пʼятницю, 31 травня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Рідне"

Володимир Некляєв
РІДНЕ
Весняний перший грім
скотився, мов з гори,
І лунами дуб’я хита відвічне.
Лелеча сторона.
Озера та бори.
І шанці з полином.
Земля велична.
Тут не забуто плач.
І не закуто сміх.
І спів не затиха гуртів пташиних.
Тут дощ не просто дощ.
І сніг не просто сніг.
Це дощ і сніг з небес
моєї Батьківщини.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Володимир Некляєв, "Велетова гора"

Володимир Некляєв
ВЕЛЕТОВА ГОРА
1
Гримнув він гору в чоло —
Впала надколота:
«Велете, осьде — срібло́
Й розсипи зо́лота».
Мовчки, мов та німина,
Рушив.
Устала
І залишилась вона
Там, де стояла.
2
Згодом назад він ішов,
Гримнув — не впала.
«Що ж ти, — спитала, — знайшов?
Сила — і та вже пропала».
Глянула — темно в очах!
Що то за сила!
«Ти запинила мій шлях…»
3
І відступила.
Доли звільнила.
А він —
Знов на узгір’я.
…Стогін летів навздогін,
Повний зневір’я.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

четвер, 30 травня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Дим"

Володимир Некляєв
ДИМ
Як дим —
земне все на землі;
Як тим, що з-перед нас жили
І житимуть по нас.
Земля схова, як прийде час,
Злий біль наш, висохлий осотом,
Розпуку, згірклу полином
І зірним змелену млином.
І все. Й те саме буде потім,
Як і давніше, перед тим:
Розпука й біль із кров’ю й потом, —
Як дим.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

вівторок, 28 травня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Став"

Володимир Некляєв
СТАВ
Добреду я на смерканні
До межі, де темний став…
Так дотліє день останній,
Як і кожний дотлівав.
І при ставі, за межею,
Де скінчу я путь земну,
Не за жінкою своєю,
Не за любками сплакну.
А за ким усе ж сльозину
Я зроню, де темний став?
А за Тою, що не стрінув,
Що у світі не застав.
За небаченою,
Тою,
Що побачити не вспів,
Лиш за Тою неземною,
Що Господь не присудив.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

суботу, 25 травня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Хмаринка"

Володимир Некляєв
ХМАРИНКА
В Креві, на горбі з травою буйною,
В затінкові цвинтарних розп’ять,
Чолами до церкви дід з бабунею
У землі нездоланій лежать.
Їхній вік журботою-досадою
Сплив по хвилях луди та мани.
І спочили Йван з Олімпіадою…
Ну, а їхні душі? Де вони?
Чи не в мреві тім, що онде тане?..
Груди лютий сум мені пряже…
Як твоя душа, мій діду Йване?
Чи знайшла Олімпіїну вже?
Мабуть, їй над церковцею-пусткою
Втомно кружеляти в німоті?..
Чистою бабусиною хусткою
Сохне он хмаринка на хресті.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

середу, 22 травня 2013 р.

Янка Купала, "До ворогів усього білоруського"

Янка Купала
ДО ВОРОГІВ УСЬОГО БІЛОРУСЬКОГО
Чого вам хочеться, панове?
Навіщо ви зчинили струс,
Коли до батьківської мови
Знов прихилився білорус?
Чому та мова вам огидна?
Таж білорус вас не займав —
Лише згадав він слово рідне,
З яким родився і зростав.
Тепер і ви заговорили,
З’явившись, наче з-під землі.
А що ж ви досі всі робили?
Чого такі ви серцем злі?
Ваш брат у темені та скруті,
У злиднях свій вікує вік;
Його думки кайданням скуті,
І кпити свій брат з нього звик.
Чи вас страшить гірка жалоба,
Що нашу спі́ванку пройма?
Чи сонце вам не до сподоби?
Миліші холод вам і тьма?
Невже-бо чимось докоряти
Міг білорус вам боляче́?
Гай-гай! Свого любити брата
Привчати треба вас іще.
Облиште глузи й перегуди, —
Усяк народ не раб, а пан;
І білорус собі здобуде
Належне місце між слов’ян!
Клятьбою, жовчю навісною
Душі́ своєї не ятріть!
Ви правди не стьмите ясної:
«Жив білорус і буде жить!»
Ще й не такі нам біди слала
Мужицька доля нелегка!
Тож свист наклепника-фіскала,
Повірте, нас не заляка.
До волі, рівності й науки
Прокладемо собі ми слід!
І пануватимуть онуки
Там, де сьогодні плаче дід!
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

неділю, 19 травня 2013 р.

