понеділок, 31 грудня 2012 р.

Ригор Крушина, "На інше"

Ригор Крушина
НА ІНШЕ
Мій непримітний творчий рік
Дає врожай у мій засік.
Радію в затишку й теплі,
Моя наснага на столі —
Налитий сонцем виноград.
А за вікном і дощ, і град.
Зима вже стала край плота,
І враз — на інше поверта.
Сміється плач і плаче сміх,
Гризеться гріх між сотні втіх.
У почуванні — кволий біль,
Мов іній — витрушена сіль.
Вогонь холодний — лід жаркий,
Полин солодкий — мед гіркий.
Кричить душа, мовчать уста.
Усе на інше поверта.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

неділю, 30 грудня 2012 р.

Володимир Некляєв, "Вийшов — спека..."

Володимир Некляєв
* * *
Вийшов — спека.
Вернув — сніговій.
«Де ти був?»
Він мовчав, наче сниво.
«Де ти був?»
Раптом він:
— Боже мій,
Не питайте, жура то плачлива!
Повели на могили: «Тут брат.
Тут сестра. Розкажи про невдачу!
Де ти був?!»
Як причинний, він:
— Ат,
Не питайте, жура то, заплачу!
«Хоч би вдавані сльози змахнув,
Хоч одну —
за сестрою чи братом,
А тоді вже хоч згинь,
Де ти був?!»
А він знов:
— Не питайте, жура то…
Відцурались його. Він продав
Те, що в хаті було й коло хати,
І пропив, і пішов, і пропав,
І не думав ніхто сумувати.
Влітку плакав туман по сестрі,
Взимку хуга тужила за братом,
Голосили надсадно вітри:
«Не пита… не питайте… жура то».
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

суботу, 29 грудня 2012 р.

Ригор Крушина, "Сон"

Ригор Крушина
СОН
Мене тривожив дивний сон:
Борвій і грім шпують у полі…
І я, метнувшись в унісон,
Схопив обіруч парасоля,
Щоб вітер хижий не одміг.
А він лютився, рикав яро
І через грозяний розліг
Мій парасоль поніс над хмари.
Змахнув крилом своїм — і мла
Від хмар пощезла ту ж хвилину.
Блакитним плесом повела
Дорога в батьківську країну.
І, загнуздавши вітровій
У сонцесяйному ряхтінні,
Я мчав, неначе верховий,
І пильнував своєї тіні.
Вона вже Вільном проплива.
Он Слуцьк і Мінськ замаячіли.
Бентега душу порива —
Угамуватися несила…
І я збудився…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

пʼятницю, 28 грудня 2012 р.

Володимир Некляєв, "Ходак"

Володимир Некляєв
ХОДАК
Володимиру Короткевичу
Сакви, боклага, костур у руках —
Як на тепер, то вигляд маскарадний.
Нікому і ні в чому непідвладний,
Ходак іде, тому що вибрав
Шлях.
З ярка на шпиль, з діброви у сосняк
Іде ходак,
а байди, шалиґани
Кричать: «Гей, ти! Де хрест твій?
Де кайдани?»
Ходак іде, тому що він
Ходак.
Він вибрав шлях — і з нього ні на крок,
Бо впевнений, що істина єдина:
Усе, чим може обійтись людина —
Окраєць хліба та води ковток.
Мабуть, усе. Мабуть, мабуть, мабуть…
Ба ні, не все — як думи каламутні,
Не все, не все — якщо за незабутнім
Жалі невтішні на душі скребуть.
За ким? За чим? За усіма й усім:
За колосками на обніжку поля,
За тим, що правда, і за тим, що воля,
За милим серцю, вельми дорогим.
Жалі терпкі — до сліз, до сліз, до сліз —
За найріднішим у чужиннім світі,
Що княжим вітром прошумить у вітті
Заславських сосон, полоцьких беріз
Або ж ловецьким рогом прогуде
Під Туровом — і відгукнеться в Креві…
Хай шлях кружля, немовби кільця в древі,
Кружля без краю. Та ходак
Іде.
Набуток свій з собою він несе,
Задосить тих запасів невиводних,
Щоб рятувати спраглих і голодних
Кого? — лише йому відомо се.
Іде ходак.
Над ним дощить, сніжить.
І годі вийти з тої круговерті,
Бо він так мало знає, щоб померти,
І так багато відає, щоб жить.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

четвер, 27 грудня 2012 р.

