Василь Биков, "Музи́ка"

Василь Биков

МУЗИ́КА

Надвечір він задрімав у затемненому готельному номері. Крізь нещільні пластини білих жалюзі до покою вузенькими смужками цідилося світло й ламаними лініями мережало меблі, килим на підлозі, стіни й невеличку картину, яка зображала кориду. Хоч про кориду можна було тільки здогадуватися: всі постаті на малюнку мали форму чорних і червоних трикутників — бики й матадори. Але йому було байдуже до тої картини: він майже ніколи не помічав ніяких картин ні в готелях, ні в офісах. Він був музи́ка, і куди більше його цікавили звуки. Однак тепер, коли левова частка сієсти вже минула, а вечірній курортний гамір ще не почався, навколо панувала тиша, лише під стелею розмірено гув величезний трилопатевий вентилятор і під вікном раз по раз пирхав кондиціонер. Проте серед цієї, здавалося б, тиші раптом почувся якийсь загадковий звук, що линув невідь-звідки й тривожно дражнив слух. Прокинувшись від того звуку, він нічого не втямив, але десь у глибині душі відчув щось лихе. Він довго лежав, боячись ворухнутися. В покої бракувало прохолоди, було душно, млосно і якось дуже невигі́дно, хоч він і не міг збагнути, що спричиняється до тої невиго́ди. Може, він захворів чи тільки починав хворіти? Чи не тому, бува, йому сьогодні не хотілося їсти? На сніданок у каварні він лише випив склянку апельсинового соку. Обідати зовсім не пішов. Не мав ні сили, ні бажання вставати і йти до гомінкої ресторанної зали, турбувати себе. І він лежав, прислуха́вся, як шумить вентилятор, і думав. Відчував: найкраще йому лежати. Коли б тільки не клята задуха, від якої в тропіках не було рятунку ні вдень, ні вночі. І ось тепер цей звук, що збудив його з сонної втоми.

Не розуміючи гаразд ні чому мається так зле, ні звідки йде той тривожний рокіт — зовні чи, може, з середини, з самого себе, він урешті наважився встати й сів на краєчку широкого ліжка. Однак незабаром завзяття йому поменшало, і він знову відкинувся на зім’яте простирало.

Здається, даремно він приїхав сюди, в цей благословенний тропічний рай, цілющий для людських тіл, наділений природою і морем. Він мав інший клопіт, але вийшло так, що контракт на концерти підписати не пощастило, трапився невдалий антрепренер, і йому тоді майнула думка, що, може, це й на краще. Він, вільний, не обтяжений обов’язками, поживе коло моря, якнайдалі від метушні, скільки душа забажає, а там видно буде. Та й удома, далеко на півночі, його ніхто не чекав, на той час він уже не мав аніяких обов’язків ні перед родиною, ні перед антрепренерами; може, вперше на віку настав його довгий чи недовгий перепочинок. Він був музи́ка, але останнім часом з ним щось коїлося: ніколи ще він не відчував такої байдужості, навіть відрази до інструмента, який тепер, мов непотріб, стояв самотньо в чорному футлярі обіч білих дверей. Щось у його душі розладналося й тисло — невиразне, навіть загадкове, не зовсім усвідомлене. А головне — цей тремтливий рокіт, подібний до низької ноти, якої хтось не міг узяти гаразд, а лише силкувався й невміло її витягав. Але чому в ній стільки неприємної, гнітючої тривоги?

Коли добре розважити, то йому, либонь, конче треба звернутися до психіатра, до їхнього сімейного лікаря Гавла, який лікував був жінку, тещу і старшу дочку, однак ніколи не лікував його самого: не було потреби. А ще він змалку пам’ятав, як зневажливо озивався його батько про тутешній люд, що частенько вдавався до психіатрів — от ніби всі бігали до венерологів. Але батько був з іншої доби, з іншого роду-племені, яке, здається, мало колись звичку обходитися зовсім без лікарів. Її, либонь, перейняв і син.

Він незчувся, як знову задрімав — так на нього вплинула, певно, сієстова тиша — і йому відразу ж, без ніякої перерви, наснилося те, що наяву його зовсім не цікавило. Хоч у сні воно сприймалося, неначе давно знане, звичне і нітрохи не дивувало. Насамперед краєвид — широкий простір пагористої долини, що зеленів молоденькою травою. Але на взір то була зовсім не прерія, не савана. Великий лісовий обшир без осель і доріг. Він ступав трав’янистим схилом, за ним поволі тяглася череда волів чи бізонів. Це все годі було зрозуміти, та він і не силкувався. Він почувався чи то пастухом, чи то ватажком цієї череди і не командував, не заганяв тварин, а зграйно вів їх кудись низькою нетоптаною травою. І настрій, і сама подія були б цілком буколічні, якби не загадкова тривога, що йшла невідь-звідки. Тривога та переросла в сполох, коли попереду завидніло урвище — широчезна безодня, яку годі було обминути. А головне, він не міг спинитися, слідом за ним ступала й череда; не відчуваючи, либонь, ніякої загрози, воли чи то бізони неквапливою лавою сунули й сунули за ним і вже підступили до краю безодні. Їх годилося б спинити чи завернути, але він не міг або не знав як. І з жахом покотився по слизькій траві в безодню, де на дні щось вирувало, клекотало, немов у здоровенному казані. Бруд, магма чи, може, що інше…

Відчувши близьку катастрофу й загибель, він здобувся врешті на якісь душевні зусилля, що припинили ту муку, і прокинувся.

У покої вже стояв присмерк, здається, настала ніч; вузенькі попруги-щілини пересунулися тепер угору, посмугувавши стелю — то крізь жалюзі просвічували вогні невисоких вуличних ліхтарів. Звідкись долинала притишена музика ламбади: грали, певно, в сусідньому готелі чи на узбережжі під пальмами. Ледве він зітхнув з полегкістю, позбувшись прикрого сну, як у його душу знову почав закрадатися той самий загадковий рокіт. І шуму того не годна була заглушити навіть захоплива ритміка ламбади; його невтишний, безперервний фон забивав решту звуків, які доносилися знадвору. Що то за неприродний, таємничий рокіт, він ніяк не міг уторопати. Вставши з ліжка й не засвітивши лампи, він у сутіні покою намацав двері на лоджію.

Ритмічні звуки ламбади огорнули його з більшою силою, в обличчя війнуло вечірнім парким повітрям і солонуватим подихом моря. Босий, невбраний, у самих плавках, він підійшов до білого, ще гарячого від спеки поруччя й зіперся на нього. Внизу, під лоджією, тихенько тріпотіло від нічного бризу вахлярувате пальмове листя, уздовж звивистого берега тягся бісерний разок матових придорожніх ліхтарів і зникав за скелею, яка вганялася в ліниве море, що чорним оксамитом брижилося по всьому нічному видноколу, зливаючись удалині з високим зоряним небом. Набережна алея сяяла, неначе вдень, обаполи неї росли пальми. По цей бік узгір’я громадилися білі вілли, курортні будинки й пансіонати; неподалік, зісподу залитий світлом, височів масивний куб нового готелю компанії «Шаратон». Під пальмами, коло придорожніх готелів з яскравими строкатими вивісками, завмерли валки машин. Однак на приморському шосе потік авто хоч і зрідів, але не припинявся: блискаючи фарами, вони котили в обидва боки. Звернувши з дороги, дві машини зупинилися якраз проти його готелю біля пальм. З одної вийшла пара, жінка трохи зачекала, поки чоловік замкне машину, а тоді вдвох вони квапливо попрямували до готелю. З другої чомусь ніхто довго не виходив, і він звів очі вгору, в зористу чорноту південного неба.

Попереду, низько над обрієм і морем, сяяли зорі славетного Південного Хреста. Три з них були майже однаково великі та яскраві, а дві інші (в лівому рамені) видалися дрібнішими й мало не зливалися в одну, неначе заховуючи симетрію хреста. Раптом з-під тих зір на якусь мить виринуло розпливчасте, мовби в тумані, батькове обличчя, аж він стрепенувся з несподіванки. І саме звідти знову долинув той загадковий рокіт. І що той рокіт дужчав, то більшими й ближчими ставали зорі; йому почало ввижатися, ніби він позбувся ваги, хтозна-як відірвався від поруччя й опинився над морем. Спершу він бачив тільки щораз більший зоряний хрест і виразно відчував, що кудись летить. А потім перед очима промайнули і щезли набережна алея, шосе з пальмами, білі фасади готелів, звивиста смужка берегового прибою. Під ним простяглася широка чорна пустка, а він звільна, не опираючись повітрю, немов безтілесний, линув кудись угору — в зоряну круговерть чорного нічного неба.

