неділя, 10 березня 2013 р.

Василь Биков, "Байки світові" ("Жах")

Василь Биков
БАЙКИ СВІТОВІ
Триптих
3. ЖАХ
Усе почалося вельми пристойно: славно, по-людськи й демократично.
Зібравшись у сесійній залі, недоладний, гомінкий, але дуже амбітний парламент бився над тим, щоб обрати державного керманича. Самі парламентарі керувати не вміли й навіть не хотіли. Вони бажали тільки виступати в телепередачах і їздити за кордон, репрезентуючи державу, про яку ніхто, крім митників, не знав. Передусім парламентарі не могли дійти згоди щодо назви керманича, який під їхнім наглядом порядкуватиме країною: хто це буде — цар, секретар, завідувач, гауляйтер? Депутати знемагали від суперечок. Декотрі добалакалися вже до того, що, мовляв, не треба ніякого керманича, нехай буде анархія. Це, зрозуміла річ, становило велику загрозу. Про неї хтось десь почув і передав куди слід. І от пізно ввечері, коли парламентарі стомилися вже до краю і мало що розуміли, в овальній залі засідань згасло світло і гримнув оглушливий грім. Будинок задвигтів і з-під бані бурхнув сірий смердючий дим, з якого вистрибнув ВІН. З нього сипалися іскри й фіолетовим сяйвом променіла величезна енергія; постать його трохи скидалася на людську й вібрувала так, що годі було зосередити на ній зір і вгадати, чи це примара, чи дух, чи й справді людина. Голова парламенту тремтливим голосом спитав: «Хто ви?» Але замість відповіді дістав стусана й перевертом полетів з-за стола аж у горезвісний «задній прохід». Примара грізно відрекомендувалася:
— Я Жах!
Парламентарів наче лизень злизав, у залі зосталася тільки жменька тих, що заціпеніли з жаху. Але й вони до самісінької смерті не могли вимовити нічого, крім «так-так» чи «ні-ні». Зрештою, іншого від них ніхто й не вимагав. Аж до скону.
У своєму першому декреті Жах проголосив, що нічого дотеперішнього не залишиться, все западеться, бо нічого й не було ніколи: ні сміховитів, ні держави, ні мови. Є тільки Жах і його люди — жахливці. Цим і треба жити.
Народові було однаковісінько, чи є він, народ, чи нема його і як він зветься. Всі здавна звикли до того, що в країні раз у раз перейменовували міста, села, вулиці, людей. Багато хто вже й заплутався, як його годиться величати: Владлен, Вілен, Моторизація чи Емансипація? Деякі матері не знали навіть, як звуть котре дитятко, бо всі ресурси їхньої пам’яті зі шкільної лави йшли на те, щоб запам’ятати імена першого, другого й третього секретарів ЦК, обкому, міськкому, райкому, голови сільради, радгоспу, колгоспу… А траплялося, й шефа чи гауляйтера. Народ це добре знав. Щоправда, попервах важкувато було примиритися з думкою, ніби його, народу, нема й ніколи не було. Тут знадобилася особлива наука, щоб усвідомити це. Та менше з тим, до всього з часом можна звикнути, коли систематично, по-науковому вправляти пам’ять. Одне тільки лихо: як вправляти її, коли товариш Жах дав зрозуміти, що люди не мають і ніколи не мали мови? Ту, якою люди розмовляли вісім сторіч, визнали за суржик, невартий людських уст, і зліквідували, неначе крамолу. Всі книжки, писані нею, обернули на макулатуру. За рідне слово, мовлене на вулиці, поліцаї били довжелезними гумовими киями («демократизаторами») і тягли у відділок. Люди зненавиділи ті «демократизатори», а заразом і демократію з демократами, яких Жах наказав перейменувати на «дармократів». І все ж таки товариша Жаха любили, бо він був суворий, проте справедливий і завдавав у тюрму багатьох, але ж не всіх. Тільки вискочнів, зухвальців та своїх супротивників. А що забрав історію, то дарма! З історії штанів не пошиєш. Мову? Можна й без мови прожити. Звірі он у лісі зовсім не говорять, а живуть краще за людей. А що народу нема (не було й повік не буде), то, може, воно й на добре: менше люду — більше ладу.
Найгірше те, що поволі зникали харчі, на країну насувався голод.
