четвер, 28 лютого 2013 р.

Іван Переверзін, "Коли в садку цвіте магнолія..."

Іван Переверзін
* * *
Коли в садку цвіте магнолія
і спів пташиний аж дзвенить,
ані тривоги, ані болю я
не відчуваю і на мить.
Ти не питай мене, хорошая,
про те, як день тепер мина, –
ні, не в садку став на сторожі я,
а при душі своїй. Вона…
Вона красою заяскрилася,
спізнавши радісний спочин,
любов і щастя в ній розкрилися
до незглибимих глибочин.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

середу, 27 лютого 2013 р.

Ригор Крушина, "Сонет" ("Невже це почуттів остання сила?..")

Ригор Крушина
СОНЕТ
Невже це почуттів остання сила?
Невже останній вірш і стихну я?
Мені журба полиння натрусила…
А все ж ти сяєш, зіронько моя.
Ти в снах моїх смієшся дуже мило,
До мене порина душа твоя.
Але далеко там… твоя могила.
І серце дужче стисла печія.
Простую я завулками пустими.
Тебе нема. З моліннями святими
Покинула ти цей тривожний світ.
Твої ж казали очі променясті:
— Знайди собі у подорожах щастя.
Запам’ятай мій добрий заповіт.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

вівторок, 26 лютого 2013 р.

Аркадь Кулешов, "Млин"

Аркадь Кулешов
МЛИН
Дівчино́ньку попрощав юнак,
Шляхом побрела вона в долину.
— Скинутись млином би…—
Здумав так
І млином зробився ту ж хвилину.
Люди носять жито вже сюди,
Млин дубовий меле без утоми.
Замість серця жорна б’ються в ньому,
Замість крові —
Струмина води…
Нам легенда повіда́ про се:
Упаде закляття найдивніше,
Аж коли він перемеле все,
Що йому належало давніше.
Як не гурт належало — притьмо́м
Скине ваготу свою дубову,
Прийде до дівчат ще юнаком,
В жодну не закоханий ізнову.
А коли багато?.. Годі слів!
Знає тільки він, що пережито
І що цілим світом володів,
Як ходив з дівчи́нонькою в жито.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

понеділок, 25 лютого 2013 р.

Аркадь Кулешов, "До поезії"

Аркадь Кулешов
ДО ПОЕЗІЇ
Я в’язень твій, а ти моя тюрма,
Мене любов зневолила до скону,
Звільнити завчасу з її полону
Силкуєшся мене ти надарма.
І варту ти мою наполовину
Дарма меншиш, спіймавши новака, —
Немає глузду стерегти людину,
Яка себе на муки приріка.
Я не втечу нікуди й без дозору,
Не скину громохких твоїх заков
І в карцері, позбавленім простору,
Дубітиму голодний знов і знов.
Не годна мови ти мені забрати,
Перемінити в долі щось моїй,
Не ти мене обрала — в’язень твій
Обрав навік твої залізні ґрати.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

неділю, 24 лютого 2013 р.

Анатоль Вертинський, "Гнізда"

Анатоль Вертинський
ГНІЗДА
Люди тримають ордер,
наче тримають орден.
Ключі від квартир беруть,
як від щастя ключі.
Новосілля — радість,
новосілля — гордість,
вітай новосельця,
про щастя його кричи.
Атакують дім
сінники,
подушки́,
перини,
зусюди
пух пташиний рине.
Здається,
немовби хто гнізда в’є тут просто.
Видовище це
наводить мене на роздум.
І я до людей кажу:
— Живіть і селіться!
Вийте гнізда!
Їх в’ють соколи, в’ють орли.
Тільки ж дивіться:
орел у небі пишниться,
з гнізда вилітає сокіл, — а ми?
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

суботу, 23 лютого 2013 р.

Іван Переверзін, "Наче вмиване, сонце..."

Іван Переверзін
* * *
Наче вмиване, сонце
над горою зійшло.
Золотіють віконця
і виблискує скло.
Грають проліски сині
золотим обідком
та й при кожній соснині,
та й під кожним грабком.
А з дзвіниці без краю,
як і з-перед віків,
дзвонів чистих лунає
голосний перелив.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

пʼятницю, 22 лютого 2013 р.

