четвер, 7 березня 2013 р.

Василь Биков, "Байки світові" ("Сміх")

Василь Биков
БАЙКИ СВІТОВІ
Триптих
2. СМІХ
На третій день, коли зраділі великій перемозі громадяни здебільшого вже втихомирилися, їм оголосили, що державою керуватиме отой гладки́й полковник, який перший був засміявся з поразки Страху. Газети писали про «подвиг найвідважнішого войовника, громадянина країни». У своєму першому декреті новий керманич засудив Страх і закли́кав боротися з його наслідками. По всіх усюдах почали шукати плаксіїв та боягузів і немилосердно їх гудити. Упертюхів садовили в тюрму, надто тих, що цілком відмовлялися сміятися, а знай собі плакали, жалкуючи за таким звичним і любим Страхом. Мирона теж посадовили, бо, як з’ясувалося, він зовсім не вмів і не хотів учитися сміятись. Чи не всі з діда-прадіда страховити записувалися тепер у сміховити. Найпромітніші з них тве́рдили, що вони навіть у чорну годину Страху частенько сміялися. Хто — зачинившись у вбиральні, хто — на своїй кухні, хто — в сні. І то була правда.
Сміх помалу, але неминуче ставав національною ідеологією, що її державний керманич урешті затвердив спеціальним декретом. З цієї нагоди на головному майдані відбувся величезний мітинг. Там-таки, на колишньому п’єдесталі Страху, поставили фігуру Сміху — мармурову статую привабливої дівчини, яка аж качалася з нестримного реготу. В місті відкрили університет сміху, де почали вивчати його аспекти: психологічний, фольклорний, політологічний. У школах замість літератури й математики запровадили уроки сміху, що їх дуже вподобали учні. З’явилися перші науковці. Це були поважні професіонали в новоствореній науковій галузі — сміхології. За якийсь час у країні наплодилася сила-силенна ансамблів сміху та веселощів. Непогано заробляючи, вони подорожували містами й електромузикою смішили публіку, а найбільше молодь. В інших місцях виступали лектори, розповідаючи про те, як славно незабаром житимуть люди. Розповідь виклика́ла в залі несамовитий регіт, і лекторові добре платили. Це все смакувало насамперед юнакам і дівчатам, бо концерти й лекції часом тривали аж до ранку. Відомий письменник, патріарх вітчизняної літератури, недавній ревнитель Страху, зробився не меншим ревнителем Сміху й написав новий роман із трохи грайливою назвою «Хі-хі». Щоправда, авторові оптимістичні сподівання не справдилися: видатні літературознавці (звичайно ж, у цивільному) знайшли поміж рядків замасковані ознаки страху, й автора покарали громадським осудом. Відтоді він уже не силував себе всміхатися й невдовзі вмер. Поховати його по-людськи не було за що.
А взагалі сміх у країні розвивався й квітнув. Організації та гуртки діяли скрізь — уся країна завзято сміялася.
І все було б добре, якби не одна напасть: що далі, то більше бракувало харчів. Спершу поодинокі громадяни, а тоді цілі господарства й колективи, захопившись сміхом та веселощами як основним способом існування, майже кинули працю й лише реготали. Але правоохоронні органи не могли вжити проти них ніяких заходів, бо все було законно. Незаконні були страх і сум, що за них міліціонери, судді й прокурори карали без жалю. Однак порушників не меншало, а через важке життя навіть більшало. Правоохоронці поскаржилися на це державному керманичеві, і той, відчувши загрозу самій державі, наказав посилити боротьбу з пережитками страху. Але як? Науковці дійшли висновку, що найбільше тут могли б придатися методи страху. Філософи почали говорити про діалектичний розвій популярної ідеї заради згуртування нації, наснаження її на боротьбу за краще життя, коли нікого не треба буде приневолювати до сміху й усі сміятимуться самохіть, від щирого серця. А доти, як казав закон, треба змушувати сміятися хай там що, аби в державних інтересах.
Проте люди хотіли сміятися дедалі менше, найчастіше їм хотілося плакати.