Василь Биков, "Хвостань"

Василь Биков
ХВОСТАНЬ
Сучасна казка для дорослих
Коли на складі почало темніти й над входом засвітилася електрична лампочка, Хвостань вибрався з нори.
Бігти на склад було ще рано. Хвостань знав, що вусатий чолов’яга в синьому халаті ще сидить у своїй тісній конторці й курить — димом від його цигарок просмерділися всі закутки. Треба було почекати. Хвостань був пацюк розважливий і ніколи не слухався власного апетиту, навіть коли його тягло за живіт. Тепер його ще й як тягло за живіт, бо він не їв кілька днів — відколи за скляною перебіркою з’явився цей Вусань і зачинив залізні двері в той відділ складу, де було все. Щоправда, купи міхів, стоси коробок і ящиків з пляшками Хвостаня мало цікавили. Кілька ночей тому він натрапив там у кутку на коробки, що від них ішов своєрідний, вельми привабний запах, і пацюк не стримався. Йому дрібничка була прогризти в картонній коробці дірку. Тож він досхочу поласував сиром, а тоді насилу просунувся в свою тіснувату нору під долівкою. Та от уранці прийшов Вусань і зачинив оббиті залізом двері. Відтоді їх не відчиняли ні вдень, ні навіть уночі, коли на складі не було Вусаня. І Хвостань ніяк не міг утямити, що ж той чоловік надумав.
Тепер він затулив собою вихід з нори, бо звідти могли вигулькнути його родичі — ці дурні́ голодні пацюки всякого віку, що їх тепер наплодилося під долівкою, як черви. Щоб, бува, не підбити Вусаня і його компанії на лихі вчинки, Хвостань мав загаяти пацюків чи повернути їх назад. Колись уже було таке: у відповідь на пацюче свавілля сюди прийшли люди в гумових фартухах і масках, з якимись приладами в руках і напустили в нори смертельної отрути. Тоді багато хто з пацюків загинув, але Хвостань і ще кілька найрозумніших вижили й почали інтенсивно множитися; до весни їхня колонія зросла більш як удвічі. Він чув, як люди казали, що спіймали облизня. «Дуже можливо, — гадав пацюк, — що вони вдоволяться тим облизнем і на якийсь час забудуть за пацюків».
Хвостань уже знав, що треба стерегтися людей, не дати їм застукати себе. І без діла не витикатися з нори, ні на що не зважати. І нікому не йняти віри. Навіть коли якийсь перволіток приплентається зі складу і скаже, що наївся сиру. Можливо, що то брехня чи провокація. Хвостань був розумний, хитрий і не в тім’я битий.
Однак тої ночі йому нічого не перепало. Коли Вусань пішов собі зі складу, пацюк старанно обнюхав усі закутки переднього відділу. Але залізні двері в головний відділ були зачинені, а в передньому нічим путнім навіть не пахло. В одному кутку там з’явилася якась металева бочка, що відгонила залізом. Залізо пацюка, певна річ, не цікавило.
Удосвіта він повернувся в свою нору. Проте сидів у ній недовго: його спокій порушила шамотня, яку зняли його родичі. Він метнувся до виходу і миттю зміркував, що там сталося. Ця дурна пацючня, очевидно, не витримала голоду і, ледве відчинили склад, спробувала проскочити в головний відділ. Та хіба можна було так чинити вдень, при людях? Люди, певна річ, збили бучу, загрюкали, забігали, когось із пацюків прибили. Інші пацюки розбіглися по кутках і поховалися в норах. «Зрештою, ті ду́рні дістали по заслузі — не суньтеся раніше, ніж треба», — розважав Хвостань. Причаївшись у норі за півметра од виходу, він не бачив, що коїлося нагорі, однак добре чув, як тупали ноги, як скреготало щось важке, тягнене зовсім поруч