Спочатку не стало яєць, потім молока, масла, сметани. Жах заявив, що в цьому винна ненатла опозиція, яка все зжирає сама, нічогісінько не лишаючи народові. Щоб не зжирала, треба її знищити. Невдовзі наймані професіонали опрацювали досконалий план. Відповідно до цього плану розпустити опозиціонерів належало під час мітингу, нібито руками своїх-таки захарчованих функціонерів. Але намір упору викрили, й головні пузаті ненажери втекли за кордон. Однак їжі ще поменшало: щезли ковбаса, м’ясо, твердий і м’який сир. Мудрий товариш Жах і на це дав геніальну відповідь: «Харчі вивозять на повітряних кулях, одну з них уже збито». Героїв-винищувачів вітала вся країна. І щоб остаточно її вбезпечити, з посольств повикидали західних послів — нехай не вивідують інтимних таємниць милого Жаха. Це все вельми подобалося жахливцям. І, мабуть, сподобалося б ще дужче, якби з продажу помалу не зник і хліб. Тоді любий народові Жах проголосив нову стратегічну доктрину: не треба їсти, бо цей старосвітній звичай дорого коштує країні, обтяжує бюджет, змушує скорочувати видатки на зброю, без якої держава обійтися не може. На жаль, цей заклик керманича люди сприйняли надто холодно. Величезні роз’яснювально-агітаційні й пропагандистські зусилля звелися нанівець: жахливці й далі хотіли їсти, шукаючи повсюди харчів.
Не було іншої ради, як одружитися з принцесою сусідньої держави, що звалася Райською. Там, як доносили таємні агенти, було все: і народ, і електорат, і культура, і мова. А коли вірити не зовсім певним чуткам, то й хліб. Ця звістка дуже збадьорила Жаха, якому тієї ж миті на пам’ять спали предківські династичні шлюби, що обернули на могутніх володарів багатьох злиденних князьків нікчемних князівств. Весілля й тільки весілля! Жах ніколи не вагався й назавтра ж заслав старостів.
У Райській державі сватів-жахливців вітали хлібом-сіллю, принцеса відразу ж дала згоду на шлюб, а її батько, володар Змах, надіслав молодому розкішні подарунки. У країні жахливців усе закрутилося в радісному танку передшлюбних заходів: три дні мили, скребли й чистили — фасади та підлогу, мораль та ідеологію. Жах, мов навіжений, гасав країною, пильнував, підганяв і снував плани, як зробиться можним і багатим володарем двох країн, головним командувачем двох армій (ні, краще він об’єднає їх і очолить генеральний штаб, бо відповідальних посад він не любив передоручати іншим). Він буде генерал-полковником (а може, краще маршалом чи навіть генералісимусом?) і змусить тремтіти всі «дармократичні» країни. І перший обмиє солдатські кирзаки в теплій воді Південного моря. А що за могутню й усепроникливу службу безпеки створить він під своїм пильним дозором! Не довіряючи нікому! Жах мав досконалий аналітичний розум і знав, як спасенно той шлюб вплине на економічний стан країни. Нарешті цей ненажерливий електорат наїсться.
Країною жахливців почав ширитися рух за видатний план товариша Жаха. На всіх міських та сільських перехрестях висіли портрети Жаха і його чарівної нареченої — миловидої, вельми сексапільної юнки, яку можна було бачити спереду і збоку, в класичній вечірній сукні і в кокетливому бікіні. Люди охоче смакували козирі молодого й молодої, але поєднатися не могли. Чоловікам, певна річ, подобалася принцеса, а жіноцтво розпиналося за мужнього Жаха, чий жаский орлячий погляд уособлював справжнього чоловіка. На жаль, таких, як Жах, у країні більше не було, і всі жінки сохли тільки за ним.
У мистецтві, яке сяк-так іще животіло, запанували два напрями: стиль зголоднілої фантасмагорії, коли автори без кінця описували й малювали розкішні страви, що про них майже ніхто вже не пам’ятав у країні жахливців і яким нібито не було переводу в сусідній державі, і стиль безхлібного реалізму, що, по суті, виставляв напоказ чорноту життя, нужду. Перший стиль, мавши всебічну підтримку самого товариша Жаха, вважався за офіційний, був поплатний і давав змогу його творцям щодня їсти з хлібом. А за другий стиль митців часом кидали до в’язниці, де вони підписували протоколи й каялися. Але, визволившись, знову йшли за своїм покликанням і казали, що не хочуть зрікатися правди життя. Тільки де та правда і де життя, ніхто з них не знав. Принаймні в країні, де порядкував Жах, не було ні того, ні того. Подейкували, ніби це, а також багато чого іншого є в Райській державі. Отож письменники й художники, як і всі, жадібно чекали на багатонадійний міждержавний шлюб.