Це його, як і перше, майже нічим не здивувало, він мав навіть якусь приємність; його тілесна оболонка зникла — і він не чув ні холоду, ні звичної задухи. Його безтілесне Я розплаталося над темною морською просторінню, яка ширшала й ширшала внизу. Невдовзі земний простір зовсім розчинився в ночі, під ним і над ним мелькала, виблискуючи, зоряна карусель; здавалося, важко було не наскочити на котрусь із несподіваних зірок. Але він не наскочив. Його навіть манив той зористий безкрай, серед якого він почав угадувати деякі зорі. Як йому це вдавалося, він і сам не знав, бо ніколи ґрунтовно не вивчав астрономії, може, коли-не-коли про щось довідувався. Однак тепер дуже певно пізнав надзвичайно яскраву комбінацію з кількох зір, що світили-моргали попереду якраз на його шляху. То розкинулося безладне гроно Стрільця, він навіть полічив зорі, з-поміж них було десять чи навіть одинадцять великих, а решта — дрібні, тьмяніші. Трохи віддалік над ними пропливало імлисте пасмо Чумацької Дороги, і його шлях пролягав навперейми їй. Лише тоді його вперше пройняла тривога: що ж з ним діється? Якось переборовши її, він став сміливіше розглядатися на всі боки і навіть зирнув назад — Південного Хреста вже не було видно, а з ним десь непомітно щез, немовби розтанув, невиразний, невловний батьків привид. Авжеж, найімовірніше привид, хоч він уже й не був певен, що саме батьків. Унизу розлягалася густа чорнота — виходить, він ринув над океаном, бо на суходолі неодмінно мигнуло б яке світло. А може, він злетів так високо, що земля зникла й довкола був тільки космос. Холодний, безживний, загадковий космос. Проте він не чув холоду, та й дихалося легко, хоч він, мабуть, уже й не мав потреби дихати. Неначе альбатрос над океаном, він безтілесно линув у зоряній стихії. От тільки куди?

Нешироку смугу Чумацької Дороги він перетнув напрочуд швидко, хоч достоту й не знав, як мірявся час — земними годинами чи світловими роками. Однак нічого особливого там він не побачив — хіба що довкола роїлося чимало пилинок-зір, але вони зовсім не торкалися його. А коли він вибрався з тої туманності, то знов опинився у вільному зоряному просторі, де зовнішній чи то внутрішній рокіт мелодії лунав уже інакше. Тепер той рокіт уподібнився до співу, врочисто-жалобного реквієму. Чому саме реквієму? По кому той реквієм?..

Було зрозуміло тепер, що він летів на північ. Імовірно, вже проминув рівноденник — коли тільки з землі можна було спроектувати його на ту вишину. Але куди ж він летів? Що його єднало з тим співом? І що чекало на нього попереду?

Мабуть, він линув не дуже високо, проте, безперечно, в космосі. І дедалі частіше позирав долу. Незабаром унизу ледь замрів береговий обрис якогось континенту. Якого саме, він не розібрав. Уздовж берега розійшлися і мріли тьмяні плями світла — чи, бува, не від численних мегаполісів? Отже, це не глушина — майнула йому спасенна думка. Може, Європа?..

Тільки що він мав робити в Європі, яка його зовсім не цікавила: це не його батьківщина, він навіть ніколи не наїздив туди. От батько й батькові предки… Колись іще малим він чув, як батько розповідав про яблука-антонівки, і з дитячою наївністю вірив, що вони найсмачніші. Смачніші за апельсини й ананаси. Однак ні скуштувати їх, ні навіть побачити жодного разу не випало. Завжди траплялися інші. Тепер він і сумніву не мав, що з готельної лоджії його підняла якась батькова сила, чи воля, чи хоч би й привид, який згодом зник. Або лишився позаду. В зоряному просторі його вже вів інший локатор. Вів неухильно, немовби наперед визначеним шляхом. Що то за локатор? Чи не той рокіт-реквієм? Може, він зміниться на інший, веселіший, підбадьорливіший і менш тривожний?

Ні, рокіт-спів не мінявся, а навпаки, лунав дедалі виразніше. В реквіємі ніби з’явилися знайомі ноти — щось з Моцарта й Берліоза. Йому навіть був почувся відомий мотив з другої сонати Шопена — слов’янського композитора минувшини. Він майже нічого не знав про нього, але чув, що батько походив з того далекого краю. Тут, либонь, долучився й сакральний чинник — поклик предків абощо. Здається, зоряна круговерть несла його саме туди, принаймні на північ.

Неподалік від сузір’я Змії з його п’ятьма великими зорями, розміщеними дугою справа наліво, він знову відчув близьку присутність батька, дарма що ні батькової постаті, ні голосу ніде не помітив. Неначе той був поруч і чи то скеровував, чи то своєю містичною силою супроводжував його. І журливий мотив усередині увиразнився ще більше. Він уже звик до цієї мелодії й знав напевно, що то похоронний марш. Але чому похоронний? Запитати в невидимого батькового духа не було змоги, та він і не наважувався. Він поводився в цій космічній безодні дуже обережно, стримано, щоб, бува, не заподіяти якої шкоди, не наробити дурниць. Та й батькова присутність не обтяжувала, не дошкуляла його. Очевидно, небіжчик-батько великою мірою був причетний до того, що з ним тепер відбувалося. На відміну від сина батько так і не оббувся в країні, де прожив більшу частину життя і де віддав Богові душу. Але не віддав молодощів, які разом з уродинами належали іншому племені та іншій культурі. А це, певно, багато важило — як він уже зрозумів мимоволі. І всупереч обставинам. Батько був не такий, як інші з його товариства: інакшої вдачі, інакшої природи. Часом те, що батько вирізнявся з оточення, дратувало сина, народженого й вихованого на новій землі. Однак він не судив батька, а лише довго не міг зрозуміти. Тим-то, либонь, він майже не успадкував батькової природи. Але по батьковій смерті… По ній щось незбагненне почало рости й міцніти в синовому серці, і син усвідомив собі, що це невипадково. Насамперед він відчув, ніби його щось різнить із тою землею, де він народився, неначе йому відкрилася інша, справжня, батьківщина. Проте він твердо знав: іншої батьківщини нема, його вдовольняла й та, де він з’явився на світ. Але, бач…

І ось тепер цей зоряний літ!

Мабуть, він опинився аж під вершечком неба, в зоряному космічному зеніті. Зорі обси́пали його зусібіч, сліпуче іскрилися перед очима й мінилися різними вогненними барвами. Одні були зовсім близенько і швидко мчали обіч нього вперед і назад, другі поволі відпливали ліворуч і праворуч. А неподалік часом падали метеори, описуючи срібні дуги, по яких не лишалося й сліду. Коли він підлітав до Волопаса, де в центрі владно виблискував Арктур, похоронний мотив залунав гучніше. Мелодія линула десь з вишини й повнила зоряний безмір нестерпною жалобою. Він уже виразно прочував: тут щось станеться. І чимраз пильніше вдивлявся вниз. Проте внизу панував суцільний морок, тільки коли-не-коли щось зблискувало — водні плеса чи, може, яскраво освітлені мегаполіси. Поодинокі й дрібні вогні з такої вишини, звісно ж, годі було розгледіти. І тут йому спало на думку, що, може, він уже злітає додолу. Чи то небо осіло на землю? Чого ж тоді земля така сувора й мовчазна? Чому вона так принишкла? Немовби набрякла з горя й гніву й чекає чогось? А в небі не було ні горя, ні гніву. Зрештою, не було й радощів — у цьому він уже пересвідчився.