Михайло Лермонтов, "Поет"

Михайло Лермонтов
ПОЕТ
Зоріє мій кинджал в оздобі золотій;
Клинок крицевий, бездоганний;
І таємничий гарт буяє в криці тій —
Старого сходу спадок бранний.
Горянинові він служив, не знавши втом,
За труд не мавши нагороди;
Він позначав не раз тіла́ страшним тавром
І вражі панцери скородив.
Ревніше від раба він розважав нуду,
Бряжчав на прикладки негідні.
Тож рі́зьби дорогі під пору ту тверду
Були б йому бридкі й огидні.
Його за Тереком здобув прудкий козак
В їздця, що випустив стремена,
І довго він лежав погорджений відтак
У ятці крамаря-вірмена.
Ще й піхви рідні стратив на війні
Героя приятель незрадний;
Підвіском золотим блищить він на стіні —
Гай-гай! — безславний і безвладний.
Ніхто не чепурить, не пестить, як колись,
Рукою дбалою сірому,
І не чита ніхто, завзято молячись,
Письмен карбованих на ньому…
* * *
Поете, чи не так ти нині, в час облуд,
Згубив покликання значуще,
Змінявши на срібло́ свій вплив, якому люд
Корився з шаною мовчуще?
Розмірених твоїх рядків могутній пал
Бійця наснажував на битву,
Він був потрібний всім, як у бенкет фіал,
Неначе ладан у молитву.
Твій вірш, як божий дар, шугав поверх юрби;
І линув одгрім дум шляхетних,
Мов дзвін той вічовий за княжої доби,
У дні біди й звитяг славетних.
Та збридли нам твої невлесливі слова, —
Нас тішить позолоть, омана;
Немов стара краса, наш світ старий хова
Глибокі зморшки під рум’яна…
Чи ти воскреснеш знов, пророче? Чи на сміх,
Пройнятий помстою лихою,
Не вихопиш повік із піхов золотих
Клинка, зіпсутого пихою?
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

середу, 15 травня 2013 р.

Анатоль Вертинський, "Дві паралельні прямі"

Анатоль Вертинський
ДВІ ПАРАЛЕЛЬНІ ПРЯМІ
Вітрисько за вікнами дме шкільними…
З двома паралельними прямими
знайомить учитель, від холоду синій.
На чорній дошці
біліють дві лінії,
які аніколи не перетинаються,
які аніде не поєднаються…
«Невже-бо це правда?
Невже — ніколи?» —
я розважаю, йдучи зі школи.
«Невже-бо це правда?
Невже — ніде? —
думка мені з голови не йде…
Давно вже шкільні не віють вітриська,
Та в пам’яті досі питання блискає.
Знов маячіє перед очима
тло з паралельними прямими.
Бачу: ідуть у просторі лінії,
ідуть і мовчать вони в занімінні.
Ніяких нема взаємин між ними,
між паралельними прямими.
Ідуть вони побіч,
ідуть вони попліч, —
не кличуть вік одна одну на поміч.
Наче прокляття тяжить і грима
над паралельними прямими.
Чогось не судилося їм зближатись,
доля призначила їм чужатись.
Не матимуть стрічі вони промінної,
бо паралельні
з волі незмінної.
Тривожиться серце моє без стриму
двома паралельними прямими.
* * *
Бачу в просвітлену хвилину:
пада ваш простір просто в руїну,
падають ваші стелі й підпори —
і постають нові просто́ри.
Падають брами ваші і двері.
Виходжу прямо в безмір тепер я.
Виходжу в синій безмір сферичності,
вірності вічної й безвічності.
З цього виходжу, як з того, світу
на нову життьову орбіту.
Вимірів трьох немає і сліду!
Ви — облудні пророки, евкліди.
Падають кривди та неправди!
Ви — облудні пророки, плавти.
Облишмо невіру та іронію.
Бачу я найвищу гармонію.
Бачу: прямі, здолавши цурання,
наче живі, сяють в єднанні.
Все ж бо діждали стрічі промінної,
хоч паралельні з волі незмінної.

Плавтові належить вислів: «Людина людині вовк» (прим. автора).
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

вівторок, 14 травня 2013 р.

Михась Скобла, "Паганіні"

Михась Скобла
ПАГАНІНІ
Зачинено наглухо двері.
По тиші вечірній лункій
Мелодія скрипки Гварнері
Текла сумовито в покій.
І бився в усі перепони
Струни переливчастий жаль,
Як грав на ній вигнаний з кону
І проклятий в церкві скрипаль.
Ніхто з самоти́ни-тісноти
Не вирветься вже, не втече…
Зі свічки на свіжі ще ноти
Сльозина спливла гаряче.
Півмісяць заліз по маслині
У чорну картину вікна.
А хто він такий — Паганіні?
У чім його гріх і вина?
У світі неправди й облуди
Зазнав він страшної хули.
За віщо церковникам люди
На поглум його віддали?
Ні в пі́тьмі терпкій, ні в гонінні
Не гине бажання снажне!
Бунтарським смичком Паганіні
Розіп’яті струни торкне.
І музика, ду́ші зігрівши,
Покличе у світ красоти.
Повік
нерозкаяний грішник
Свій хрест буде свято нести.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

понеділок, 13 травня 2013 р.

Аркадь Кулешов, "Не з кепських той сусід, якого..."