по долівці, і як зіпали робітники. Але то були не хіміки з санстанції: ті працювали мовчки, їхні хитрощі складно було розгадати, і лише Хвостань опанував цю науку. Робітники, мабуть лаючись, розмовляли дуже голосно і безперестану курили. Серед їхнього лементу він пізнав молодий голос вантажника Білявця, який одного разу мало не наступив був йому на хвоста й дуже злякався. Відтоді Хвостань боявся Білявця. А от Вусаня там не було чути, проте пацюк здогадувався, що той десь неподалік. Він упевнився вже, що мовчуни найстрашніші: своїм криком, своєю злістю вони впиваються самі, майже нічого не лишаючи іншим. Вусань, як здавалося пацюкові, був, може, й не дуже злостивий, однак надзвичайно небезпечний.
Але Хвостань був пацюк терплячий і вмів чекати. Минуло вже п’ять ночей, як у нього й ріски в роті не було. Увечері на якийсь час він вилізав з нори, попід плінтусом прокрадався до заповітних дверей і, пересвідчившись, що їх зачинено, вертався назад. Дорогою йому траплялися декотрі з його родичів. Вони своїм звичаєм метушилися, нишпорили всюди, куди тільки можна було прошитися, та, мабуть, даремно. Їхні дурниці раз по раз закінчувалися вранішніми людськими криками й прокльонами. Якось там навіть гавкав собака, що його, либонь, привели на склад пополохати пацюків. Але пацюки собак не боялися, як і котів. Коти самі здавна страшилися пацюків і не могли їм заподіяти ніякої шкоди. Найбільшим ворогом пацюків була людина.
Нарешті Хвостань дочекався свого.
Ледве в конторці погасло світло і стихли важкі Вусаневі кроки, він вихопився з нори. Хвостань добре знав шлях попід плінтусом, до залізних дверей було недалеко. Ще в норі він відчув: сьогодні станеться щось незвичайне, щось радісне й жадане. Так воно й вийшло: залізних дверей не зачинили. Мабуть поспішаючи, Вусань тільки причинив їх, лишивши невеличку щілину, крізь яку легко просунувся Хвостань.
У просторому відділі складу зробилося ще просторіше: багато ящиків і пак звідси вивезли. Хвостань прудко перебіг вузеньким проходом у найдальший куток, проте там на нього чекало тяжке розчарування: де недавно ще були картонні коробки, тепер стояв ряд скляних сулій, що видихували з себе їдкий, огидний сморід. Хвостань метнувся проходами туди-сюди і в одному місці, неподалік од виходу, занюхав знайомий дух свіжого сиру. Пахло звідкілясь згори. У відділі панував присмерк: підсліпувата лампочка світила так тьмяно, що нічого не можна було розгледіти. Однак Хвостань був пацюк тямущий, тож миттю зрозумів, що запах ішов з великої, поставленої насторч, металевої бочки. Але як туди залізти? Дертися по металу пацюки не могли, не вмів по ньому лазити й Хвостань.
А що він був дуже кмітливий, то швидко зметикував: дістатися туди можна по ящиках, безладно нагромаджених коло самісінької бочки. Ці дерев’яні ящики були порожні, а деякі й поламані. Пацюк притьмом стеребився по них аж на вершечок. Бочка стояла поруч, і тут, нагорі, сиром пахло ще принадніше, як унизу. Ще б пак! Великий шматок сиру білів у сутіні на кінці коротенької дощечки, що лежала поверх бочки. Починалася та дощечка саме під пацючими лапами. Завширшки вона була якраз така, щоб з неї не впасти, і Хвостань не дуже квапливо, але й не забарно рушив до сиру.
Аж тут сталося щось незбагненне: дощечка раптом перекинулася — і Хвостань сторчма полетів у бочку. Дощечка зараз-таки стала на своє місце, забравши з собою сир.