Коли на зоряному небосхилі заіскрився Віз, тужний хорал залунав якнайгучніше. От тільки він усе не міг збагнути звідки? Згори, збоку чи все ж з темної землі? А може, з його душі? І здалося йому, що, либонь, і справді з душі, що він ніс його з собою. Але звідки б у душі взятися незнайомій мелодії? В його душі часом лунало багато інших, проте відомих, тих, що їх він чув бодай раз. А цієї — можна з певністю сказати — він ніколи не чув. Отже, не з душі. Тоді з неба чи з землі…

Найімовірніше з землі.

Ця думка змусила його пильніше вдивлятися вниз, у земний морок; зорі вже не надили його — його більше приваблювала земля. Треба щось розгледіти на ній: там ховалася розгадка його незвичайної загадки. От тільки де? Він линув тепер повільніше. І не між зір, а під ними. Виходить, він помалу злітав додолу. Здається, по спіралі абощо. Му́зика гриміла без міри врочисто і зворушливо. Еге ж, там очевидно щось сталося: мабуть, когось ховали. Але кого? Так урочисто ховають хіба що самого Бога. Невже там жив Бог? А втім, Боже місце десь вище, над усіма й усім, що він був створив. Над землею, планетами, зорями й усесвітом. Принаймні так йому змалку здавалося, так сказано в Святому Письмі.

Він уже навіть не спускався по спіралі, він, либонь, кружляв над якимсь гробовищем, — чорним і похмурим гробовищем у північній півкулі неба. Реквієм то виразно лунав, то стишувався трохи, і тоді він розумів, що віддаляється від певної місцини — чи не від тої, бува, де грає му́зика? Якийсь час нічого не змінювалося: він усе кружляв та кружляв, і йому раптом спливло на гадку, що від нього чогось вимагають. Але чого? Спитати б! Однак поблизу нікого не було, навіть батьків привид зник остаточно. Він линув сам — у непроглядній темряві, попід зоряним склепінням, над повитою мороком землею, звідки навсібіч ширилася загадкова му́зика. І тоді він набрався сміливості.

— Кого ховаєте? — хрипкувато гукнув він у пітьму й сам не впізнав свого голосу: так грімко пролунали його слова в космічному просторі. Ледве виляски стихли вгорі, як зокола почулося:

— Народ ховаємо…

«Який народ? Чому народ?» — колесом закрутилися в його свідомості непевні думки-питання. Але висловити їх він не наважився: то було б уже занадто. Прислухаючись без упину, він силкувався щось зрозуміти і, здається, почав розуміти. Авжеж, батько являвся недарма. Однак до чого тут він, батьків син? Пощо він прилетів сюди хтозна з чиєї доброї чи злої волі?

А може, з Божої волі? І він, подолавши океанський і космічний простір, опинився тут невипадково, бо в цьому був якийсь присуд долі. Або й жереб — думав він, досі гублячись у здогадах і кружляючи над темною землею. Виписуючи в розрідженому повітрі коло за колом, чув реквієм то виразно й гучно, то тихше, то віддалеки. Аж раптом йому майнула думка: що буде, коли замовкне му́зика? Куди далі? І як? Вернутися назад він не вмів, а впасти на це темне гробовище було б жаско. Злетіти вгору? Чи до снаги йому? Від нього ж, як він знав, тепер нічого не залежало. Прочуття катастрофи пойняло його і йшло від нього, неначе передавалося в ноосфері. Може, задля того він якраз і з’явився тут?

Він ширяв угорі, попід зоряною твердю, і ніяк не міг збагнути, пощо він тут? Заради чого? Рятувати чи рятуватися самому? І як він міг щось зробити, коли був підвладний чужій волі, позбавлений власного Я. А втім, він відчував, що тягтися без краю це все не може, похорон коли-небудь та скінчиться. Цілком імовірно, що тоді скінчиться й він.

І справді, му́зика лунала щораз тихше, неначе віддаляючись кудись у земний морок. Але він і досі кружляв над тою самою місциною, не віддалявся нікуди: мабуть, віддалятися вже не було куди. Тільки щось у ньому самому віддалялося в почуттях, у погляді на ту трагедію — узагальнювалося, розпливалося абощо. Замовкала жалобна мелодія, і він танув разом з нею. Себе фізичного він, як і перше, не відчував, ніби й не мав свого тілесного Я. Але тепер занепадало і його Я духовне…

Це тривало, здається, довго, а може, й ні — він не відчував часу. Може, яку годину, а може, рік… І він уже усвідомив собі, що його самого в просторі лишилося зовсім мало. Окрайчик його колишнього Я. Решту висмоктала темрява з далеким, як наприпочатку, журливим рокотом та зоряним космічним блиском угорі.

А тоді не зосталося нічого…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Іван Переверзін, "Клясти вік свій тяжкий, бачить Бог..."

Іван Переверзін

* * *

Клясти вік свій тяжкий, бачить Бог,

перестала душа невтоленна.

Мабуть, так натомилась страшенно,

що ні болю не зна, ні тривог.

Але всі вороги тільки й ждуть,

щоб охлянув ти з горя та журу,

а тоді, як вовки, нападуть

і поділять умах твою шкуру.

Як же станеш ти судного дня

перед долю на вітрі невтишнім?

Хоч душа із тобою твоя:

і в прийдешнім вона, і в колишнім.

Тож відваги й снаги наберись,

і зневіру в душі пересилуй,

і над скрутою знову знесись,

наче в висі орел грізнокрилий!

І що літ цей — остання пора,

хай нітрохи тебе не лякає, —

тільки той з-поміж нас не вмира,

хто у небо навік відлітає!

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Ригор Крушина, "Порив натхнення"

Ригор Крушина

ПОРИВ НАТХНЕННЯ

З дому не виходячи,

Дні весняні страчую.

Книжка. Гості. Родичі.

І новин не бачу я.

Пишеш, а не пишеться.

Мариш, а не мариться.

Буква заколишеться,

Ще й в очах потьмариться.

І натхнення чевріє,

Й п’ю тепер мікстуру я,

Й вірш у книжці жевріє

Хворою фігурою.

Ні, не домуватиму —

Вдалеч вимандровую.

У світах блукатиму,

Ще й з моєю мовою.

Пишеш — добре пишеться,

Мариш — вірш намріявся.

Мій порив не стишиться,

Той, що в мандрах звіявся.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Іван Переверзін, "Уступає журба невсипуща..."

Іван Переверзін

* * *

Уступає журба невсипуща,

наче біль у недузі тяжкій,

і спустошує душу

ще дужче,

щоб осіло в ній щось,

друже мій!

Раз чи два у віконце погляну,

де бринить і яріє розмай…

Добрий день тобі, сонце вогня́не!

І прощай!

І прощай!

І прощай!

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Ригор Крушина, "Танцівниця"

Ригор Крушина

ТАНЦІВНИЦЯ

Нестримним галасом людськи́м

Вирує вулиця.

Там кастаньєти сиплють грім,

І голос чується:

Моя рідня,

Моя сім’я,

Моя Іспанія!

Співаю я,

Танцюю я, —

Але чи пані я?

Чи хліб-вино я зароблю

З краси дівочої?

Люблю пісні,

Свій край люблю,

Скарбів не хочу я.

І сміх гітари тут зрина

Над сеньйоритою.

З косою чорною вона,

Журбою вкритою.

А гомін радісний буя —

І в нім я плаваю.

Співаю я,

Танцюю я

Живу забавою.

Привітним поглядом твоїм

Мій сприт розпалено,

Ти став коханим, дорогим,

Моя кришталино.

Дарма, сховавшись у юрбі,

Вторуєш оплескам.

Ти мчиш до мене, далебі,

Промінним одблиском.

Співаю я,

Танцюю я,

Весела, смі́лива

Країна в грудні вся твоя

Яскрить від білива.

І сонце там узори тче,

І хмари стеляться,

Там збігла юнь твоя, а ще

Вертка метелиця…

Своїми ніжно опов’ю

Тебе куплетами,

У бубон б’ю,

Підбором б’ю

І кастаньєтами!

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Тіні вечора стиха пливуть од вікна..."

Володимир Некляєв

* * *

Тіні вечора стиха пливуть од вікна,

Пошепчімось під нічку

Не про вічне — про звичне,

Хоч про те, що вже скоро весна.

Як давно я тобі не казав про весну!

Ти пробач мені, чуєш:

Навесні зі мною ночуєш,

Не боїшся, що я не засну.