Василь Биков, "Маленька червона квіточка"

Василь Биков
МАЛЕНЬКА ЧЕРВОНА КВІТОЧКА
Він дуже любив народ, і народ дуже любив його.
Найбільше з того часу як вибухнуло народне повстання, що його він плекав у своєму серці. Він сам очолив повстанців і здобув перші перемоги. Повстання було напружене, успіхи змінювалися поразками, але народ йому вірив і йшов за ним. Він справді не шкодував ані часу, ані сили, ані праці свого глибокого розуму заради святої справи — звитяги народного повстання.
Спочатку, як їх було небагато, а ворогів — удесятеро більше, тільки його воля й непохитна впевненість у перемозі дали повстанцям моці вистояти в цій нерівній борні. Повстанці витримали все: поразку під мурами фортеці, утиски, катування у в’язницях, страти, полон, вигнання. Він не скорився, він завжди казав: «Як буде воля, то буде й перемога! І в наше віконце засяє сонце». Він закли́кав усіх боротися, не жаліючи нічого: ні людей, ні життя, ні своїх жінок, ні самих себе. І він не жалів ні себе, ні навіть дружини з дітьми, що їх замордували в полоні.
Коли ж повстанці здобули славну перемогу й опанували неприступну фортецю, народ полюбив його без міри. До фортеці, яку він штурмом брав двадцять днів, його внесли на схрещених списах, покритих двобарвним стягом патріотів. Там-таки, на подвір’ї фортеці, йому присягла новостворена гвардія — сотня добірних молодих повстанців. Міська старшина подарувала йому таріль, повний червінців. Десятеро тамтешніх красунь скинули з нього високі важкі чоботи й обмили його натомлені ноги. Вони присяглися довіку справляти йому свою жіночу службу — і в мирі, й у війні. Люди вважали його за наймудрішого й найсумліннішого мужа, а жінки ще — за найвродливішого й найшляхетнішого лицаря. До того ж він ніколи не шукав власної вигоди: нічого свого не мав, удовольнявся з того, що давали. Тоді, як він виголошував промову на подвір’ї міського катедрального собору, тисячний здвиг народу, затамувавши віддих, слухав його. Він завжди говорив, наче Бог, не даючи найменшого приводу взяти під сумнів бодай одне вимовлене слово.
Він заслужено опинився на вершині всенародної слави й визнання, яких, здавалося, йому не міг відібрати ні Бог, ні диявол. Люди шанували його не менше від обох.
На жаль, звитяга у фортеці не поклала краю боротьбі. Гнобителі не втихомирилися. Ті, що пережили штурм, повтікали за кордон, де їм навіть допомогли. Невеличка перерва у змаганні тривала кілька місяців. Проте він не гаяв часу. Він міцнив господарство й оборону. День і ніч люди лагодили фортецю, відбудовували зруйновані вежі, брами та мури. Крім того, він шліфував військову майстерність, наставляв командирів, призначав на посади найобдарованіших і найхоробріших. Але й вороги за кордоном не дрімали: створювали альянси, вербували найманців, узброювали їх, розпалювали ненависть до повстанців. Грошей вони мали до смутку, військо набрали велике. І от одного погожого дня те військо підступило до мурів фортеці.
Він закли́кав народ до оборони — і люди встали всі як один. Почалася облога, що тривала аж до пізньої осені. Попервах вони якось іще відбивалися, але з часом відбиватися ставало щораз важче. Вичерпувалися запаси, бракувало води. З нестачею харчів люди сяк-так мирилися, а от без води була невидержка. Почулися нарікання, мовляв, дехто вживає забагато води. Що воду в криницях труять шпигуни. І що взагалі страх як багато розвелося шпигунів, а він їх не викриває. А тут, як на те, пішли штурми — день при дні. Обложенці боронилися героїчно, відбиваючись із веж і мурів. Вони стріляли з мущирів і гаківниць, поливали ворожі голови окропом та розтопленою смолою, жбурляли грецький вогонь. Але вороги не відступали, до того ж їх була сила-силенна. На четвертий місяць облоги вони оповістили ультиматум — здатися беззастережно. Тоді він скликав великий синкліт, який одностайно постановив боротися до перемоги. Він запевнив народ у звитязі — і народ, як перше, повірив йому.
Боротьба точилася далі, проте сили були нерівні. Перемога дедалі більше хилилася на ворожий бік. У фортеці вийшли харчі, а відтак — і порох. Половина оборонців були поранені. На мурах фортеці билися жінки, діди й навіть підлітки. Всі вірили, що переможуть. Ніхто не мав на думці здаватися.
Але так сталося, що сил забракло — і вороги вдерлися до фортеці. Тоді він особисто очолив контрудар — і прорив був зліквідований. У тій битві його тяжко поранили в обидві ноги, однак він і далі командував повстанцями. І раз у раз твердив, що вони переможуть. Люди кричали «ура». Проте вже не всі…
І от коли вороги вчетверте увійшли боєм до фортеці, то сил уже не було зовсім. Вороги захопили наріжну вежу і там, під повстанським двобарвним стягом, убили його. Вірним йому жінкам пощастило винести звідти його тіло й поховати біля катедрального собору. Одна з жінок хотіла була заподіяти собі смерть на його могилі, але їй не дали. Невдовзі фортецю опанували вороги.
Народ зазнав нищівної поразки. Більшу частину повстанців перебили, решту взяли в полон. Бранців закували в кайдани і спровадили в каменярню. Красунь, які мили йому ноги, продали в турецькі гареми. Звичайні люди гинули з голоду та хвороб. Навесні в країні спалахнула чума.
Переможці казали людям, що то наслідки лиходійства їхнього кумира, що він пройдисвіт і антихрист. Якби це було не так, він не згубив би стільки люду через те, чого несила здобути. Переможців годі перемогти. Тепер за його авантури мусить заплатити народ, і та плата буде величезна. Народ боявся і вірив: переможцям не можна не вірити. Згодом люди зненавиділи свого недавнього ватажка й дивувалися з того, що раніше йому корилися.
Подейкували, ніби декотрі з тих, що колись присягли йому на вірність, розкопали були вночі його могилу й викинули з неї його тіло. Те тіло, пошматувавши, волочили бруком зголоднілі пси…
Аж по кількох роках навесні, ледве зазеленіла трава, хтось поклав на його колишню могилу маленьку червону квіточку. І вона довго пролежала там, не в’янучи…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