На якийсь час Хвостаня взяв шок: такого він не сподівався. Він умів обминати найхитріші пастки, ніколи не чіпав найсмачніших принад, угледівся від хімікатів тої осені. А тут отак по-дурному вскочив, наче послідущий перволіток. Він уже здогадався, що цю пастку наставив отой Вусань.
Затрусившись зі страху й люті, Хвостань навіть не намагався вирватися з залізної пастки. Голод, який дошкуляв йому кілька днів, раптом угамувався; натомість з’явився гнів — він ладен був гризти металеву бочку, коли б мав змогу. Він розумів, що до ранку звідси не визволиться, а вранці сюди прийде Вусань і знищить його. Його — найдужчого, найсміливішого пацюка на складі. А втім, такий закон: у боротьбі за існування в пацючій спільноті першими гинуть найдостойніші, найвеличніші. Однак решта, ду́рні й страхопуди, житимуть і сміятимуться з нього. Що ж, така вже, певно, їхня пацюча природа.
Хвостань іще не отямився, як нагорі по дощечці знову обережно затупали пацючі лапки, і тут-таки в бочку шелеснув ще один пацюк. Край дощечки, де був сир, знову задерся вгору. Нова жертва злякано заметушилася на споді бочки. Хвостань на це навіть не зважав, він і далі міркував: «Що ж робити?» Зачувши Хвостаня, молодий пацюк дрібно затремтів і скулився навпроти, під стінкою бочки. Хвостань йому не хотів спочувати, лише подумав: «Сам винен, не лізь, де не просять». Він сидів каменем, помалу оговтуючись від шоку.
Пацюки падали в бочку майже через однакові проміжки часу: всіх непереборно надив смачнючий дух сиру. Перед світом у бочці було вже восьмеро пацюків, зокрема й двоє задирливих самців-осінчуків. Навіть у непроглядній темряві Хвостань занюхав би їх, бо вже не раз бився з ними. І здогадався, що ця зустріч на добре не вийде. Досі під долівкою вони всяк уникали один одного, але тут такої нагоди вже не буде. Тепер доведеться раз і назавжди з’ясувати, хто з них виживе.
Проте за мудрого, звісно, мав себе не лише Хвостань, а й деякі інші пацюки, що попалися в цю пастку. Попервах усі вони сиділи нерухомо, поволі приходячи до тями. Тоді темряву ні з того ні з сього розітнув пронизливий виск, і почалася бійка. Жах огорнув пацюків, хтось, не стримавшись, перший кинувся на сусіда. Можливо, то був котрийсь із двох братів — його поклик став гаслом до смертельної сутички всіх з усіма. Хвостань знав і змолоду пам’ятав, що в такій халепі гаятися не годиться: можна накласти головою. Перемагає найвідчайдушніший, найспритніший. Хвостань і собі пронизливо вереснув, а тоді накинувся в темряві на сусіда — може, навіть на того самого, що впав був слідом за ним у бочку. Він досить легко вбив його, роздерши тому горло. Але тут-таки й сам насилу вирвався з чиїхось гострих зубів, перевернувся через голову й учепився зубами в чиєсь тепле і м’яке черево. На споді тісної бочки сплівся бурливий клубок з тіл нажаханих пацюків, які шарпали, гризли, топтали один одного — нападали й заразом боронилися. В бочці стояв міцний дух пацючої крові, і в ньому вже зовсім не було чути такого жаданого запаху сиру.
То був запеклий і довгий бій, — бій до загину, в якому до ранку вціліло тільки двоє — Хвостань і молодий осінчук. Решта пацюків, сходячи кров’ю, лежали на дні; дехто вже навіть і не дихав. Самця тяжко вразили чиїсь зуби, але, зачувши живого Хвостаня, він спромігся на слабкий бойовий клич і вищирився. Знесилений Хвостань, спритно вихопившись, безгучно вп’явся в об’юшене горло самця й добив його.