Усміхаєшся в сні, наче юність сама,

Не боїшся, що в пі́тьму втечу крадькома —

І не страшно до рання

І чекати, й боятись вертання…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Ригор Крушина, "Весна восени"

Ригор Крушина

ВЕСНА ВОСЕНИ

Сіли павутинки на гілля,

Жовте листя без кінця кружля.

Купчаться опеньки коло пнів —

Посланці смутних осінніх днів.

Хоч зі мною просива пора,

Та весна співає з-під пера.

Я пишу з натхненням запальним,

Щоб ненависть танула, як дим,

Щоб любові пломінь не згасав,

Щоб у кожнім серці він палав.

Хай мені весніє й восени

З добрості співучої весни.

У моїй душі бринить струна,

Вгамувавши ремство буркуна.

Зазирну в сосновий молодняк —

Там кругом весни зелений знак.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Іван Переверзін, "Скільки зим уже спливло..."

Іван Переверзін

* * *

Скільки зим уже спливло,

скільки літ перелетіло!

Біллю вкрилося чоло,

що давніше золотіло.

Гляну в глиб очей твоїх —

і в душі тамую волю…

І любити просто гріх —

без вогню, без сліз, без болю.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Василь Биков, "Загибель зайця"

Василь Биков

ЗАГИБЕЛЬ ЗАЙЦЯ

Цілісіньку ніч напередодні страти заєць не спав: сидів похнюпившись під гінкою сосниною, думав собі. І думав не про завтрашній кінець, а про свою нещасливу, згубну долю.

Усе почалося ще рік тому, напровесні, коли бором прокотилася чутка, що на згірку коло річки збирається лісова звірина́, щоб урадити якусь важливу й невідкладну справу. Заєць не хотів туди йти. Хіба він дурний? Хай радять сміливі й сильні: вовки, ведмеді, лисиці. А він заєць — найслабший, полохливий, безвільний. Але зайчиха тоді сказала: «Іди, бо вони там без нас урадять звести зі світу весь заячий рід. Хто за нами оступиться?»

І він пішов. Приплигав і сів осторонь на купині, почав слухати. Першим, як і годиться, виступив найсильніший — ведмідь. Обтер пазуристою лапою ситий писок і заходився доводити, що жити без влади не можна, що всі в довколишніх лісах гуртуються, заводять міцну владу — одне слово, цивілізуються. Як люди. Отож і їм сьогодні треба обрати головного Проводиря. Тут-таки залунали приглушені схвальні оплески, і лисиця Дем’янівна, недовго думавши, запропонувала наставити Проводирем ведмедя. Ведмідь подякував за довіру, але відмовився. Сказав, що старий, хворий і знесилений. Учора на узліссі не зміг роздерти колгоспного бугая — отак занепав ведмідь. Тоді на Проводиря висунули вовка-сіроманця. Цей повносилий і роздере, кого схоче. Торік улітку загриз чи не всю колгоспну отару овець. Звірі поміркували й відкинули пропозицію щодо вовка: цей може пороздирати в лісі всіх звірів. Йому тільки дай волю. Тоді хтось запропонував зайця.

З несподіванки заєць аж підскочив на купині — такого він і в голові собі не покладав. З дива й хвилювання йому перехопило дух, і він не міг здобутися на слово. Тож і не погодився, й не відмовився. Його мовчанку всі сприйняли за згоду, і зайця наставили головним Проводирем лісової звірини́.

Спочатку заєць не дуже-то й розумів свої права та обов’язки, гадав: усі кланятимуться, зустрівши його, а він привітним словом озиватиметься у відповідь. На вдачу він був немстивий і нікому не мислив зла. Зайчиха ж зраділа без міри та й сказала: «Ну, тепер переселимося в сухий сосняк, годі скніти коло вогкого болота». Але незабаром зайця обсіли клопоти, ще й які. Вельможний ведмежий клан зажадав собі пра́ва перебратися в побічну пущу, якнайближче до бортей з бджолами, а пущу взагалі поділити з сусідньою звірино́ю, щоб ведмедям було де полювати. Дарма Проводир поклика́вся на міжлісові угоди, на заборону змінювати лісові кордони. Ведмеді сказали, що він телепень і нездара, коли не зрадник. Тим часом вовки руба поставили питання про зимову годівлю. Влітку вони годувалися самі, поодинці, худобою з колгоспних черід. Проте взимку всі череди загнано в хліви, що їх охороняє сторожа з гострими вилами — як тут приступиш до худоби? І вовки почали напирати на лісового Проводиря: «Давай харч!» Лисиці й собі забажали по курочці щодня, а видрам, бач, забракло риби в річці: задихнулася під кригою. Найтяжче припало Проводиреві, коли звірі, неначе змовившись, зажадали від нього доларів. Мовляв, сусідня звірина́ вже має їх до смутку й може дістати собі все, що схоче. Чим звірі цього лісу гірші за інших? Їм теж потрібні долари, а не якісь папірці з портретами головного зайця. Коли ж Проводир почав перечити підданцям, то вони одностайно заявили, що це йому добром не піде. Як обрали, то керуй, забезпечуй, а як не можеш, то зашморг на шию. Ті, що торік підтримали були зайця, тепер домагалися його смерті. Бо не справдив надій і щоб іншим була наука. Однак що він міг удіяти? Щоб здобути пущу з бортями, треба йти війною на сусідніх ведмедів. А як настачити свіжини ненажерливій вовчій зграї? Ще й долари ці, хай їм абищо. Заєць на своєму віку й разу не помацав тих зелених папірців з бороданями, а лише милувався своїм портретом на лісовій валюті. Правду сказати, непоганий був портрет. От якби ще чогось коштував. Але він геть знецінився. Зайцеві на лихо й на безталання.

Проте якийсь час звірі ще віталися до нього й він усіх обдаровував у відповідь ласкавим словом. Крім хіба тільки білки, що надокучливо прохала колись дати їй краще дупло, бо старе протрухло й затікає. Проводир тоді так виснув на бідолашну білку, що та вмить шугнула аж на самісінький вершечок дерева. «Хоч хтось та злякався», — безрадісно подумав був заєць.

І ось тепер треба йти на згірок, де торік його обрали, а сьогодні завдадуть на кару. Як головному Проводиреві йому належало подбати й про неї. Вчора він наглянув там вигі́дну осичку з відстовбурченим трохи вбік сучком — буде зручно тягти мотузку. Найгірше, що й самою карою мав порядкувати він. Відповідно до лісового закону новий Проводир міг обняти владу тільки тоді, як його попередник востаннє здригнеться на суку. Тільки з цього, либонь, і тішився заєць.

Дивно, але споглядати, як його каратимуть, зібралася сила-силенна лісових мешканців — зроду стільки не збиралося. На виборах того літа було вдвічі менше. Заєць не знав, чи добре це, чи недобре. Однак помалу дійшов думки, що добре. Значить, шанують, а може, й спочувають. Бо перше не дуже слухалися, найчастіше лаяли.

Як усе наготували, він звелів перекинути через сук мотузку з зашморгом. Найсильніший з вовків спритно й покірно вчинив волю Проводиря й ухопився лапами за вільний кінець мотузки. Заєць подякував звірині́ за довіру й перепросив, що не зміг усім догодити. Звірі заревли, загукали на знак згоди, а може, й незгоди — цього він уже не розібрав, накинувши собі на шию зашморг. Сумно прищулив вуха і мимохіть пустив скупу сльозину, якої ніхто, здається, й не помітив. Хіба тільки білка, що сиділа собі на соснині, здаля жалібно кигикнула, і він, перш ніж дати наказ вовкові, подумав: «Чи не та, бува, що прохала про нове дупло, а він їй відмовив?»

То був єдиний вияв приязні за рік його невдалого урядування. І заєць стрілою злетів угору.

Звірі з радощів почали високо підстрибувати, метляти лапами і хвостами. Коли ж усі трохи втихомирилися, то головним Проводирем наставили вовка — того, що тримав мотузку…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Іван Переверзін, "Дні"

Іван Переверзін

ДНІ

З десятка днів гризот і мук

попереду ще два;

душа, напружена, мов лук,

надсаду відчува.

Однак і день, що проросте

по тих бентежних двох,

пектиме думами про те,

як жити між тривог.

