середу, 30 вересня 2015 р.

Іван Науменко, "Жуль Верн"

Іван Науменко
ЖУЛЬ ВЕРН
I
Люблю фантазію й таємничість. Від самого малечку. Кожний шибеник, коли йому мине п’ята весна, хоче, щоб світ ходив догори ногами. А незвичайне починає вабити зі сповитка. У правдивості сказаного можуть легко пересвідчитися сьогоднішні батьки. Лежить собі, наприклад, у колисці синьоока людина, яка прожила весну, літо, осінь і ще зовсім не знає, що таке зима. Підійди до неї звично, повітайся, назви на ім’я — ніякого враження.
А надми щоки, виряч очі, прицмокни на додачу язиком — і побачиш захоплення синьоокої істоти…
Потяг до виняткового, дивовижного, певно, в самій природі людській. Та сама людина, коли їй набіжить три роки, вважає за найбільше щастя, якщо батько змінить сумну вертикальну позу і способами пересування вподібниться до своїх далеких предків. Син тоді поповзе за ним хоч на край світу. Він забуде про цукерку, яку цілу годину канючив перед тим, забуде навіть про дерев’яного коня, що ірже, стоячи на своїх дерев’яних колесах. Хіба часто таке трапляється, щоб знайомий, звичайний батько разом з ним подався на всіх чотирьох досліджувати найпотаємніші закутки хати? Можна, зрештою, й осідлати батька — тоді він умить зробиться конем і мчатиме з кутка в куток, досить тільки добряче піддати йому острогами…
А коли синові вийде сім років, то чим заміниш йому казку? Не конче пам’ятати, як записано її в Афанасьєва чи в нерозлучних братів Грімм. Просто плети собі нісенітниці про вовків, бабу-ягу, простакуватого Іванка, якому щастя само пливе до рук. Головне, щоб кінець нехутко був. Округлені синові вічка й не змигнуть, і що спритніше снуватиме язик незвичайні пригоди, то частіше й глибше зітхатиме гороб’ячими грудьми заворожена істота.
Таємниче — вабить. Нестримно хочеться зазирнути за запону невідомості, докопатися до самісінької суті речей. Мабуть, тому в сина довго не залежуються іграшки. Купиш найновішої марки автомобіля, що ото як накрутиш його ключем, то може їхати по хаті туди-сюди, скільки забажаєш, а за день він уже лежить розібраний і зовсім нецікавий синові. Бо цікавість уже задоволено. Син хотів глянути, що всередині. Він мав надію побачити прихованого маленького чоловічка, який крутить оті всі гвинтики й коліщатка, а виявилося, що там звичайнісінька пружинка. Череп’яний песик, що може сюрчати, коли дмухаєш йому в дірочку, живе ще менше за автомобіль. Син, насюрчавшись, надвечір розбиває його молотком і мало не плаче з відчаю: він сподівався якогось дива, а всередині сама порожнеча…
II
У дитинстві я був хворовитий і дуже боявся холоду. Це давало повну перевагу наді мною моєму сусідові — червонощокому моцакові Кирилу, який гасав узимку в розхристаному кожушку, а засапавшись, угамовував спрагу крижиною. Він гриз кригу, мов цукор, а я ловив дрижаки. Мені здавалося, що Кирило захворіє. Однак ніяка хвороба його не брала. Він ганяв по замерзлій річечці на своїх дерев’яниках від ранку до вечора і, мабуть, міг би там і ночувати.
Але повертатися надвечір додому Кирила змушувало кілька причин. По-перше, треба було підживитися. Хоч яка смачна була синява крига зі сріблястими вічками застиглих у ній бульок, проте без картоплі Кирилів живіт нив і бурчав, а ноги починали терпнути. До того ж Кирило ще побоювався матері. Вона гостро шпетила його за черевики. Пари черевиків на зиму Кирилові, звісно ж, не вистачало, і через це в хлопця щовечора були суперечки з ненькою.