Аркадь Кулешов
* * *
Не з кепських той сусід, якого
Відвіку звано трунарем.
Твій кінь пропав — що тут такого? —
А він солодкий чує щем.
Лежиш ти в ліжку, ослабівши.
Навіда він твоє житло.
Чекатиме, коли тобі вже
Його придасться ремесло.
А як не встанеш, то до міри
Змайструє він тобі труну,
Промову виголосить щиру,
А як попросять — не одну, —
Про передчасність тої втрати,
Гіркої, як чортополох,
Про довговічність тої хати,
Що збив її не він, а Бог.
Тоді з лопатою приляже,
Прислужник смерті, на траву.
«Ну от, і цей минувся, — скаже, —
А я працюю, я живу!»
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

суботу, 11 травня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Як у Бернса"

Володимир Некляєв
ЯК У БЕРНСА
Їй хочеться, щоб я сконав,
У неї мліючи на грудях,
Щоб потім, плачучи, на людях
Казать, як я її кохав
І як вона мене кохає —
Що хоч на світі не живи!
Роль безутішної вдови —
Це все, чого їй не сягає.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

пʼятницю, 10 травня 2013 р.

Ригор Крушина, "Станси"

Ригор Крушина
СТАНСИ
Тебе я чекаю, тривожно чекаю.
Хвилини спливають. Я чую твій сміх.
Простую бентежно. Спіткання шукаю.
Сполоханий заєць повз мене пробіг.
Настирливо споминка в душу вповзає
Й мене зігріває теплом давнини:
На полі рум’янки, під сосною заєць…
Окрилені мрії, привабливі сни.
Кого я шукаю? Чого я жадаю?
Хіба еліксирів у нашім краю?
Ми юні були, і для нас, виглядає,
Цвіли тоді квіти інакші в гаю.
Яка завірюшлива метаморфоза
Зворушує, зсушує лю́дське життя!
І я не рум’янок, і ти не мімоза,
Та в наших серцях ще живе почуття.
Шукаю тебе. Чую сміх за кущами,
Твій сміх, і розмову дідів та батьків.
Мені це здалось… Я давно вже не з вами —
Від буйних далеких юнацьких років.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

вівторок, 7 травня 2013 р.

Ригор Крушина, "В затишку"

Ригор Крушина
В ЗАТИШКУ
З тобою в затишку я знов.
Надходить ранок. Тануть зорі.
Не потребує слів любов,
Вона німа в солодкій зморі.
Нам тче полотна сіножать
З роси й квітчастих візерунків.
А губи спрагнені дрижать,
Палких жадаючи цілунків.
Жагуче полум’я тепла
Трима нас чарами в полоні.
Твоя долоня ще пала
В моїй згаряченій долоні.
І нам не треба зайвих слів,
Ми розмовляємо серцями…
Лунає лук розкішний спів,
Роменом пахне й чебрецями.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

понеділок, 6 травня 2013 р.

Вірші Матінки Гуски, "Шевче, шевче"

ШЕВЧЕ, ШЕВЧЕ
Шевче, шевче, будь ласкав,
Чобітки мені направ.
Маєш цвяшки та нитки —
Гарні будуть чобітки.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

неділю, 5 травня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Ти там мене спіткала, де світало..."

Володимир Некляєв
* * *
Ти там мене спіткала, де світало,
Де золото цідилося крізь скло,
Коли яса сповняла неба тло,
І, сяйвом тим сповняючись, ти спала,
І золоту нитиночку тримала…
Сильце, як з’ясувалось, то було.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

пʼятницю, 3 травня 2013 р.

Ригор Крушина, "Вечоровий спів"

Ригор Крушина
ВЕЧОРОВИЙ СПІВ
Захід м’якне в журавлині,
Хмари в дзвони б’ють крильми.
Вечір синій на долині
Млисті стеле килими.
Край заплави вечір млявий
Ліг і слухає мовчком,
Як шепочуть квіти-трави
З кучерявим вербняком.
Кадить ладаном рокита…
І кричить душа моя —
Над загубленим десь скитом
Диво-благовіст буя.
Лине вдалеч дзвонів гомін,
Глухо чути мідний спів.
Дзвони мій збудили спомин
І зігріли забрость снів.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

четвер, 2 травня 2013 р.

Михась Скобла, "Казка про дощ"

Михась Скобла
КАЗКА ПРО ДОЩ
В батькових чоботях постарілих
Землю рідну виходивши скрізь,
Я посіяв дощ на небосхилах,
Щоб на користь краєві він зріс.
Як посієш — ді́ждешся нажину.
Та під сяйвом блискавок-заграв
Хтось узяв у нічку горобину
Й зернята-дощинки позбирав.
А тоді пустельні небосхили,
Що від дощових пишніли б рун,
Табуни круків затолочили
І побив розогнений перун.
Жити під круками — це ганебно!
Хоч ніколи вгору не гляди…
Як же так, що знівечили небо?
Дощику, будь ласочка, зійди!
І зійшов слабенькими цівками,
Що на вітрі вклякли, мов хліби.
От піймай тепер його руками
І хоч трохи спрагло пригуби…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.