О доле зла! Чи маю я

рівніший шлях, чи ні?

Він там, де всесвіт не сія,

в надхмарній вишині…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Василь Биков, "Качина зграя"

Василь Биков

КАЧИНА ЗГРАЯ

Невеличка качина зграя лагодилась у вирій.

Над озерами вже запанувала осінь, охололо повітря, віяли навальні північні вітри. Кілька днів поспіль у непривітному захмареному небі курликали прощаючись журавлі — вони вже відлітали туди, де гріло сонце, стояла теплінь і можна було досхочу поживитися. Качина зграя ще там не бувала; молоденькі качки з’явилися на світ цієї весни тут, на озері, за літо підросли посеред осоки та очерету і дбали тільки про те, щоб наїстися. Цього року з харчем була скрута: безперестанку йшов дощ — і вода в озері піднялася так високо, що підтопила прибережні сіножаті. Мул, у якому завжди полюбляли порпатися качки, був тепер глибоко під водою, добувати з нього поживу стало незручно й важко. Та й поживи там дедалі меншало, бо рясні місця позаносило піском з перекопаних екскаваторами берегів. Качки аж до осені почувалися кволими, погано росли й голодували.

Старий качур уже кілька днів відчував якийсь неспокій. Треба було летіти. Водяне птаство підкорялось інстинктові, споконвічній пташиній волі, яка щоосені гнала птахів на південь, рятуючи їх від голоду й холоднечі. Проте молода зграя не знала цього й майже нічого не відчувала. Качки, виснажені літнім недоїданням, і далі перевертались у воді куцими задками догори та нишпорили по дну своїми невтомними дзьобами.

Якось уранці, ледве почало розвиднятися, понад самими хмарами з хуркотом пролетіла качина вервечка — то подалась у вирій інша зграя з сусідньої затоки. Занепокоївшись знову, качур трохи піднявся на воді й тривожно залопотів крильми, прикликаючи до себе свою маленьку зграю. Та жодної качечки поблизу не було. Тоді він хутенько поплив попід очеретом, що тягся на кілька верстов круг озера, і незабаром постеріг усіх. Його качки напрочуд жваво пірнали в каламутну воду, й качур зрозумів: вони знайшли поживу.

Тутешній берег був голий, без трави й кущів. Удалині за крутим пагорбом височіли два закурені димарі, що з них повсякчас клубочився дим. Кругом стояла тиша: пагорб захищав невеличку затоку від холодного північного вітру. Хоч важко уявити собі, що тут було в’їжно. Але, мабуть, це правда. А то б качки не метушилися так, неначе хотіли востаннє наїстися. Качур теж поринув у воду, з навички черкнув дзьобом по мулкому дну й відразу збагнув, звідки тут пожива. У воді, схований під урвистим берегом, стирчав кінець бетонної труби, з якої в озеро текло щось каламутне, але приємне на смак.

Того дня качки туго набили свої во́ла і, ледь ворушачись на воді, купкою заночували неподалік труби в обрідкуватому очереті. Качур з повним во́лом приплив туди останній і, заколисаний жмурами, стомлено задрімав, маючи твердий намір завтра летіти.

Але скоро над озером почало благословлятися на світ, качки навзаводи дмухнули з очерету в затоку. Там вони, мов навіжені, переверталися, пірнаючи по харч. Качур розумів, що летіти з набитими во́лами буде важкувато, проте не міг спинити качиної ненаситі. Та й сам він охоче підживлявся з усіма, думаючи: «Хай наїдяться, а тоді вже він переконає їх знятися в небо». Так гадала, певно, й стара качка-мати, яка підпливла до качура, щось уривчасто крякнула й відразу подалася до зграї. Вона пильнувала й підрослих качечок, але порскі дочки її вже не дуже слухалися. Не те що колись малими…

У такій самій метушні минув і другий день. Качки вприпуст наїлися й ледве допливли ввечері до свого затишного очерету. За ними приплив і качур. Уся невеличка зграя сумирно загойдалася на тихій воді.

Назавтра вранці качур перший виплив з очерету й гучно заляскав крильми, щоб усі зібралися коло нього. Качина зграя відразу ж збудилася, заворушилася, проте до качура підпливло тільки три качечки, решта чкурнула до багатої на харч кручі. На цей непослух він хотів гнівно обуритися, але не зміг: качина мова була м’яка й невигадлива. Качур знову залопотів крильми, прикликаючи до себе качку-матір, яка теж подалася за качками. Вона повернулася й кілька разів крякнула, що качиною мовою значило: «Дай усім поїсти!» Качур дозволив попастися, але тільки до півдня, не довше. Опівдні коло кручі, заляскавши крильми й закрякавши, він дав зрозуміти, що годі живитися, час відлітати у вирій. Здається, на озері лишилася тільки його зграя. Хоч би не припізнитися!

Однак його майже ніхто не послухався, качки й далі пірнали собі, боячись проминути останню нагоду поїсти. І тут качур збагнув, що всі його зусилля марні, до того ж і качка-мати незабаром пристала до неслухів. Тільки найменшенька Сірочка гойдалася коло качура-батька, мовчки поділяючи його клопіт.

Качки зовсім не мали охоти нікуди летіти, їм непогано повелося й тут.

Качур і гадки не мав, що з ними робити, як відраяти їх від тієї небезпечної витівки. Коли вони спізняться, в небі їх може спостигти негода, а то й сніг. Вони згинуть усі, не долетівши до вирію. А як потиснуть морози й замерзне озеро? Тоді вони не матимуть поживи й однаково пропадуть. Коли зграя врешті натопталася й качки облишили пірнати, качур із серцем, голосно крякаючи й ляскаючи крильми по воді, виявив їм свою тривогу. Але йому не повірили: досі ж бо не було холодно. Навпаки, у схованій за пагорбом затоці панував затишок. Та й вода, що її нагріло літнє сонечко, здавалася теплішою за повітря, з неї зовсім не хотілося вилазити. Однак качур знав, що так триватиме недовго й озеро кінець кінцем замерзне. А крига знищить качине плем’я. Але качки зовсім не зважали на його перестороги. Качка-мати різко повела крилом то в один бік, то в другий, а це означало: «Може, замерзне, а може, й ні. Зате тут є пожива».

Так, тут була пожива, яку вже не раз проклинав качур, бо на неї зграя натрапила зовсім невчасно. Тепер ота несподівана сить могла згубити качок. Як і їхня ненажерливість. Качки за кілька днів неабияк обважніли і через туго напхані во́ла мали незграбний вигляд. З такими во́лами важко було навіть злетіти в повітря, не те що подолати довгий і клопітний шлях у теплі краї. Але що міг удіяти качур?

Певна річ, він міг би полетіти сам або з Сірочкою, яка ще слухалася його. Проте він не хотів кидати своєї зграї, цієї жадібної, ненажерливої дурноти, яка й думати не хотіла, що з нею буде. Качур так збентежився, що вже й не поринав у каламутну воду, а тільки кружеляв затокою й ляскав по воді крильми, виявляючи тим свій клопіт і гнів. Але на нього, здається, ніхто вже не звертав уваги.

Якось уранці він помітив, що затрав’янілий пагорб удалині немовби взявся цвіллю — то впав на землю перший іній; у повітрі віяло морозним холодом. Однак вода в затоці, як і перше, була тепла. Над нею скрізь куріла легка, прозора пара, додаючи качкам жвавості. Тоді качур чи не востаннє спробував був вивести качок з затоки в озеро й примусити їх знятися в повітря, але зрозумів, що жодна з них уже не злетить угору, поважчавши з надмірної ситості. А качки і далі собі пірнали, ласуючи харчем. День при дні з ранку до вечора вони туго напихали свої обвислі во́ла. На поживу коло труби не збувало.

Качур був уже немолодий. Три осені поспіль літав він у вирій і щовесни вертався на своє озеро. Тож добре уявляв собі, що вийде з качиного непослуху. Він тільки не знав, як йому поставитися до того. Однак і самому рятуватися було вже запізно. Тоді він востаннє поговорив з качкою-матір’ю: лише вона могла йому щось урадити. Але не схотіла. Мабуть, їй, як звичайно, забракло качиного розуму.

