четвер, 19 червня 2014 р.

Василь Биков, "Подароване життя"

Василь Биков
ПОДАРОВАНЕ ЖИТТЯ
Деякі випадки в житті мають вагу, що її відчуваєш не відразу, а спроквола, через товщу років, і усвідомлюєш крізь усе життя. Одні, — ті, які спершу видавалися важливими і значущими, — невдовзі втрачають свою значність; другі ж набувають її з плином років. І тільки нечисленні не змінюють своєї імперативної цінності. Про один такий випадок, що трапився, між іншим, понад півсторіччя тому, мені й хочеться розповісти.
Сталося це в минулу війну, взимку 1944 року, в Україні.
У тяжких боях Червоної армії з вермахтом наша дивізія потрапила в скруту, німецькі частини завдали їй потужного контрудару й зайняли кілька сіл у тилу. Над нами нависла загроза оточення, а це, певна річ, була під той час чи не найбільша небезпека . Мене поранили в ногу, і я не міг ходити. Вночі нас, кількох поранених, спробували були вивезти на панцирі танків, але з’ясувалося, що дорогу до тилу заблоковано. У якомусь селі поранених зволокли з танків і перенесли в селянські хати. Танки пішли далі. Пробоєм.
Ми лишилися самі, без захисту й прикриття, в незрозумілих, заплутаних обставинах.
Знеможений від болю й холоднечі, я якимсь дивом видерся на хистке дерев’яне ліжко, де вже хтось лежав. Руки намацали побіч щось мокре, однак я не звернув не це уваги і швидко заснув. Здавалося, тільки-но склепив повіки, як тут-таки й прокинувся, пойнятий раптовою тривогою. Надворі вже світало, займався ранок, звідкись долинали постріли, навіть крики, за вікном хтось полохливо пробіг вулицею. Я підвівся на ліжку, вперше глянувши на того, з ким перебув ніч. І навіть стріпнувся з переляку: то був німецький офіцер. Але він не ворушився, поли його шинелі залила кров. Мабуть, він помер уночі, ще перед тим, як я сюди прийшов. У хаті більше нікого не було, поранені вже розбіглися. Почулося, як за вікном проскакала підвода, а відразу ж за нею в повітрі замигтіли черги хвостатих куль. З другого краю в село заходили німці.
Залишатися в хаті було небезпечно, я мав якось рятуватися, проте одноніж далеко б не втік. Хапаючись руками за лавки та стіни, я пошкутильгав у сінці. Тут стояла сутінь, в одному кутку валялися якісь обрізки дощок, а в другому, коло самісіньких дверей, була обладнана невисока, по коліна, дощана загородка, вщерть насипана картоплею. Я видобув з кобури пістолета й приліг на картоплю. Крізь шпарину прочинених дверей було видно частину засніженого подвір’я і хвіртку з вулиці. Сільська вулиця вже зовсім збезлюділа; здалеку, може, з краю села, доносилися постріли: значить, наші звідси пішли — подумав я. Незабаром тут з’являться німці.
За вікном уже зовсім розвидніло, настав сонячний морозний світанок. Над стріхами підбилося сонце, і обійстя осяяли яскраві промені. Я лежав з пістолетом у руці й чекав. На що тільки чекав і чого сподівався? Чекав, може, на свою загибель? Бо оборонити своє життя з вісьмома набоями в магазині було годі. І я вже приготувався до смерті. Тільки збував час. Чекав.
Зрештою, довго чекати не довелося. Крізь шпарину можна було бачити, як вулицею пробіг гурт німецьких солдатів, вони раз по раз стріляли кудись із гвинтівок. Потім з’явився ще один гурт. Ці йшли спокійніше, про щось гомоніли й не стріляли. Та раптом з цього гурту відрізнився один — високий солдат у куценькій шинелі з автоматом на грудях — і, звернувши в моє обійстя, попрямував до дверей. Я звів курок і наставив пістолета на двері. Німець ступав поспіхом, трохи примружуючи очі під скельцями окулярів у чорній металевій оправі. Його підборіддя було заросле темною щетиною; на голові, насунута козирком на лоба, сиділа зимова шапка. Однією рукою він рвучко відчинив мої двері і зі світлого подвір’я зирнув мені в обличчя. Пістолет мій був націлений йому в груди, палець лежав на гашетці. Щомиті я міг стрелити в нього. Але не стрелив: щось стримало мене від пострілу. Не відчуття небезпеки, не природна потреба самоохорони — десь у глибині свідомості рішучість моя послабла сама собою. Я знову чекав. Німець, щоб вистрелити, мав перехопити на грудях автомат, проте його правиця лежала на клямці дверей. В його погляді за скельцями окулярів не відбилося нічого: ані подиву, ані переляку, і, мабуть, саме це й спинило мене. Засліплений уранішнім сонцем, він мене мовби не помітив, а мені забракло згубної рішучості натиснути на собачку. Це все тривало не більш як секунду, а тоді з вулиці долинув крик: здається, німця гукнули. І, пустивши клямку дверей, він повернувся до мене плечима й пішов за камратами. Я полегко зітхнув. Звісно, радіти було ще зарано, але перша небезпека все ж таки минулася.
На околиці села точився вогневий бій, на вулиці то з’являлися, то зникали розрізнені групи німецьких солдатів, однак на обійстя більше не забігали. Згодом німці й зовсім зникли, село зайняли червоноармійці. Вдень мене доправили до шпиталю.
Крізь усі роки війни я нікому не розповідав про цей випадок: було небезпечно — але й не переставав думати про нього. Все ж таки трохи дивно: зіткнувшись зі зброєю в руках, солдати ворожих армій подарували один одному життя. Хай і мимоволі. Бо якби я застрелив тоді німця, то й мене б неминуче вбили. А може, то Всевишній подарував нам по другому житті. І ось я живу.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.