Якось мати сховала черевики, і тоді Кирило вилетів на лід босий. Він ковзався на своїх червоних, наче в гусака, лапах, може, цілу годину, а вся вулиця, роззявивши рота, чудувалася з того ще не баченого видовища. Між іншим, Кирило й після свого босого ковзання по льоду не захворів.
На науку Кирило не дуже налягав і уроки вчив почасти, тож завжди мав багато вільного часу й порядкував ним, як хотів.
Я щиро заздрив Кирилові, надто його здоров’ю. А в очах свого сусіда я був неповноцінним, і він, не церемонячись, завжди мені про це нагадував. Його слова й насміхи, певна річ, ображали мене, але проти сили не попреш.
— Таких, як ти, мені треба п’ятьох на одного, — вихвалявся сусід. — Я можу тебе однією рукою об землю торохнути.
Він не брехав, той червонощокий моцак Кирило…
Іноді, коли ми каталися на річці, Кирило викликав мене на змагання. Він давав мені відбігти від нього метрів на п’ятсот, а потім неодмінно наздоганяв. Кирило мчав на своїх дерев’яниках, ніби вихор, і, настигнувши мене, реготався на все горло. Я ж намагався в такі миті кудись відвернутися, щоб ніхто не бачив мого сорому.
III
Зарозуміла Кирилова погорда змусила мене шукати нових друзів. І я знайшов їх — книжки. Перша, що потрапила мені до рук, мала назву «Казки і правда про небо». Казки про небо не здивували. Їх удосталь розказував дід, сивий, сухорлявий, вічно чимось заклопотаний. Він любив розважати про Бога, який живе на небі, про райські кущі, куди по смерті потраплять люди святого життя, і про пекло, приготоване для грішників. Дідові казки нічим не відрізнялися від тих, що їх я прочитав у книжці.
— Народжується на світ людина, — казав дід, — у небі займається зірочка, помирає — зірочка падає. Зірочка немовби свічка. Скільки на небі зір, стільки на світі людей. Хто під якою планидою народився, той так свій вік і звікує. На все воля Божа. Без Бога навіть волосина з голови не впаде.
— А ти, діду, свою зірочку знаєш?
— Ніхто, крім Бога, цього не може знати.
— То ти, діду, як помиратимеш, скажи мені. Я вибіжу надвір і подивлюсь, як падатиме твоя зоря.
— Смерть, онучку, не каже, коли прийде.
На ту пору, як мені до рук потрапила книжка про небо, діда вже не було. Помер він у лісі, восени, поїхавши по дрова. Схарапуджений кінь, випручавшись із голобель, примчав у двір без господаря. Ніч була темна, хмари заволокли все небо, на ньому не виблискувало жодної зорі…
Перше почуття, що обняло мене після книжки про небо, — жаль за дідом. Він помер, і байдужісінько до нього й небу, й зорям. Нікуди не полетить його душа. Мертві не літають…
І ще був захват, змішаний з острахом. Яке велике небо! Хто й коли перелічить зорі, розсипані у Всесвіті? Хто з людей ступить першим на берег далекої планети? Небо, безкрає небо… Як у це повірити і як з цим погодитися?..
IV
Ніч. Зима. У хаті всі сплять. Я відвоював собі піч. Тепер уже не тому, що повсякчас мерзну. Просто на печі легше маскуватися. Лампа з прикрученим ґнотом стоїть коло самої шиї комина, і тому в хату падає лише вузенька смужка світла. Розмірено цокають на стіні дзиґарі, але з печі не побачиш, котра година. То й добре, що не побачиш. Нехай спиниться час, нехай забудуть про свій обов’язок півні, нехай не цідиться крізь замерзлі шибки синє зимове світання! Я читаю…
Засмальцьований томик Жуля Верна, додаток до старої «Ниви», мені дали тільки на одну ніч. Завтра книжку читатиме інший. Не скінчиш за ніч — ремствуй на себе. Охочих багато, а книжка рідкісна, в бібліотеці її не візьмеш.