Тим часом на берег ліг перший легкий приморозок. Пагорб забілів снігом і став напрочуд гарний. А затока все курилася теплою духмяною парою. У ній качки почувалися бадьоро й затишно. Якось уранці качка-мати так і сказала качурові: «Дарма турбуєшся. Тут буде не гірш, як у вирії. Тут цивілізація, труба прогодує». «А мороз?» — заперечив їй качур. «А морозу, може, й не буде, — відповіла качка. — Не було ж його влітку…»

Качур розумів, що вона помиляється, але не знав, як упевнити її в цьому. До того ж за нею тягли інші качки. Навіть його люба Сірочка, й та останнім часом дуже погладшала й держалася на воді коло матері. Качур дедалі частіше лишався на самоті й раз у раз починав сумніватися в своїй правді. А може, й не буде ніякого морозу? Нема ж його на півдні, куди птахи летять у вирій.

Але ж то на півдні. А тут була коли й не північ, то щось дуже подібне до неї. Дожидати чогось доброго тут, либонь, марно. Хоч качки, як і люди, завжди сподівалися на краще. А що оте краще — облудна річ, качкам було невтямки.

Якось уночі зробилося дуже холодно, змерзлі птахи насилу дочекалися ранку. А тоді побачили, що клаптики землі серед очерету взялися дивовижною тоненькою кригою. Дехто з качок навіть скуштував її, крига була смачна й швидко танула в дзьобі. Щоб виплисти в затоку, качки легко проламували кригу во́лами й лапками. Нарешті вони дісталися до труби-годівниці. Проте повернутися зграйка вже не встигла: весь очерет за день просто вмерз у кригу. Тоді качка-мати видерлася на крижаний закрайок і перехильцем пошкандибала по ньому. За нею вайлувато побрели й молоді качки: їм кортіло ночувати там, де вони звикли. Качур туди не пішов, зоставшись на вільному плесі в затоці.

Однак і затока помалу вужчала. Мороз дедалі дужче сковував кригою озеро. За кілька днів у затоці лишилася тільки вузенька смужка чистоводу попід берегом. Там цілісінький день і сновигали качки. Щоправда, не всі. Деякі вибиралися на лід і понуро сиділи, ніби чогось чекаючи. Серед них був і качур. Він уже нікого нікуди не кликав, бо куди вже покличеш? Він тільки мовчки картався, що не зміг переконати своєї зграї відлетіти у вирій. Але як було відірвати зголоднілих качок від тривної поживи? І що їм тепер по тій поживі?

Птахи ночували вже в тісній ополонці й одного ранку помітили, що з димарів, які стирчали вдалині з-за вкритого снігом пагорба, не курилося. Качок це не дуже збентежило. Вони занепокоїлися лише тоді, коли відчули, що з бетонної труби у воду нічого не тече. Качки не знали, що то збанкрутував завод, і зливна труба спинилася. Як і все інше на заводі. А вузенька ополонка щораз вужчала. Аж поки мороз міцно скував кригою все озеро.

…Коли ж знову завесніло і стомлені зграї гусей, журавлів та качок почали вертатися з далекого вирію, то в озерній затоці вони нікого не побачили.

Тільки рештки мокрого строкатого пір’я де-не-де гойдалися серед очерету й коло берега. Це все, що лишилося від ситої, але нерозважливої качиної зграї.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Іван Переверзін, "Тобі, обранице моя..."

Іван Переверзін

* * *

Тобі, обранице моя,

небесна зоре золотая,

стосот разів освідчусь я

і ні про що не запитаю...

І ти це знаєш, і мовчиш,

та, давши серденьку потолю,

вночі займаєшся й гориш, —

ти вся в моїй небесній волі!

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Василь Биков, "Кішка і мишка"

Василь Биков

КІШКА І МИШКА

Того дня мишка була сита, але її так розбирала юна допитливість, що всидіти довго на одному місці вона не могла. А в своїй темній нірці, де анічогісінько не видно, не чути, і поготів. До того ж вона знала: зовсім поруч, на подвір’ї, була сила-силенна всяких цікавин, надто в лопушинні, де бігали прудконогі комашки, сиділи, ворушачи вусами, чорні жуки, а на билинках крутили ріжками дивовижні равлики в твердих калачикуватих мушлях. А що мишка була дуже зичлива, то завжди чемно ставилася до тамтешньої дрібноти. Її теж ніхто болюче не кривдив, і вона гадала, що на подвір’ї нема чого боятися. Мишка прагнула бути оптимісткою.

Щоправда, вона якось чула, що десь там вряди-годи з’являється ворог усіх мишей — кіт. Але мишці він іще ніколи не траплявся, і вона чомусь була певна, що й не трапиться. Навіщо котові стежити дрібну полохливу мишку? Йому, либонь, куди приємніше вполювати великого пацюка. А з мишки наїдку, як з хрону.

Вона б могла тоді й не вилазити з нірки, але взяла та й вилізла.

На подвір’ї під лопухами було тепло, аж гаряче. І тихо: мабуть, худоба ще не вернулася з пасовиська. Неподалік у піску греблася квочка — стара зозуляста курка, яка квокнула разів зо два, помітивши мишку. Мишка шмигнула повз неї далі, але раптом коло призьби несамовито писнула. Звідкись згори на неї налетіли дві пазуристі лапи — бігти вже не було як. Відома річ, її спіймала кішка — молоденька, вертка, з гарними білими лапками. Мишка спочатку перелякалася, однак ті лапки торкалися її дуже ніжно, аж заспокійливо. І мишці здалося, що їй пощастило: куди гірше було б опинитися в страшних пазурах кота.

А так, може, нічого їй і не станеться. Мишка завжди на все дивилася з оптимізмом.

І справді, не завдавши їй великого болю, кішка обережно взяла її зубами й винесла на чисто виметене подвір’я. Мишка думала-думала й дійшла висновку, що кішка полуднувати нею не збирається. А то вона під’їла б у затишку, попід лопушинням. На подвір’ї нікого не було, і кішка поклала мишку на землю. Мишка, безперечно, могла б спробувати втекти, але вона не хотіла виявляти непослуху й сердити кішки. Вона сподівалася на краще. Тим часом кішка делікатно штурхнула її лапкою в бік, ніби підохочуючи бігти. І мишка побігла.

До нірки було вже зовсім близенько, коли кішка таки наздогнала її й міцно вп’ялася пазурами в спину. Мишці зі страшенного болю аж дух перехопило. Але незабаром вона заспокоїлася, бо кішка й не квапилася ласувати нею. То, напевно, була дуже добра кішечка, вона лише хотіла побавитися з мишкою. Тоді мишка застигла, і, неначе мертва, перекинулася голічерева. Така гра, очевидячки, припала кішці до душі, і вона обома лапками заходилася перевертати з боку на бік маленьку симулянтку, щоб та бавилася далі. Бавитися мишка дуже любила, хоч тепер і побоювалася трохи, але ніяк не йняла віри, що може статися якесь лихо. Надто вже приязно й лагідно ставилася до неї мила кішечка. Невже така звіринка годна з’їсти потульну мишку?

Мишка не раз мала нагоду втекти, надто коли, граючись, наближалася до лопушиння, проте їй не ставало відваги. А ще її ні на мить не покидав оптимізм: досі ж нічого лихого їй не сталося. Та от кішка чи то награвшись, чи з якої іншої причини боляче вкусила мишку за шию — сердезі аж в очах потемніло. Поклавши мишку коло ніг, кішка розглянулася круг себе — вона, певно, відпочивала. Чи, може, думала про те, щоб пустити мишку? Мала б пустити, бо мишці тепер було непереливки, навряд чи вона вже втече. Але мишка вірила.

Вона сподівалася добрості, особливо від такої славної молодої кішечки, якій вона не заподіяла нічого поганого. Навіть не розсердилася на неї. Мишка розуміла, що взагалі кішки — вороги мишок, але ж, мабуть, і кішки бувають різні: злі й добрі. Так само, як і миші. От вона, наприклад, дуже добросерда мишка, нікому ніякої прикрості не вчинила. Не покривдила жодної кішки. Нащо ж кішці вбивати її? Щоб пополуднувати? Але пополуднувати можна й іншою мишкою, не конче нею.