Кривава сутичка скінчилася — в бочці Хвостань лишився сам. Самота давала йому сяку-таку можливість жити — хай до ранку. Звісно, цього було мало, але інстинкт підказував пацюкові, що часом з найменших можливостей складається довге життя. Надто коли маєш волю боротися за нього до останку й не завжди додержуєш принципів. Хвостань з острахом дожидав ранку, коли прийде Вусань і порішить його в бочці. Гинути він, як і перше, не хотів. Правду сказати, його амбіцію посилювало те, що він таки переміг усіх своїх родичів. Однак людину, як відомо, годі перемогти.
І от він прийшов, той страшний Вусань. Спочатку біля конторки загупали його чоботи, потім спалахнуло електричне світло, яке розігнало сутінки в приміщенні. Здається, Вусань був не сам. Якусь хвилину Хвостань дослухався до їхньої розмови, а тоді хтось безжурно засміявся — певно, молодий вантажник Білявець. Ще мить — і під стелею яскраво засвітилася лампочка. В бочці майже розвиднілося. Хвостань обвів задоволеними очима безживні тіла своїх жертв і наготувався зустріти Вусаня. Коли той простягне руку, пацюк зараз-таки вчепиться в неї й загине, як личить пацюкові-переможцю, пацюкові-лідеру. Він був гоноровитий і не хотів ховатися між трупів, що купкою лежали на дні бочки, не хотів удавати з себе мерця. Коли над бочкою схилилося ненависне Вусаневе обличчя, що від нього смерділо цигарками «Мальборо», складеними стосами коло вікна, Хвостань вищирив зуби й погрозливо засичав. На дужчий поклик він просто не мав сили.
— Ну, як там? — почувся голос віддалеки.
Це питався Білявець.
— Усе гаразд! — радо відповів Вусань. — Твоя правда.
— Хтось вижив?
— А он сидить Хвостань…
— От і добре. Випускаймо.
Бочка раптом перехилилася, Хвостаня мало не завалило мертвими пацючими тілами, але він змикнув і опинився аж на крисах бочки. Осоружне Вусаневе обличчя було зовсім поруч, проте воно не виявляло ні люті, ні грозьби. Бочка похилилася ще нижче.
— Ну, махай звідси! — без ніякої злоби сказав Вусань.
Здається, той його випускав. Хвостань нарешті втямив це й хутенько шмигнув з бочки під ящики. Пацюк зовсім інакше почав ставитися до Вусаня: він уже не дихав важким духом на людину. Як з’ясувалося, той Вусань зовсім не лихий — той добрий. Той йому споможе. Це його родичі-пацюки хотіли були вбити його, а людина дарує йому життя. Який він був дурний, що ненавидів людей!
З-під ящиків він щасливо перебрався до своєї нори і сховався в її рятівничій темряві. Але він таки вчув, як позаду непевним голосом щось муркнув Вусань, а Білявець йому відповів:
— Дарма, все буде окей! Науку мав нівроку. За місяць жодного не буде…
Причаївшись у норі, Хвостань помалу відходив од нічної колотнечі й гадав, що тепер його закляті вороги — його ж родичі. Він буде їх безжально винищувати. Хоч би тому, що він найдужчий! А чия сила, того й правда. Однак до правди йому було байдуже. Нехай правди дошукуються слабаки. А над ним старшинує Вусань. Він його бог і правда.
Вусань, либонь відчувши, що настрій пацюка змінився, а може, просто здобрившись, поклав коло його нори той самий шматок сиру, який не дістався пацюкові вночі. Але Хвостань на нього й носом не повів — тепер його дурманив тільки запах крові.
За місяць на складі й справді не було вже жодного пацюка. Крім Хвостаня, певна річ…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