четвер, 21 лютого 2013 р.

Ригор Крушина, "Моїм братам"

Ригор Крушина
МОЇМ БРАТАМ
Мов з крони цвіт, життя завій
Вас розігнав в усі усюди,
І кожен — хрест нестиме свій,
Але Вітчизни не забуде.
Мої розвіяні брати
Аж за кряжами Гімалаю!
До вас пишу свої листи
Й у мріях-марах надсилаю.
Сплелися нервами рядки,
Страхо́м пройнявшись пережитим:
Кругом обпалені грудки —
Вогонь пройшов, мов град над житом.
Недоля знищує мости,
Жене бездомних чужиною.
Але і я, й мої брати
Натхнуті згадкою снажною.
Як ми, ступивши на поріг,
Родинний гомін чули з хати,
Як об Великодні пиріг
Між нас, дітей, ділила Мати.
А нині сплинули в імлі
Думки з журботою терпкою.
Ми — на мандрі́внім кораблі,
Де ні притулку, ні спокою.
Ми всі пізнали жах і сум.
Рипить життя в жебрачім стані.
Вщухає все: в пісках самум,
І шуря-буря в океані,
І в білих тундрах холоди,
І в горах грізні землетруси.
А шум берізок молодих
Не мовкне в серці білоруса.
Щорік лунає він гучніш, —
Шлях до Вітчизни прокладає…
І сміху, й сліз, як і раніш,
Душа збентежена жадає.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

середу, 20 лютого 2013 р.

Анатоль Вертинський, "Я бачив фільм..."

Анатоль Вертинський
* * *
Я бачив фільм.
Там Спартака розп’яли.
Розп’яли вніч,
як римляни вже спали.
Кона́ Спартак,
притятий до хреста.
А коло стіп, неначе одержима,
у нього жінка втупилась очима.
«О, Спартаку…
Ну, розімкни уста!»
І припада до ніг йому з розпуки.
«О, Спартаку…»
А в залі — плач і муки.
Тут і мене нестерпний жаль пойма,
І я сльозу втираю крадькома…
О, Спартаку!
О, лицарі всіх діб!
Чи ж ваші не такі були фінали?
Як хтось незбудно спав,
вас розпинали,
ви тихо на хресті своїм конали,
і жінка тріпотіла коло стіп.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

вівторок, 19 лютого 2013 р.

Іван Переверзін, "Жив поет, у долю вірив..."

