Василь Биков
БАЙКИ СВІТОВІ
Триптих
1. СТРАХ
Споконвіку найвеличнішою святинею цієї країни був маленький інкрустований і пишно розмальований горщик, де покоївся Страх.
Страху цього зі звичайних смертних не бачив ніхто. День і ніч його охороняли п’ятеро жерців і п’ятеро вояків. Усі знали про його надзвичайну страховиту силу. Саме тому тамтешніх жителів і нарекли страховитами. Колись за той череп’яний горщик зітнулися були в двобої головний жрець племені та його суперник — вояк. Певна річ, переміг жрець, бо він уже володів Страхом, а його супротивник — тільки мечем. Але меч — слабка зброя проти всемогутнього Страху.
Головного жерця, що взяв на себе всю владу в країні, звали Галабурдахам. Перемігши вояка, він ще більше утвердив культ Страху. З його наказу просто серед столиці збудували мармуровий палац для нього самого й для Страху, а також створили особливу сотню з вояків, жерців і шпигунів, яка дбала про безпеку Страху й Володаря. Між можновладців і підданців тоді запанували мир і згода, ніхто не наважувався йти проти Галабурдахама. Ніхто цього й у голові собі не покладав: така велика й переконлива була сила Страху. Коли десь у провінціях переступали закон, наприклад, недобирали податки, туди посилали озброєну команду, що її супроводжував усемогутній Страх. І тоді податків збирали більше, ніж було треба. Якось спалахнув прикордонний конфлікт із сусідньою державою і почалися перемовини, що точилися чотирнадцять тижнів поспіль. Та все марно. Тоді Володар Галабурдахам відрядив туди міністра оборони зі Страхом у візку. Перемовини відразу скінчилися, давши страховитам жадані наслідки.
Можновладці країни на чолі з мудрим Галабурдахамом постановили збудувати для Страху ще розкішніший архітектурний ансамбль поряд із давнішим, що його надумав цілком зайняти Володар. Того дня, коли Страх переносили до нового пишного будинку, дали сальву зі ста одної гармати. Цю дату назвали Днем Державного Страху — головним святом держави.
З часом сама собою склалася особлива національна ідеологія, що ґрунтувалася на доктрині Страху. Явища і вчинки відтепер усі сприймали та розцінювали на підставі старожитніх законів Страху. У філософії запанувала страхологія, яку згодом заступила страхофілія. За ідеального почали вважати страховитого громадянина, що всього боявся. Саме такий образ поширився в теологічній літературі й мистецтві графіті. Страхолюдство зробилося найпопулярнішою релігією серед вірян і виховувало їх у дусі всеосяжного богоданого Страху. В країні зросло безліч храмів, каплиць і навіть досить упорядкованих дач-скитів із саунами. Ті дачі мали велику шанобу в побожних людей з усіх станів, а надто в ієрархів. Буцім тому, що найбільше відповідали ідеї Страху.
Тим часом держава існувала собі далі; рік за роком летів час, коли урядувала династія Галабурдахама. Промайнули й роки династії Парастурфуджина I, II і III. Парастурфуджин IV назвався Страхолюдом I (так було природніше), а країну перейменував на Страхолюдію. І зробив вельми слушно, бо за багато років панування під егідою Страху люди майже збулися всіх давніх антропологічних рис і прибрали зовсім нових. Насамперед у країні давно вже ніхто не сміявся, ба навіть не усміхався; веселощі мали тепер за блюзнірство. За наймиліше дівоче обличчя вважали обличчя, яке виявляло переляк. Старі люди за своє довге життя набирали такої жахливої міни, аж брали дрижаки. Але са́ме це й відповідало ідеології Страху. Найкращих із цього погляду вшановували й винагороджували. В країні виникло і буйно квітло музичне й піснярське мистецтво в стилі страх-модерну, коли від музики й співів слухачам аж волосся дибилося. Це дуже подобалося можновладцям і ветеранам-довгожителям.
Наука теж не стояла на місці, а плідно розвивалася під впливом животворних страховитих ідей. З’являлися монографії про сакральну структуру Страху і його метафізичну суть. Науковці завзято досліджували таємничу дію славнозвісного горщика на стан атмосфери й стратосфери, зв’язок потужності його невидимого проміння з періодичністю плям на Сонці. Агрономи дійшли незаперечного висновку, що Страх сприяє вегетації рослин, надто картоплі й кукурудзи. Політологи виявили залежність Володаревої політики від сакрального впливу Страху, переконливо довівши, що всім перемогам у внутрішній і зовнішній політиці сприяло інфернальне проміння Страху. Але суть тої інфернальності відчував тільки Володар, мавши для цього маленький чорний саквояжик. У країні широкого розвою набули парапсихологія, кабалістика, а найбільше астрологія. Астрологи перші спізнали астральну природу Страху і почали робити дуже докладні прогнози в усіх галузях життя. Ці прогнози віщували щастя країні, а надто її Володареві, якому випало панувати многії літа. Володар був задоволений і призначив Астролога Президентом Академії паранаук, що її заснували того ж таки року. Щонайперше Академія заходилася розробляти нову конституцію — Конституцію Великого Страху, яку ухвалили 996 року.
