Михась Скобла, "Вовкулака"

Михась Скобла

ВОВКУЛАКА

Сонний сад зашумів і змовк,

Плющ посох на вогні шипшини.

Вовкулака, людинововк,

Притулився вночі до шиби.

Пуща домом йому була,

Мав і серце він вовче, грізне,

Та, пустившись свого кубла,

До своєї прийшов Вітчизни.

Він тримався, мов справжній звір:

Упійма дичину — і слизне.

А сьогодні забився в двір

І припав до вікна Вітчизни.

Скрізь у селах на всіх собак

Огризався цілком по-вовчи,

І хрестився люд: — Вовкулак!

Хто ж вовчиськові гляне в очі?

А в очах його — людський жах,

А в очах тих нема бажання

Попроситись під теплий дах.

Вибирайтесь на полювання!

Гей, господарю й гостю, йдіть!

Він чекатиме вас у пущі:

Шерсть на карку, мов срібна щіть,

Очі зимні, як смерть, видющі.

Він заплута сліди вкінець,

Від тяжкої втече погоні,

Знайде згубу собі їздець,

І в болоті потонуть коні.

А як стихне переполох,

Він згадає заклин над рання,

І перекидьки шасне в мох,

І зариє там вовче вбрання.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Михась Скобла, "Брат"

Михась Скобла

БРАТ

Раз у раз бачу дивний обряд, —

Не дали йому назви ще люди, —

Каже зайда мені: — Я твій брат.

Як настирного збутись приблуди?

Рідняків своїх завжди я рад

Привітати у себе в гостині.

Та приходить чужак: — Я твій брат,

І ми жити в братерстві повинні.

Ми частуємось, хто чим багат, —

Кров і дух нас ріднять, — та до вуха

Знову голос летить: — Я твій брат…

І слова ті, що чув їх стократ,

Невідчепні, як спасівська муха.

Хоч би де, — при пашні, на гульні, —

Я нічусь, як накидача стріну.

Вже за старшого став він мені

І торочить про це без упину.

І кричить уже владно той хват,

За петельки вхопивши в куткові:

Як, мовляв, ти молодший мій брат,

То й коритися мусиш браткові!

Хитроокий напівазіат,

Про братерство своє не змовкає…

І спитати я хочу, як брат:

«Часом, брате, ти звешся не Каїн?»

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Михась Скобла, "Дівчина"

Михась Скобла

ДІВЧИНА

Душу геть відгонили вуста —

Хмарка доброчесна ніжнокрила

У сльоту на чорні болота

Відлітати зовсім не хотіла.

В тужній порожнечі серед мли,

Як молитва, чулися ридання.

Замерзали сльози. А коли

Повня залила небес підбання

Дівчина під двері підійшла,

Стомлено постояла на ґанку.

Тільки не вернула вже душа

Ні вночі,

Ні потім на світанку.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Іван Переверзін, "Прости мені! Молю, благаю..."

Іван Переверзін

* * *

Прости мені! Молю, благаю…

І ти простиш мені усе.

Єдина пристрасте безкрая,

твій дух життя мені несе.

І я тобі пробачу сповна,

лише на мене подивись.

Яка ж ти чиста й безгріховна

в моїх очах, що вбрали вись!..

Мене не кинеш ти в розпуку,

мій світе я́сний, між темнот.

Ти наче злигоднів науку

пройшла, не збувшися чеснот…

Ти раз у раз мені прощаєш…

А може, каєшся сама?

І все на світі розбираєш,

і лиш любов тебе трима.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Іван Переверзін, "Спрага"

Іван Переверзін

СПРАГА

Вночі, казали, підуть грози…

Та грози так і не пішли.

Самі небесні краплі-сльози

на землю вдосвіта лягли.

А грім столунням озивався,

аж ціпеніла в жилах кров,

огонь на обрії займався

і гаснув, щоб спахнути знов.

Коли задніло, то посухи

додав нестерпний, лютий сквар,

немов які ворожі духи

зійшли на землю з-понад хмар.

І не було ніде захистя:

ні коло річки, ні в ярку,

і спрагле морщилося листя,

і никнув ряст на травнику.

І ти, не віруючи в Бога,

але під спекою йдучи,

молився пристрасно до нього,

щоб він землі наслав дощі.

Взивав, мов з долею прощався,

взивав, немов себе корив,

і падав ницьма, і спинався,

і реготав, і сльози лив.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Володимир Некляєв, "Руїни замку..."

Володимир Некляєв

* * *

Руїни замку.

Вилюднілий кут.

Кругом шипшини миршаві, похмурі.

Й обличчя жінки на вцілілім мурі —

Коханки короля, що правив тут.

Була вона коханкою чи ні,

Та владаря з’ясирила красою —

Він звати

наказав її святою

Й увічнити

На кам’яній стіні.

Збитошний був король той, як дитя,

Не знавши меж ні в щедрості, ні в злості…

Давно зотліли владареві кості

Під чахлими шипшинами життя.

Ім’я його забуто в тих краях,

Де збитки він чинив, ходив війною,

Щоб ошуком

І міццю вогняною

В сусідах послух сіяти

І страх…

Та пал блакитний

досі ще не зблід

Очей жіночих! —

Ллється на розлоги…

І сяє смутком

Давньої пожоги

Зухвало-вільний

Полочанський вид.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Лариса Геніюш, "Лев"

Лариса Геніюш

ЛЕВ

Жаркої гриви з’їживши куделі,

тамуючи над силу злість і рев,

ходив по клітці гордий син пустелі —

невільний лев.

Сталеві ґрати хід його спиняли,

не раз він розтрощити їх хотів —

і зводилася лапа, й опадала,

немов тягар, на плетиво прутів.

У снах свободу бачив і печеру,

левиці роз’ярілої стрибок,

очам роздолля, силу невичерпну,

розпечений під лапами пісок.

І заревів у безгомінь із горя,

країну гір згадавши дорогу,

і скрегіт іклів на ворожім горлі,

і невситиму воленьки жагу.

Аж пуги свист обпік болюче згади —

і гнів угнався в серце шпичаком:

ішов на лева сповнений облади

господар із бичем та маслаком.

Суворим криком, ошуком лестивим

та кісткою спинив він лютий рев

і волі спрагу — і принишк, на диво,

забувши про своє могуття, лев.

Мучителя свого й тепер не стявши,

вхопив маслак і знову стлумив зло,

тимчасом як гієняче виття вже

його пустелю рідну облягло…

Відвіку так тече життя шалене:

як леви мовкнуть, випустивши дух,

з печер виходять пажери-гієни

і вприпуст падлом тішаться навкруг.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.