середу, 26 грудня 2012 р.

Осип Мандельштам, "Над вівтарем димучих бурунів..."

Осип Мандельштам
* * *
Над вівтарем димучих бурунів
Офіру править смирний бог морів.
Гудюче море, як вино, шумить,
Над морем сонце, мов орел, тремтить.
І стелеться лише морський туман,
І тиші розлягається тимпан.
І тільки небо серцем голубим
Бере у прийми моря білий дим.
Поширшав океан у мрійнім сні,
Й пишніші стали звуки негучні;
Й застиг уроче між небесних скел
Важкий, неначе бронзовий, орел.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

вівторок, 25 грудня 2012 р.

Ригор Крушина, "Сімейна сценка"

Ригор Крушина
СІМЕЙНА СЦЕНКА
Ми усе сприймаємо по-різному…
На обрусі — з цукром сухарець.
А вона мені словами грізними:
— Що це за пожива, хай їй грець!
Чи не муз твоїх це часом вигади?
А достаток прийде в дім чи ні?
Пишеш вірші. Віриш… Та без вигоди.
Чи твоя продукція в ціні?
Анічого — ні життя шикарного,
Ні зернини щастя не здобув.
Любиш мову образу прегарного,
А мою вважаєш за клятьбу.
Живемо, мов тліла потеруха та,
Що вбирає сонця паруси.
Закиди гіркі втомившись слухати,
Я прошу: «Сухарика вкуси».
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

понеділок, 24 грудня 2012 р.

Володимир Некляєв, "У жилах струменіє холодок..."

Володимир Некляєв
* * *
У жилах струменіє холодок.
Спливає час у зимних небосхилах.
По всьому вже. Дописано рядок.
Плачу́ належне й пла́чу на могилах.
Тепер надії білий голубок
Мене не піднесе на стерплих крилах.
По всьому вже. Господь прийняв мій крок.
Плачу́ належне й пла́чу на могилах.
Злучати далі гирло та вершок
Ріки буття прудкої я не в силах.
По всьому вже. Осів на бережок.
Плачу́ належне й пла́чу на могилах.
Здаля лунає голосів клубок —
І пам’ять на прочахлих небосхилах
То пурха, як метелик між квіток,
То в’ється, мовби гадина на вилах.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

неділю, 23 грудня 2012 р.

Ригор Крушина, "Віланела"

Ригор Крушина
ВІЛАНЕЛА
Тихий дзвін віолончелі,
Струн чудовних перелив…
Чути ласк пестливі трелі.
Образ твій — ув акварелі.
З патефона ніжно сплив
Тихий дзвін віолончелі.
Звуки тужні та веселі
Баритон з альтом стелив —
Чути ласк пестливі трелі.
Зеленилися пустелі,
Як лунав святий мотив,
Тихий дзвін віолончелі.
І рум’янок у міжскеллі
Із волошкою яскрів.
Чути ласк пестливі трелі.
Може, тут, у віланелі,
Долі наші злучить спів —
Тихий дзвін віолончелі…
Чути ласк пестливі трелі.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

суботу, 22 грудня 2012 р.

Ригор Крушина, "Катеринка"

Ригор Крушина
КАТЕРИНКА
Цидулочки у скриньці,
Папуга попри ній.
Захриплій катеринці
Вже випав упокій.
Вона ішла сумливо,
З пташиним говірком,
А гурт дітей шумливо
Вистрибував слідком.
«Розлуку» все співала,
А приязна рука
Сіромі подавала
В шапчину мідяка.
І доленьку папуга
Вістив усім одну:
«Веселощі й притуга,
Шляхи на чужину».
Ми радісно і славно
Сміялися тоді.
У рідній хаті справно,
Не скоримось біді…
Та вила катеринка,
Стогнала недарма.
І от черства скоринка,
І повна сліз зима.
І подих солоднечі
В краю чужому, — там,
Де взяв собі на плечі
Я катеринку сам.
У стомі йду повз море
Й ялиці смоляні.
Невже розлука й горе
Судилися мені?
Невже повік свого я
Не матиму кута?
І праця мов в ізгоя,
І на душі сльота.
І сонце пряжить люто,
Щипає губи сіль.
Ступа́ з тобою скрута
У спеку й заметіль.
А скрута — серцю мука,
Голосить і вона:
— Розлукою розлука —
Чужинна сторона.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

пʼятницю, 21 грудня 2012 р.

Осип Мандельштам, "Пишна Саймо-красо, ти човенце моє колихала..."