Кішка раз по раз озиралася на всі боки, ніби чогось чекаючи, а мишка каменем лежала на землі й розважала. Розважала про справедливість. Який усе ж несправедливий цей світ, де одні істоти дужі й зухвалі, а другі — слабкі й полохливі! Слабким і полохливим живеться тяжко. Мабуть, тому вони завжди дбають про справедливість, добрість і милосердя. Але дужим про це дарма! А й справді, пощо дужим милосердя? Дужі прагнуть ще більшої сили, бо силу дає тільки сила. А що ж тоді робити бідолашній мишці, якій майже перекусили карк?

Проте кішка зовсім не страшна, навіть гарна — і писочок, і вусики… Навіщо ж вона тоді облизується? Що це значить?

Зненацька кішка стрепенулася і зиркнула скоса на ґанок, до якого було зовсім недалечко. Мишка зіщулилася всім своїм маленьким тільцем: на ґанку, грізно вигнувши хвоста, стояв страшний мордатий кіт; він, либонь, уже вбачив звідти кішку з небогою-мишкою. Злякавшись, кішка міцно вхопила зубами мишку й кинулася попід лопушиння.

Там вона за одним нападом упорала сердешну мишку, яку навіть перед смертю зігрівала думка: «Добре, що вони врятувалися від кота!»

Мишка до останнього духу була оптимістка.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Ригор Крушина, "Молитва"

Ригор Крушина

МОЛИТВА

Щирий Боже, святий і всевладний,

Сяє слава Твоя з вишини.

Ти Вітчизну, мій край многострадний,

Борони.

Борони цілий світ і народи,

І мене, бо і я людський син.

Урятуй від хвороби і шкоди

Ці часи,

Наші атомні грізні часи,

Коли лихо росте без упину

І в невіру штовхає людину

Людський син.

Скрізь тривога гуде невсипуще,

Гинуть люди у пеклі війни.

Боже, ко́рисне все і живуще

Борони.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Іван Переверзін, "Станси"

Іван Переверзін

СТАНСИ

1

Несила ввірувати, ніби

осяде небо — радше хліба

не буде зовсім у дорід…

Тож ти дивись безстрашним оком,

як хвиля в берег б’є висока,

як лине птах у небозвід…

2

Земне життя, на жаль, напрасне, —

і вірний друг спочив дочасно,

і в час моя спочине плоть,

лишивши твори поетичні,

в яких душа злітала в вічність,

хоч там безсмертний лиш Господь.

3

Авжеж, боїться смерті кожний,

хто в світ явився цей тривожний,

бо як і пекло, як і рай —

умами спосіб володіння,

щоб ми були довіку винні,

та всі мовчать про це — і край…

4

З-поміж чуттів, що люди мають,

одним лиш час перемагають, —

любов — усеживлющий струм.

Дарма, чи в щасті, чи в напасті,

аби з відкритим серцем настіж

для невмирущих слів і дум…

5

Я сповню заповіді серця, —

чи наді мною блисків герці,

чи вись погожа, без імли…

І в небі синім безбережнім

летять, бринять рядки бентежні,

що крила в щасті їм зросли.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Василь Биков, "Байки світові" ("Жах")

Василь Биков

БАЙКИ СВІТОВІ

Триптих

(До другої байки)

3. ЖАХ

Усе почалося вельми пристойно: славно, по-людськи й демократично.

Зібравшись у сесійній залі, недоладний, гомінкий, але дуже амбітний парламент бився над тим, щоб обрати державного керманича. Самі парламентарі керувати не вміли й навіть не хотіли. Вони бажали тільки виступати в телепередачах і їздити за кордон, репрезентуючи державу, про яку ніхто, крім митників, не знав. Передусім парламентарі не могли дійти згоди щодо назви керманича, який під їхнім наглядом порядкуватиме країною: хто це буде — цар, секретар, завідувач, гауляйтер? Депутати знемагали від суперечок. Декотрі добалакалися вже до того, що, мовляв, не треба ніякого керманича, нехай буде анархія. Це, зрозуміла річ, становило велику загрозу. Про неї хтось десь почув і передав куди слід. І от пізно ввечері, коли парламентарі стомилися вже до краю і мало що розуміли, в овальній залі засідань згасло світло і гримнув оглушливий грім. Будинок задвигтів і з-під бані бурхнув сірий смердючий дим, з якого вистрибнув ВІН. З нього сипалися іскри й фіолетовим сяйвом променіла величезна енергія; постать його трохи скидалася на людську й вібрувала так, що годі було зосередити на ній зір і вгадати, чи це примара, чи дух, чи й справді людина. Голова парламенту тремтливим голосом спитав: «Хто ви?» Але замість відповіді дістав стусана й перевертом полетів з-за стола аж у горезвісний «задній прохід». Примара грізно відрекомендувалася:

— Я Жах!

Парламентарів наче лизень злизав, у залі зосталася тільки жменька тих, що заціпеніли з жаху. Але й вони до самісінької смерті не могли вимовити нічого, крім «так-так» чи «ні-ні». Зрештою, іншого від них ніхто й не вимагав. Аж до скону.

У своєму першому декреті Жах проголосив, що нічого дотеперішнього не залишиться, все западеться, бо нічого й не було ніколи: ні сміховитів, ні держави, ні мови. Є тільки Жах і його люди — жахливці. Цим і треба жити.

Народові було однаковісінько, чи є він, народ, чи нема його і як він зветься. Всі здавна звикли до того, що в країні раз у раз перейменовували міста, села, вулиці, людей. Багато хто вже й заплутався, як його годиться величати: Владлен, Вілен, Моторизація чи Емансипація? Деякі матері не знали навіть, як звуть котре дитятко, бо всі ресурси їхньої пам’яті зі шкільної лави йшли на те, щоб запам’ятати імена першого, другого й третього секретарів ЦК, обкому, міськкому, райкому, голови сільради, радгоспу, колгоспу… А траплялося, й шефа чи гауляйтера. Народ це добре знав. Щоправда, попервах важкувато було примиритися з думкою, ніби його, народу, нема й ніколи не було. Тут знадобилася особлива наука, щоб усвідомити це. Та менше з тим, до всього з часом можна звикнути, коли систематично, по-науковому вправляти пам’ять. Одне тільки лихо: як вправляти її, коли товариш Жах дав зрозуміти, що люди не мають і ніколи не мали мови? Ту, якою люди розмовляли вісім сторіч, визнали за суржик, невартий людських уст, і зліквідували, неначе крамолу. Всі книжки, писані нею, обернули на макулатуру. За рідне слово, мовлене на вулиці, поліцаї били довжелезними гумовими киями («демократизаторами») і тягли у відділок. Люди зненавиділи ті «демократизатори», а заразом і демократію з демократами, яких Жах наказав перейменувати на «дармократів». І все ж таки товариша Жаха любили, бо він був суворий, проте справедливий і завдавав у тюрму багатьох, але ж не всіх. Тільки вискочнів, зухвальців та своїх супротивників. А що забрав історію, то дарма! З історії штанів не пошиєш. Мову? Можна й без мови прожити. Звірі он у лісі зовсім не говорять, а живуть краще за людей. А що народу нема (не було й повік не буде), то, може, воно й на добре: менше люду — більше ладу.

Найгірше те, що поволі зникали харчі, на країну насувався голод.

Спочатку не стало яєць, потім молока, масла, сметани. Жах заявив, що в цьому винна ненатла опозиція, яка все зжирає сама, нічогісінько не лишаючи народові. Щоб не зжирала, треба її знищити. Невдовзі наймані професіонали опрацювали досконалий план. Відповідно до цього плану розпустити опозиціонерів належало під час мітингу, нібито руками своїх-таки захарчованих функціонерів. Але намір упору викрили, й головні пузаті ненажери втекли за кордон. Однак їжі ще поменшало: щезли ковбаса, м’ясо, твердий і м’який сир. Мудрий товариш Жах і на це дав геніальну відповідь: «Харчі вивозять на повітряних кулях, одну з них уже збито». Героїв-винищувачів вітала вся країна. І щоб остаточно її вбезпечити, з посольств повикидали західних послів — нехай не вивідують інтимних таємниць милого Жаха. Це все вельми подобалося жахливцям. І, мабуть, сподобалося б ще дужче, якби з продажу помалу не зник і хліб. Тоді любий народові Жах проголосив нову стратегічну доктрину: не треба їсти, бо цей старосвітній звичай дорого коштує країні, обтяжує бюджет, змушує скорочувати видатки на зброю, без якої держава обійтися не може. На жаль, цей заклик керманича люди сприйняли надто холодно. Величезні роз’яснювально-агітаційні й пропагандистські зусилля звелися нанівець: жахливці й далі хотіли їсти, шукаючи повсюди харчів.