Але щоб Страх остаточно заволодів масами, треба було викоренити супротивне почуття. І в країні ухвалили новий кримінальний кодекс, передбачивши в ньому відповідальність громадян за непристойну поведінку: сміх, усмішку, безпідставні жарти. А ще за ганебні вияви мужності. За мужність в обороні товариша від звірів садовили в тюрму на три роки, від рідної жінки — на п’ять років. На особливу кару заслуговували ті, що зважувалися боронити будь-кого від влади. Таких ув’язнювали довічно. За образу Його Величності Страху, певна річ, засуджували на смерть.
Звичайно ж, не все йшло як по маслу, часом у величезній країні траплялися випадки непослуху, ба навіть єресі. В середині сторіччя держава мало не розпалася, бо частина жерців запропонувала поширити ідеї Страху й на ставлення до свійських тварин. Щенят, ягнят, лошат належало виховувати в атмосфері тваринного страху, жорстоко караючи за непокору. Однак з’ясувалося, що в такій атмосфері кози, осли та собаки або здихають, або тікають у темний ліс, де їх важко потім знайти. Либонь, правду кажуть: тварина не людина, її не перевиховаєш страхом. Господарі й цілі господарства зазнали збитків, а деякі провінції — й голоду. Найвища влада мусила вжити радикальних заходів. До провінції Страхпут негайно виїхав володар Страхолюд XII з великим військовим підрозділом. Він узяв із собою і Страх, що його везли на пишно оздобленій колісниці дванадцять вороних коней під золотими попонами. Коли військо оточило ворохобників і перед їхні очі винесли Страх, то вони відразу ж здалися. Страхолюд XII повернувся до столиці переможцем. Там його урочисто зустрів відданий люд. Безперечно, громадяни шанували Володаря, його розум і силу, проте усвідомлювали, що свою перемогу він повинен завдячувати насамперед Страхові.
А ще в давній чварі Страхолюдія славно перемогла своїх сусідів — дурноверхих сміховитів, які сповідували веселощі. Страховити притьмом звоювали цю невеличку безладну країну. Однак незабаром завважили, що переможені цим не надто побиваються, бо живуть краще за переможців. І грошей мають більше, і хліба, і худоби. Вони навіть п’ють вино, а це взагалі годі було зрозуміти. І ніхто в них не змушує нікого набирати змалечку сполоханої міни, всяк сміється, скільки хоче. Навіть має право голосно реготати.
Але не завжди все складається так, як гадається. Навіть Володареві. Якби Страхолюд XII знав про це, то був би не звойовував тої хаотичної країни. Сталося так, що аморальні ідеї переможених сміховитів просочилися в країну страховитів — спершу через військо, а потім через торгівлю. Передусім ними захопилася найхисткіша частина суспільства — недовихована в страхові молодь. Декотрі юнаки й дівчата несподівано вподобали веселі сусідські пісні, ба навіть самі їх виспівували. Згодом вони почали вживати вино й тютюн, а це ж який жах! Дарма що на боротьбу з вадами змобілізували всі державні сили — від війська до цивільних помічників (фіскалів, виказувачів, шептунів), майже ніякої користі з цього не було. Арешти, суди й суворі вироки не могли спинити жахливих злочинів проти релігійної моралі й етики. Треба було ще вище піднести роль Страху, його животворних ідей. Наблизити їх до народу.
Тоді Володар країни досить швидко збудував у столиці величезний п’ятдесятисажневий ансамбль, що увінчувався мармуровим портиком, де відтепер стояв золочений горщик Страху. Сонячного, погожого дня його проміння можна було бачити далеко поза межами Страхолюдії. У країні заснували сто премій для музик, художників і письменників, які щонайяскравіше втілять у творах золотий образ Страху. Вже за півроку цими преміями вшанували сотню митців, а їхні мармурові погруддя поставили вздовж алеї міського парку культури і страхолюдства. На кордоні зі сміховитами збудували дванадцятиметрову залізну заслону. Випускали за неї тільки тих людей, що могли опиратися сміхові, але і їм завбачливо впорскували сироватку суму. Проте згубна ідеологія та її матеріальна культура ширилися країною суму і страху. Одного разу цензори недогледіли, і в пресі з’явилася публікація якогось економіста про те, ніби веселун працює продуктивніше за понуру. Такої єресі в країні не друкували вже мало не два сторіччя. Автора публікації, певна річ, вислали за кордон, де йому незабаром заподіяли смерть його ж однодумці. Дехто, правда, казав, що до цього доклали рук страховиті спецслужби. Але то був ворожий наклеп.