Осип Мандельштам
* * *
Пишна Саймо-красо, ти човенце моє колихала,
Пустотливим і гострим, ним бавились хвилі веселі.
В хвильнім плескоті млість колискову душа наслухала,
І стояли оподаль, мов сестри, самітниці-скелі.
Звідусюди я чув пісню давню журну — Калевалу,
Пісню криці й каміння про долю, що впала титану.
І піщана обмілина — здобич вечірнього валу, —
Мов княгиня, біліла на червені водного стану.
Як зривалися з п’яного сонця стрілки безшелесні,
І на дно осідали, і дно супокійне світили,
Як хилилось, мов плід переспілий, на віті небесній
Ще розіскрене сонце і перші зірниці ряхтіли.
Я причалив і висів на берег кудлато-сріблявий;
Я не знаю, чи довго, не знаю, кому я молився…
Неоміряна Сайма струміла потоками лави,
Білий дим над водою тихенько здіймався й вихрився.

Сайма — найбільше озеро Фінляндії.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

Володимир Некляєв, "Жовна"

Володимир Некляєв
ЖОВНА
Навіть одгук не йде в цьому гаї,
Не йде навіть одгук.
А чувати було,
Як збитошниця-білка подовгу
З зуба кида горіха на зуб…
Віковічний,
Здуплавілий дуб
Більш не просить,
Щоб дятел прочистив старечеє вухо,
Бо слухай не слухай —
Глухо,
Не лунає луна,
Мов заклято цей гай, що був раєм…
І заплакала раптом жовна,
Ні — справіку безмовна жовна
Завела раптом пісню з одча́єм!
Як бриніла вона!
Звідкіля?.. Що вона за одна? —
Годі вздріти її!.. Тільки трелі!
Тільки в мідній капелі
Золотая струна!
І за мить мимохіть загула
Мідь,
Яка вже була заніміла.
Половина капели гула: як змогла?
Половина гула: як насміла!
Сич сховався в дупло.
Закричала сова знавісніло:
«Тут її не було!..»
Даром що не було!
Не було — прилетіла.
Над журбою щоденною
Золотий її голос —
                                розвага…
От якби невтоленная
До пісень була спрага!
Тільки гай — мов стіна.
Часом вітер у вітті шугає,
Полетіла жовна,
Де вона свого раю шукає?
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.

четвер, 20 грудня 2012 р.

Осип Мандельштам, "Звіринець"

Осип Мандельштам
ЗВІРИНЕЦЬ
Люд слово «мир» на порох стер,
Почин поклавши кривдній ері;
І світоч глибоко в печері,
Й повітря горове — етер;
Етер, що ми, слабкі й пихаті,
Стомились дихати вже ним.
Цапиним голосом хрипким
Заграли дуди пелехаті.
Коли ягнята і воли
На ситій паші випасались
І доброзичливі спускались
На плечі сонних скель орли, —
Германець викохав орла,
І лев британцеві скорився,
І галльський гребінь запишнився
(Природа півняча змогла).
Але припала дикуну
Геракла палиця всесила,
Й земля плодюча змізерніла,
Невдячна, як у давнину.
Я паличку суху здобуду,
Багаття з неї витру, хай
Звіря, сполохавшись, від люду
Іде за ночі темнокрай!
І лев, і півень, і похмурий
Орел, і лагідний ведмідь —
Війні збудуємо ми кліть,
Пригріємо звірячі шкури.
Співаю я вино з тих грон,
Що стигли в мові італійській, —
Та й у колисці праарійській
Слов’янський і германський льон!
Чи хіть, Італіє тобі,
Знов колісниці турбувати,
На тин злетівши гордувато
У кудкудакливій грозьбі?
Не квапся, сестро, на чуже:
Орла наїженого збуриш;
Ану ж з пращі твоєї вже
Важкої кулі не пожбуриш?
Ми диких замкнемо звірин —
І запанує довга тиша,
І Волга зробиться повніша,
І поясніша рейнський плин, —
І шануватиме повік
Мудрець чужинця, як півбога,
Шаленством танцю запального
На берегах великих рік.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.