Іван Переверзін
* * *
Жив поет, у долю вірив
і душею віршував.
Самовіддано і щиро
ключ до серць він добирав.
У блакитній сорочині,
із дзиґариками він
до затоки йшов по ріні,
під небесний Божий дзвін…
Там сідав і пильно слухав,
зрівши море хвильове,
як кричать чайки-пустухи,
як прибій-ведмідь реве.
Де стиналися три сили
вишня, водна і земна,
щастя в лірі забриніло,
ніби в мотузах судна.
І луна поміж громами
мчала в сутінь стрімголов,
і з яскравими думками
повертала знов і знов.
Хвилі коні, піна грива,
птаство — місяця скалки́,
зорі синяві оливи,
скелі — вод вартівники.
І здавалося в замрії
вже поетові тому,
що приборкати стихію
доручив Господь йому.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

понеділок, 18 лютого 2013 р.

Ригор Крушина, "Сонет" ("Злотосяйна поезії арка…")

Ригор Крушина
СОНЕТ
Злотосяйна поезії арка…
Попід нею пройти мені хіть,
Щоб почути, як тужить Петрарка,
Як сучасників ліра бринить.
Образ рідний зринає так шпарко,
Що аж серце з нетями щемить,
І я знаю: врочистая мить
Піднесе мені сповнену чарку.
Лине вечір до мене тремкий,
Навіває чуття і думки.
Я в сонет їх дбайливо збираю.
Б’ється в арку луною хода.
Джерелиться живуща вода
Незабутнього нашого краю.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

неділю, 17 лютого 2013 р.

Володимир Некляєв, "Дельфінове"

Володимир Некляєв
ДЕЛЬФІНОВЕ
Пам’яті Семена Кірсанова
Поет
Сидів за столиком, курив.
Волосся сиве збилося у стрішку.
Вітаючи когось, він слав усмі́шку.
Сидів…
Курив…
Вітав когось…
Радів…
Пливли миски,
Мов місячні кружала,
І дим, як над вулканом,
Вився ввись.
І люди відбивалися в дзеркалах —
Туди йдучи…
Сюди…
Чепурячись…
Поет сидів за столиком, курив.
Казав, що мав казати, без упину.
Тимчасом як лазу́рові дельфіни
Пливли в Босфор, де в хвилях місяць мрів.
Кипіла
Молоком вода розтята,
Аж бризки йшли до зір і до комет.
— Ти вмієш, як дельфіни, розмовляти? —
Спитав поет.
Дощила ніч.
Машини по Москві
Дельфінами пливли крізь капелинки.
Поет ховав сірник у рукаві,
Шукав монети і дзвонив до жінки.
При телефонній будці цвів ліхтар,
І клен трусив зволожену чуприну.
Тимчасом як лазу́рові дельфіни
Перепливали синій Гібралтар.
А край ставів Останкінських в імлі
Зітхало літо подихом останнім…
Поет дзвонив —
І жінці шум Землі
Перекладав дельфіновим шептанням.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

суботу, 16 лютого 2013 р.

Ригор Крушина, "Перед дзеркалом"

Ригор Крушина
ПЕРЕД ДЗЕРКАЛОМ
У магерку вбравшись спішно
Й розстебнувши комірця,
Зріла в дзеркало утішно
Юнь моя, ясна з лиця.
А тепер… у склі немилім
Де й подівся щастя слід.
Капелюх. Під фетром білим
Чорний зморшкуватий вид.
І краватка веселкова,
А веселощів нема.
Віч усмішка полинова
Кличе долю, та дарма:
Дайте дзеркальце давнішнє!
Хай же юнь, ясна з лиця,
З-під магерки гляне втішно,
Розстебнувши комірця.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

пʼятницю, 15 лютого 2013 р.

Іван Переверзін, "Горять у висі знов, яскріючи, зірки..."

Іван Переверзін
* * *
Горять у висі знов, яскріючи, зірки,
схопити можна їх з верхів’їв сніжно-білих.
І от я йду туди, карбуючи рядки,
і в серці спогад я несу про друзів милих.
Вони збувати вік лишились у снігах,
між буряних тривог і лютої негоди.
Не кожному впада знайти зористий шлях
і йти невтомно ним до щастя й насолоди.
Я зовсім не боюсь ні смерті, ні тортур:
якщо вмирати вже, то в сяєві сиви́зни,
спізнавши на віку веселощі і жур,
шануючи свій рід і люблячи вітчизну.
Крутіє путь моя, і в грудях аж гуде
від поштовхів важких роз’ятреного серця.
І втішно, що вгорі на мене слава жде,
і дивно, що внизу на мене жде безсмертя.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

четвер, 14 лютого 2013 р.