А тим часом країну посіли крайні злидні. Жахливці з’їли всю худобу, навіть корів, бо взимку їх не було чим годувати. На поживу їм повирубували всі сосни, лишилося саме́ голе вільхове суччя, що його корови чомусь зовсім не хотіли їсти, здихаючи з голоду. Такий, либонь, був непізнанний коров’ячий принцип. Люди огиналися менше за тварин і їли всяку траву, зокрема щавель та кропиву, радіючи скорому весіллю, коли з’явиться хліб і до хліба. Молодий, безперечно, про все подбає. Народ тепер звався тільки електоратом. Це дуже припало до душі насамперед сільським бабкам. Звичайні люди, звісно ж, були нікому не потрібні, а до електорату чорними «Волгами» коли-не-коли приїздило начальство, привозило невеличкі скриньки й ласкаво припрошувало кинути туди маленькі папірці з прізвищем чергового керівника. Бабки часом дивувалися, чому не можна проголосувати в райцентрі, але охоче кидали ті папірці, бо тільки тоді зверхники говорили до них зичливо і навіть дякували. Ну, й, певна річ, розповідали, як добре житиметься по сподіваному весіллі. Ці розповіді, бувало, точили з очей сльози (коли бабки думали, що не доживуть до щасливої пори).
І от, нарешті, жаданий день не раз відкладеного шлюбу настав. Весільний кортеж з дванадцяти всепогодних винищувачів злетів був у небо і невдовзі сів на якомусь не зовсім сучасному, майже занедбаному аеродромі, що ви́кликав у молодого першу, але не найбільшу досаду. А тоді в столиці Райської держави він побачив обшарпані фасади, вибоїсті вулиці й розлючені обличчя людей, які стояли в довжелезних чергах, — достоту те саме, що й у країні жахливців. Але найсильнішим громом-перуном ударило Жаха в палаці, коли він сам-на-сам зустрівся з принцесою. З’ясувалося, що то була зовсім не принцеса, а бридкий принц із підкреслено нетрадиційною сексуальною орієнтацією. З дальшої розмови стало зрозуміло, що на шлюб він погодився через велику кризу в Райській державі і своїм одруженням прагнув поліпшити справи в економіці, геополітиці, фінансах, війську, ідеології, культурі, медицині, освіті, міжнаціональних та міжконфесійних відносинах і таке інше. Тож дати жахливцям він нічого не міг — міг тільки взяти.
Весь час принц безсоромно іржав у напахане Жахове обличчя, вискалюючи великі, прокурені наркотиками зуби.
Мовби щось зметикувавши, Жах усім тілом шарпнувся, брязнув келихом із недопитками шампанського об паркет і помчав на своєму винищувачі додому. Такого тяжкого розчарування стерпіти він був не годен і, летячи в надхмар’ї, постановив: «Війна! Тільки переможна війна може змити ганьбу й покарати країну-дурисвітку!» Жах видав наказ про всенародну мобілізацію.
Але незабаром з’ясувалося, що то безглуздя: мобілізовувати не було кого. Людність зникла. Хто — з голоду й хвороб, а хто — тому, що наївно повірив, ніби його нема й ніколи не було. Ті, що вижили, мали себе за електорат для голосувань і плебісцитів, а не за вояків, і зовсім не розуміли Жаха, бо давно відзвичаїлися від усякої мови. Урядовці й керівники, зачувши про мобілізацію, відразу ж утекли на схід, бо вже давно служили не Жахові, а володареві Райської держави — товаришу Змахові.
Це була несвітська, непрощенна кривда. Заряджений величезною космічною напругою 1000 кіловольтів, Жах не зміг угамувати гніву й задрижав, затрясся, загув, закрутився зі швидкістю понад 1000 обертів за хвилину — так само, як і тоді, коли вперше був з’явився в парламенті. А за мить пролунав вибух, подібний до чорнобильського. Такого гуркоту планета ще не чула. В небо знявся вихор чорного диму, пилу та смороду, поглинувши все разом із Жахом.
Коли минуло сто років і та курява трохи розвіялася, то люди зі Сходу й Заходу побачили посеред континенту величезну прірву, таку глибоку й широку, що ні дна, ні протилежного краю, схованого аж за обрієм, оком не досягнеш. Над прірвою завжди курився сизий смердючий дим, з якого часом вигулькував безногий хвостатий Дух. Він вихилявся й викривлявся, даючи якісь знаки цікавим мандрівцям, що повсякчас товпилися понад прірвою, а тоді на цілі тижні й місяці знову зникав у безодні.
Усі казали, що це наука людству за його зневагу до людських і Божих законів буття…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.