовж алеї міського парку культури і страхолюдства. На кордоні зі сміховитами збудували дванадцятиметрову залізну заслону. Випускали за неї тільки тих людей, що могли опиратися сміхові, але і їм завбачливо впорскували сироватку суму. Проте згубна ідеологія та її матеріальна культура ширилися країною суму і страху. Одного разу цензори недогледіли, і в пресі з’явилася публікація якогось економіста про те, ніби веселун працює продуктивніше за понуру. Такої єресі в країні не друкували вже мало не два сторіччя. Автора публікації, певна річ, вислали за кордон, де йому незабаром заподіяли смерть його ж однодумці. Дехто, правда, казав, що до цього доклали рук страховиті спецслужби. Але то був ворожий наклеп.

Володар Страхолюдії не на жарт стривожився і всі страховитські сили кинув на боротьбу зі шкідливою ідеологією. Щоб ідея Страху мала ще могутніший вплив, він постановив страчувати підданців навіть за найдрібніший аморальний учинок, що викликав сміх. Злочинців з’явилося без ліку. Надто коли в країні почався економічний занепад, а потім криза і не стало чого їсти. Дійшлося вже до того, що одного святкового дня на головному майдані столиці відбулася демонстрація за право їсти. (Ці нечувані претензії на якісь там права також нишком потрапили з країни сміховитів). Володар загадав війську оточити майдан і коло самісінької святині Страху справив демонстрантам криваву купіль. На майдані лежали сотні вбитих, а ще більше поранених. Кількість жертв відповідно до святої й непорушної ідеї Страху можновладці перебільшили в десятки разів. І це подіяло. Всі побачили, що Страх, як і перше, має силу, та ще й неабияку. Почулися остороги, що не варто, мовляв, боротися проти нього, що перемоги однаково не здобудеш і треба шукати згоди з Володарем. Страх нездоланний, бо має якусь незнану диявольську силу. І це дуже скидалося на правду. Однак люди хотіли їсти, а їсти не було чого. Знетямлені, вони вже нікого не боялися: ні спеціальних підрозділів, ні таємної поліції, ні Володаря, от тільки ніяк не могли перебороти в собі природженого, вкарбованого в гени страху. До речі, це дуже добре усвідомлював собі й Володар, який старанно вдосконалював святиню. Гурт лауреатів-інженерів спроектував на майдані цілий інженерно-технічний комплекс довкола п’єдесталу Страху. Заради безпеки портик укрили панцерованим ковпаком і обладнали лазерним устаткуванням, яке викидало невидиме, але дуже дієве проміння. В космос запустили спеціальний супутник Страху, що вдень і вночі кружляв над майданом, відганяючи навіть горобців, а ті, що з дурного розуму таки залітали туди, відразу ж без духу падали на брук. У підвалах на глибині ста метрів сиділи чергові оператори, втупившись у свої екрани. Вони пильнували, щоб не сталося, бува, якої диверсії.

І тоді в місті з’явився Мирон. Це був юнак родом з найголоднішої провінції. Він мав дивовижні здібності: вирісши в лісі, міг злізти на найвище дерево, навіть на голий стовбур пальми. Як він туди видирався, ніхто ніколи не бачив. Найчастіше його помічали, коли він уже був на верхівці і жбурляв звідти кокоси, що їх підбирала дітвора. На вдачу він був збитошник.

Якось містом рознеслися чутки, ніби на майдані опівдні станеться щось неймовірне. Люди зранку почали сходитися на майдан, але під самісінький ансамбль Страху їх не пускали охоронці. Народ споглядав, милувався тим, як виблискував золотий портик, де сяяв непереможний священний Страх. Можновладці, певна річ, узяли очі в руки й посилили охорону. Сотня закамуфльованих у жаб’ячий колір горил пильно зорила за публікою. Перед екранами в підвалах горбилися чергові. У диверсію чи саботаж мало хто вірив: історія країни ще не знала такого, щоб хтось переборов великий усюдисущий Страх або доброхіть наблизився до нього.

І от опівдні, коли годинник на фортеці видзвонив дванадцять разів, усі з провулків, вулиць, дахів і вікон помітили, що коло золотого портика з’явився чоловік. У ясній сорочці, простоволосий, стоїть собі й махає до всіх, що зібралися внизу. Ба навіть вигукує щось, проте зовсім не сумне.

Люди не тямили, що відбувається. Не тямили цього й охоронці, які панічно заметушилися. З завулків, зі скверу й Володаревого палацу на порушника націлили «Гради» й «Тунгуски», сотні дул АК. Але ніхто не наважився пальнути, бо там була святиня — Страх. А хлопець тим часом трохи пововтузився, нахилився — і всі вгледіли, як згори, перевертаючись у повітрі, неначе кокос, летить додолу знайомий кожному зі шкільних підручників горщик Страху. Гримнувши на брук, він розбився на скалочки.

На якусь мить усі заклякли, а тоді ті, що стояли неподалік, кинулися до скалочок, щоб глянути, чи вцілів Страх. Та де ж пак — не було там ніякого Страху. На камінні серед купки черепків лежала жменька бурої землі. І більше нічого. Коли це й був Страх, то його давно вже сточила мурашва. А може, ніколи й не було ніякого Страху. Подібний до горили начальник Володаревої охорони, вмить збожеволівши, гучно зареготав, неначе старий мул. За ним очманіло заіржали його підлеглі: підполковники, майори, капітани, лейтенанти та хорунжі, явні й таємні фіскали, виказувачі, шептуни й охоронці. Диким істеричним реготом зайшовся весь спантеличений, приголомшений, гомінливий і голодний люд. Усі сміялися, обіймалися, реготали, зрозумівши нарешті, що багатовікове панування Страху скінчилося.

До початку нової доби — доби панування Сміху — було вже недовго. Та люди ще не знали про це.

(До другої байки)

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.