Ригор Крушина, "Тіні"

Ригор Крушина
ТІНІ
Сумно нині й самотинно.
Кличу сонце я в гостину.
Сяє лагідно воно,
Зазираючи в вікно.
Присмерк сірий втік од ранку
Під приморщену фіранку.
Залітає в мій покій
Промінців злотавих рій.
На стіні — високі тіні
В полохливому мигтінні.
Я в тих тінях пізнаю
З іншим люблену мою.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

середу, 13 лютого 2013 р.

Володимир Некляєв, "Коли писати"

Володимир Некляєв
КОЛИ ПИСАТИ
Ларисі Геніюш
На вулиці Церковній оселитись,
Де поруч храм, де близько — помолитись.
Хоч Бог є скрізь… А де його нема —
І храм не допоможе. Там тюрма.
Там — смоляна на білім — Воркута,
Кругом ГУЛАГу — з дроття груба павоть,
Мерзлота вічно тиха і пуста,
І щира Сповідь площину кривавить.
Там — над земним — небесний храм постав —
Готична подобизна кипариса.
І в нім не служка Божий сповідав,
А сам Господь — стражденницю Ларису.
«Ти волю, Боже, дав мені, й тюрму.
Я прийняла… і все прийму, що буде», —
Вона казала так лише йому,
Щоб через нього щось почули люди.
Хай лю́дський світ від себе сам оглух,
Нехай ніхто нікого вже не чує, —
А Бог почув…
І постелив їй пух
На оболоках, де вона ночує.
Хай спить, хай спить… — і церкву снить святу,
І Зельву, що купається в бузкові,
І — смоляну на білім — Воркуту,
Де письмена поверх снігів багрові.
Хай спить, хай спить… Коли несила жить,
Вона жила — і Бог за нею сплакав…
На тому небі, де вона лежить,
Хрест, аж до хмар сягаючи, надряпав:
Коли писати, то вже так, немов
Грімницю по грімниці слати в битві,
Неначе з вени в вену лити кров…
Так, мов тонути в сповіді й молитві.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

вівторок, 12 лютого 2013 р.

Ригор Крушина, "Лелеча тривога"

Ригор Крушина
ЛЕЛЕЧА ТРИВОГА
Шурчали аїр з осокою,
Кулик ячав поміж боліт,
Клектав лелека з непокою,
Коли займалося на світ.
Імлою час над світом знісся,
Мов у макітрі, все розтер.
Рубають-пилять на Поліссі,
У пустці вітер гра тепер.
Повсюди йде меліорація
Ні кулика, ні мочарів.
Лелеці ж сниться еміграція,
Де жаби в лозах тягнуть спів.
І він гніздо своє покине,
І в сум глибокий упаде,
Але почне життя чужинне
Й знов лелечата приведе.
Там звір і птаство не звелися,
Між багон ще нема ріллі.
Росте незаймане полісся
На тій незвіданій землі.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

понеділок, 11 лютого 2013 р.

Іван Переверзін, "Прощання з Критом"

Іван Переверзін
ПРОЩАННЯ З КРИТОМ
Коротка мить спіткання,
нас кличе в путь сурма.
До моря на прощання
прийшов я смеркома.
А в душу туга в’їлась:
чи стрінемося знов?
Гладінь морська струмилась,
як тихоплинний шовк.
Замовкли білі меви,
і чорний стих прибій.
В далекий край без мене
відчалив човен мій.
І серце так зболіло —
чи не мені це знак,
що щастя перетліло
й любові згас маяк?...
Як палко я молився
у сяєві й вогні,
хоч там, де народився,
Бог не простив мені...
І я таки покину
жаданий острів Крит,
і хай мені без спину
грозиться Зевс услід.
Мовляв, не грав з громами,
грімниць увись не слав,
лиш пиво пив з дружками
й жіноцтво цілував.
Ех, Зевсе, ти про мене
не думай журних дум, —
любов неоціненна
там, де панує сум.
А той вогонь іскрястий,
що владно ти посів,
сказати правду, часто
біду страшну вістив.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.