Не було іншої ради, як одружитися з принцесою сусідньої держави, що звалася Райською. Там, як доносили таємні агенти, було все: і народ, і електорат, і культура, і мова. А коли вірити не зовсім певним чуткам, то й хліб. Ця звістка дуже збадьорила Жаха, якому тієї ж миті на пам’ять спали предківські династичні шлюби, що обернули на могутніх володарів багатьох злиденних князьків нікчемних князівств. Весілля й тільки весілля! Жах ніколи не вагався й назавтра ж заслав старостів.

У Райській державі сватів-жахливців вітали хлібом-сіллю, принцеса відразу ж дала згоду на шлюб, а її батько, володар Змах, надіслав молодому розкішні подарунки. У країні жахливців усе закрутилося в радісному танку передшлюбних заходів: три дні мили, скребли й чистили — фасади та підлогу, мораль та ідеологію. Жах, мов навіжений, гасав країною, пильнував, підганяв і снував плани, як зробиться можним і багатим володарем двох країн, головним командувачем двох армій (ні, краще він об’єднає їх і очолить генеральний штаб, бо відповідальних посад він не любив передоручати іншим). Він буде генерал-полковником (а може, краще маршалом чи навіть генералісимусом?) і змусить тремтіти всі «дармократичні» країни. І перший обмиє солдатські кирзаки в теплій воді Південного моря. А що за могутню й усепроникливу службу безпеки створить він під своїм пильним дозором! Не довіряючи нікому! Жах мав досконалий аналітичний розум і знав, як спасенно той шлюб вплине на економічний стан країни. Нарешті цей ненажерливий електорат наїсться.

Країною жахливців почав ширитися рух за видатний план товариша Жаха. На всіх міських та сільських перехрестях висіли портрети Жаха і його чарівної нареченої — миловидої, вельми сексапільної юнки, яку можна було бачити спереду і збоку, в класичній вечірній сукні і в кокетливому бікіні. Люди охоче смакували козирі молодого й молодої, але поєднатися не могли. Чоловікам, певна річ, подобалася принцеса, а жіноцтво розпиналося за мужнього Жаха, чий жаский орлячий погляд уособлював справжнього чоловіка. На жаль, таких, як Жах, у країні більше не було, і всі жінки сохли тільки за ним.

У мистецтві, яке сяк-так іще животіло, запанували два напрями: стиль зголоднілої фантасмагорії, коли автори без кінця описували й малювали розкішні страви, що про них майже ніхто вже не пам’ятав у країні жахливців і яким нібито не було переводу в сусідній державі, і стиль безхлібного реалізму, що, по суті, виставляв напоказ чорноту життя, нужду. Перший стиль, мавши всебічну підтримку самого товариша Жаха, вважався за офіційний, був поплатний і давав змогу його творцям щодня їсти з хлібом. А за другий стиль митців часом кидали до в’язниці, де вони підписували протоколи й каялися. Але, визволившись, знову йшли за своїм покликанням і казали, що не хочуть зрікатися правди життя. Тільки де та правда і де життя, ніхто з них не знав. Принаймні в країні, де порядкував Жах, не було ні того, ні того. Подейкували, ніби це, а також багато чого іншого є в Райській державі. Отож письменники й художники, як і всі, жадібно чекали на багатонадійний міждержавний шлюб.

А тим часом країну посіли крайні злидні. Жахливці з’їли всю худобу, навіть корів, бо взимку їх не було чим годувати. На поживу їм повирубували всі сосни, лишилося саме́ голе вільхове суччя, що його корови чомусь зовсім не хотіли їсти, здихаючи з голоду. Такий, либонь, був непізнанний коров’ячий принцип. Люди огиналися менше за тварин і їли всяку траву, зокрема щавель та кропиву, радіючи скорому весіллю, коли з’явиться хліб і до хліба. Молодий, безперечно, про все подбає. Народ тепер звався тільки електоратом. Це дуже припало до душі насамперед сільським бабкам. Звичайні люди, звісно ж, були нікому не потрібні, а до електорату чорними «Волгами» коли-не-коли приїздило начальство, привозило невеличкі скриньки й ласкаво припрошувало кинути туди маленькі папірці з прізвищем чергового керівника. Бабки часом дивувалися, чому не можна проголосувати в райцентрі, але охоче кидали ті папірці, бо тільки тоді зверхники говорили до них зичливо і навіть дякували. Ну, й, певна річ, розповідали, як добре житиметься по сподіваному весіллі. Ці розповіді, бувало, точили з очей сльози (коли бабки думали, що не доживуть до щасливої пори).

І от, нарешті, жаданий день не раз відкладеного шлюбу настав. Весільний кортеж з дванадцяти всепогодних винищувачів злетів був у небо і невдовзі сів на якомусь не зовсім сучасному, майже занедбаному аеродромі, що ви́кликав у молодого першу, але не найбільшу досаду. А тоді в столиці Райської держави він побачив обшарпані фасади, вибоїсті вулиці й розлючені обличчя людей, які стояли в довжелезних чергах, — достоту те саме, що й у країні жахливців. Але найсильнішим громом-перуном ударило Жаха в палаці, коли він сам-на-сам зустрівся з принцесою. З’ясувалося, що то була зовсім не принцеса, а бридкий принц із підкреслено нетрадиційною сексуальною орієнтацією. З дальшої розмови стало зрозуміло, що на шлюб він погодився через велику кризу в Райській державі і своїм одруженням прагнув поліпшити справи в економіці, геополітиці, фінансах, війську, ідеології, культурі, медицині, освіті, міжнаціональних та міжконфесійних відносинах і таке інше. Тож дати жахливцям він нічого не міг — міг тільки взяти.

Весь час принц безсоромно іржав у напахане Жахове обличчя, вискалюючи великі, прокурені наркотиками зуби.

Мовби щось зметикувавши, Жах усім тілом шарпнувся, брязнув келихом із недопитками шампанського об паркет і помчав на своєму винищувачі додому. Такого тяжкого розчарування стерпіти він був не годен і, летячи в надхмар’ї, постановив: «Війна! Тільки переможна війна може змити ганьбу й покарати країну-дурисвітку!» Жах видав наказ про всенародну мобілізацію.

Але незабаром з’ясувалося, що то безглуздя: мобілізовувати не було кого. Людність зникла. Хто — з голоду й хвороб, а хто — тому, що наївно повірив, ніби його нема й ніколи не було. Ті, що вижили, мали себе за електорат для голосувань і плебісцитів, а не за вояків, і зовсім не розуміли Жаха, бо давно відзвичаїлися від усякої мови. Урядовці й керівники, зачувши про мобілізацію, відразу ж утекли на схід, бо вже давно служили не Жахові, а володареві Райської держави — товаришу Змахові.

Це була несвітська, непрощенна кривда. Заряджений величезною космічною напругою 1000 кіловольтів, Жах не зміг угамувати гніву й задрижав, затрясся, загув, закрутився зі швидкістю понад 1000 обертів за хвилину — так само, як і тоді, коли вперше був з’явився в парламенті. А за мить пролунав вибух, подібний до чорнобильського. Такого гуркоту планета ще не чула. В небо знявся вихор чорного диму, пилу та смороду, поглинувши все разом із Жахом.

Коли минуло сто років і та курява трохи розвіялася, то люди зі Сходу й Заходу побачили посеред континенту величезну прірву, таку глибоку й широку, що ні дна, ні протилежного краю, схованого аж за обрієм, оком не досягнеш. Над прірвою завжди курився сизий смердючий дим, з якого часом вигулькував безногий хвостатий Дух. Він вихилявся й викривлявся, даючи якісь знаки цікавим мандрівцям, що повсякчас товпилися понад прірвою, а тоді на цілі тижні й місяці знову зникав у безодні.

Усі казали, що це наука людству за його зневагу до людських і Божих законів буття…

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.