Так чи так, але життя сміховитів що не день, то важчало: бракувало вже не тільки харчів, а й одягу, взуття, палива та горілки. Взимку в помешканнях було страшенно холодно, купити вугілля чи дров люди не мали за що. Через нестачу ліків лікарі почали широко практикувати методи сміхотерапії, але вони чомусь мало допомагали хворим, які вмирали плачучи, а це була зовсім неприпущенна річ. Та й самі лікарі вже не сміялися. Тоді уряд трохи послабив режим сміху. Деякі категорії населення відтепер мали пільги. Дозволили плакати тим номенклатурникам, яких звільняли з посади (один раз на місяць); жінки, що були ветеранами державної служби, могли плакати двічі-тричі на квартал. Правоохоронцям, міліціонерам та армійцям плакати й прилюдно сумувати категорично заборонили. Виняток зробили тільки для тих батьків армійців, які мали отримати «вантаж-2000», та й то лише на один день від часу, коли вони той вантаж отримають.
Але харчів не більшало. Обставини ускладнилися ще й тим, що західні високорозвинені країни відмовилися давати кредити. Замість кредитів у своїх засобах масової інформації вони розгорнули наклепницьку кампанію, буцім у країні сміховитів усі зсунулися з глузду. То, певна річ, була нечувана образа нації, влади, дискредитація великої сміхотворної ідеї. Уряд добачив тут неприховану ворожу вихватку й ухвалив зміцнити збройні сили. Щонайперше багатьох офіцерів підвищили в полковники, а полковників — у генерал-полковники. Решту військових рангів скасували, бо в них не було потреби. Це дуже припало до душі самим армійцям. Кількістю генерал-полковників військо країни тепер переважило армії найрозвиненіших країн Заходу. То, безперечно, був величезний успіх!
Їжі ще поменшало; вже бракувало й жител, навіть для генерал-полковників. А хто мав житло, тому бракувало впорядкованої дачі. Це виклика́ло неабияку напругу в суспільстві, і людям часом аж гидко було сміятися. Не ставало також грошей, бензину, транспорту. Та сміховити не скаржилися, одно реготали собі, розуміючи, що коли не вдовольнити армійців, то ті не оборонять від ворогів, які зітруть усіх на порох і знищать їхню найживотворнішу ідею сміху.
А втім, так, либонь, гадали не всі. У столиці почали з’являтися потайні гуртки, що їх охрестили дисидентськими. Вони висували альтернативні ідеї такого самого сміхотворного штибу, але не з божевільним, а з людським обличчям. Деякі потайні міни на обличчі вже не були властиві ні людині сполоханій, ні людині навіженій. Новий усереднений людський тип по-науковому звався гомо сапієнс. Це був ідеал. Однак ідеал належало ще уособити. Тож дисиденти зібралися одного святкового надвечір’я на приватній кухні і створили нелегальний (тіньовий) уряд. Цю важливу справу, як і годиться, примочили. В доброму гуморі верталися урядовці додому, але один з них (голова тіньового уряду), мавши при собі список усіх побратимів, задрімав був у тролейбусі й загубив кейс із тим списком. На другий день усіх урядовців заарештували.
Події в країні сміховитів не на жарт стривожили сусідів, що всіма засобами почали заохочувати сміховитів до боротьби за свої громадянські права. Спершу сміховити дуже дивувалися, але поволі усвідомили своє невід’ємне право на сум. Звичайно, домагатися цього права в країні законного, конституційного сміху було небезпечно. Такі вчинки можновладці вважали за крамолу, дорівнявши їх до державного злочину, як-от замах на головного керманича країни чи пограбування банку. Безліч малосвідомих громадян з правозахисних організацій, творчих спілок і просто з молоді постраждали за свій кримінальний потяг до суму. (До речі, того суму вони набралися, голодуючи в карцері. Карцер був єдиним місцем, де вільно було сумувати, з чого арештанти охоче користалися). Дивно, що навіть смішливі юнаки й дівчата часом утомлювалися від офіційних веселощів і коли-не-коли хотіли посумувати. Але таких негайно виганяли з університетів і без пори запроторювали у військо, де славнозвісний «інститут дідівщини» миттю змінював сміх на сльози. Політичних органів там не було, тож «діди» дуже допомагали командирам виховувати підлеглих в атмосфері оптимістичного патріотизму.