Володар Страхолюдії не на жарт стривожився і всі страховитські сили кинув на боротьбу зі шкідливою ідеологією. Щоб ідея Страху мала ще могутніший вплив, він постановив страчувати підданців навіть за найдрібніший аморальний учинок, що викликав сміх. Злочинців з’явилося без ліку. Надто коли в країні почався економічний занепад, а потім криза і не стало чого їсти. Дійшлося вже до того, що одного святкового дня на головному майдані столиці відбулася демонстрація за право їсти. (Ці нечувані претензії на якісь там права також нишком потрапили з країни сміховитів). Володар загадав війську оточити майдан і коло самісінької святині Страху справив демонстрантам криваву купіль. На майдані лежали сотні вбитих, а ще більше поранених. Кількість жертв відповідно до святої й непорушної ідеї Страху можновладці перебільшили в десятки разів. І це подіяло. Всі побачили, що Страх, як і перше, має силу, та ще й неабияку. Почулися остороги, що не варто, мовляв, боротися проти нього, що перемоги однаково не здобудеш і треба шукати згоди з Володарем. Страх нездоланний, бо має якусь незнану диявольську силу. І це дуже скидалося на правду. Однак люди хотіли їсти, а їсти не було чого. Знетямлені, вони вже нікого не боялися: ні спеціальних підрозділів, ні таємної поліції, ні Володаря, от тільки ніяк не могли перебороти в собі природженого, вкарбованого в гени страху. До речі, це дуже добре усвідомлював собі й Володар, який старанно вдосконалював святиню. Гурт лауреатів-інженерів спроектував на майдані цілий інженерно-технічний комплекс довкола п’єдесталу Страху. Заради безпеки портик укрили панцерованим ковпаком і обладнали лазерним устаткуванням, яке викидало невидиме, але дуже дієве проміння. В космос запустили спеціальний супутник Страху, що вдень і вночі кружляв над майданом, відганяючи навіть горобців, а ті, що з дурного розуму таки залітали туди, відразу ж без духу падали на брук. У підвалах на глибині ста метрів сиділи чергові оператори, втупившись у свої екрани. Вони пильнували, щоб не сталося, бува, якої диверсії.
І тоді в місті з’явився Мирон. Це був юнак родом з найголоднішої провінції. Він мав дивовижні здібності: вирісши в лісі, міг злізти на найвище дерево, навіть на голий стовбур пальми. Як він туди видирався, ніхто ніколи не бачив. Найчастіше його помічали, коли він уже був на верхівці і жбурляв звідти кокоси, що їх підбирала дітвора. На вдачу він був збитошник.
Якось містом рознеслися чутки, ніби на майдані опівдні станеться щось неймовірне. Люди зранку почали сходитися на майдан, але під самісінький ансамбль Страху їх не пускали охоронці. Народ споглядав, милувався тим, як виблискував золотий портик, де сяяв непереможний священний Страх. Можновладці, певна річ, узяли очі в руки й посилили охорону. Сотня закамуфльованих у жаб’ячий колір горил пильно зорила за публікою. Перед екранами в підвалах горбилися чергові. У диверсію чи саботаж мало хто вірив: історія країни ще не знала такого, щоб хтось переборов великий усюдисущий Страх або доброхіть наблизився до нього.
І от опівдні, коли годинник на фортеці видзвонив дванадцять разів, усі з провулків, вулиць, дахів і вікон помітили, що коло золотого портика з’явився чоловік. У ясній сорочці, простоволосий, стоїть собі й махає до всіх, що зібралися внизу. Ба навіть вигукує щось, проте зовсім не сумне.
Люди не тямили, що відбувається. Не тямили цього й охоронці, які панічно заметушилися. З завулків, зі скверу й Володаревого палацу на порушника націлили «Гради» й «Тунгуски», сотні дул АК. Але ніхто не наважився пальнути, бо там була святиня — Страх. А хлопець тим часом трохи пововтузився, нахилився — і всі вгледіли, як згори, перевертаючись у повітрі, неначе кокос, летить додолу знайомий кожному зі шкільних підручників горщик Страху. Гримнувши на брук, він розбився на скалочки.
На якусь мить усі заклякли, а тоді ті, що стояли неподалік, кинулися до скалочок, щоб глянути, чи вцілів Страх. Та де ж пак — не було там ніякого Страху. На камінні серед купки черепків лежала жменька бурої землі. І більше нічого. Коли це й був Страх, то його давно вже сточила мурашва. А може, ніколи й не було ніякого Страху. Подібний до горили начальник Володаревої охорони, вмить збожеволівши, гучно зареготав, неначе старий мул. За ним очманіло заіржали його підлеглі: підполковники, майори, капітани, лейтенанти та хорунжі, явні й таємні фіскали, виказувачі, шептуни й охоронці. Диким істеричним реготом зайшовся весь спантеличений, приголомшений, гомінливий і голодний люд. Усі сміялися, обіймалися, реготали, зрозумівши нарешті, що багатовікове панування Страху скінчилося.
До початку нової доби — доби панування Сміху — було вже недовго. Та люди ще не знали про це.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.