А тим часом у країні зовсім не стало чого їсти. Всі зрозуміли, що головна національна ідея не діє, що треба шукати нової. І тоді вигадали тимчасову ідею, яка мала чудові перспективи обернутися на засадничу. Найважливіше було те, що вона не тільки не перекреслювала попередньої, а й підносила її на новий рівень. І уряд пустив державний бюджет на виробництво горілки.
Людей і справді охопило величезне завзяття, бо вони все зрозуміли, не сказавши й слова впоперек. От яку силу має науково бездоганна ідея! На мітингах у містах і селах промовці розповідали про нову культурно-психологічну революцію в країні, про її доленосну вагу. Горілкою безплатно забезпечували керівництво, потім ветеранів-пенсіонерів (відповідно до норми — однією пляшкою на день), а тоді вже всіх інших, навіть немовлят. Багатодітні сім’ї, відома річ, розкошували: і дорослі, й діти цілісінький день пили собі та реготали, а вночі спали й похмелялися. І дякували владі, головному керманичеві та місцевим вертикальникам, які мали тепер тільки один пильний клопіт — постачати свіжу горілку в найглухіші кутки країни. Це слід було робити без посередників-шахраїв, що нахабно зменшували градус. Соціологічний інститут, опитавши 100 % громадян, виявив небувалу кількість тих, які схвалювали нову політику уряду, — 100 %. Керманич-полковник став такий популярний, що уряд надав йому чин Великого Каудильйо.
Проте досі ніхто так і не розв’язав давньої, але очевидної проблеми: випиваючи, треба закушувати, а закушувати не було чим. Щоправда, науковці почали пропагувати новий спосіб уживання алкоголю. Покликаючись на передові західні країни, вони доводили, що, випиваючи, можна й не закушувати, а дехто переконував, ніби їжа взагалі вадить здоров’ю. Однак до цих рекомендацій люди мало дослухалися. Дійшлося до того, що деякі несвідомі громадяни (здебільшого жінки) поволі кидали пити. Хтось навіть казав, буцім молоко корисніше за горілку, а надто для малят. Якби це була правда, то молоко б і коштувало більше. А так з-поміж усіх харчів горілка була найдорожча. Звісно ж, ті провокаційні розмови мали на меті збаламутити суспільство, і правоохоронні органи, що давно й справедливо зробилися каральними, суворо карали всіх відступників від ідеї. Зокрема й тих науковців, що взялися були (певна річ, безпідставно) пропагувати тверезість. Їм перечили двірські академіки медицини, політологи, соціологи та інші прислужники, ставлячи за взірець святе життя Великого Каудильйо, який пив од самого роду, поступово збільшивши свою денну норму до одного літра чистого алкоголю. Саме завдяки цьому, писали вони, всенародно шанований Каудильйо подарував людям таку довершену ідею. І коли вона не всюди й не в усьому дає плоди, то винен тут не керманич, а ті, що абияк опанували її. Отже, треба більше пити й краще працювати.
З тим, що треба більше працювати, згоджувалися всі урядові й опозиційні партії. Але жоден громадянин цієї держави вже давно не працював, куди приємніше було пити. А як горілки на кожен день не вистачало, то пили все, що тече: самогон, брагу, пиво, оцет, дихлофос, гальмівну рідину й рідину проти мозолів, антифриз, бензин, гас. Ніхто в країні нікого не боявся, нікого не слухав: ні лікарів, ні міліціонерів, які, до речі, пили не менш від інших.
Коли жити стало вже зовсім несила, то зчинився великий переворот, що його на західний лад назвали демократичним. До влади прийшли ті самі особи, що порядкували раніше. Тільки тепер вони вбралися у фраки й почали про людське око солодко всміхатися. Коли ж їх не бачили, то вони перегризали один одному горлянки, домагаючись необмеженої влади. Це, безперечно, потребувало виняткових здібностей, яких перше в країні ніхто не мав. І тоді невідь-звідки з’явився незвичайний чоловік, що приборкав усіх і захопив владу.
Почалася нова ера — ера Великого Жаху.
Але цю історію літописець оповість іншим разом.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.