У комині виє та стогне вітер, і це найкращий акомпанемент до читання. У книжці також шаленіє океан, розлючені хвилі от-от перекинуть зв’язаний на швидку руку з потрощених щогл пліт, на якому хоробрі мандрівці. Проте люди пливуть. Їх веде в небачений світ якась нестримна жадоба нового, незнаного, неописаного. Он уже мріють у синьому тумані невиразні обриси далекого берега. Що це? Острів, материк чи, може, просто міраж знесилених голодом і спрагою людей?
Страшно перегорнути сторінку. А що, як там знову розчарування й нові сотні миль по солоних безжальних хвилях, без питва, без харчу?
— Ти ще не спиш? Негайно загаси лампу! Вже другі півні проспівали, а він ніяк не начитається. Зсох, зчорнів від цих книжок…
Це мати. Вона книжок не читає. Вона не знає радощів, що їх дарують книжки. Її головний клопіт — щоб ми, діти, були ситі, вдягнені, здорові…
— Я зараз, мамо. Лишилося тільки дві сторінки. Ти спи, а я зараз…
Цокають на стіні дзиґарі, стугонить у комині вітер, на розлізлому повстякові розлігся старий смугастий, мов тигр, кіт і ледь чутно співає собі муркотливу колискову вічно холодним носом. Інколи він здригається, дере пазурами повсть і ворушить вухами. Котові, либонь, сняться миші. А взагалі кіт до мишей давно байдужий, він недочуває й недобачає, і вони, знаючи про ці старечі котові слабості, анітрохи його не бояться. На жердині висять вінки цибулі. У скупому світлі, яке падає від лампи, вони здаються гронами якихось чудернацьких заморських рослин.
За одну ніч можна прожити кілька життів. І вони западуть у душу відлунням своїх радощів і бід, своїх злетів і спадів. Синявий зимовий ранок заглядає у вікно, і я прощаюся з героями Жуля Верна. Я люблю їх, неспокійних безсрібників, шаную їхній допитливий розум і добре серце. Вони відкрили новий острів, і їхнього тріумфу мені вистачить на те, щоб, поспавши яку годину, прокинутися бадьорим та веселим.
V
Завдяки Жулеві Верну я рано почав мандрувати світом. Без кораблів, без поїздів, без витривалих мулів. Маючи саму фантазію. Після кожної книжки Жуля Верна я йшов тими самими стежками, що і його герої. Це було неважко і вдавалося будь-де й будь-коли. Звичайна, тисячу разів бачена і звідана сільська вулиця могла зробитися новою й незнайомою. Досить було тільки вихопитися з плину повсякденного життя. Рідні бори та березники — як до потреби — могли обернутися на тропічні хащі чи сибірську тайгу. Невеличка, напівзаросла осокою й татарським зіллям річечка Змійка, що в’юнилася лугом за городами, ставала то блакитним Нілом, то бурхливою гірською річкою.
Це було чудово — мандрувати світом. Зникало все дріб’язкове, буденне, душа повнилася тріумфом відкриття, самовідданістю подвигу. Під час тих мандрівок забувалися всі образи та чвари, і я почувався наймогутнішим володарем, який роздає людям тільки радість і щастя.
Згодом з’явилися живі чарівники, які провели мене по світі з компасом та картою і змусили пильно придивитися до того, що лежить під ногами.
Географію в п’ятому й шостому класах викладав Антін Антонович Струк — присадкуватий, чорноволосий чоловік з карлючкуватим, наче в турка, носом. Його незвичайність упала в око на першому ж уроці.
Географ квапливо зайшов до класу, жбурнув на стіл туго напакованого жовтого портфеля й, узявшись у боки, орлячим поглядом обвів принишклі ряди п’ятикласників.
— Кагти, — загадав він страшенно гаркавим голосом. — Геоггафія — наука точна…
Чергові кинулися по карти.
І відразу почалося щось подібне до магії. Антін Антонович не повертався обличчям до карти. Він стояв до неї плечима. Але його указка, ніби розумна жива істота, надзвичайно точно опускалася на гірські пасма, пливла річищами від джерел до гирла, повторюючи всі звивини й відзначаючи пороги та мілини.
Згодом з’ясувалося, що Антін Антонович усюди був і все бачив. Він ніколи не казав про це навпростець. Однак це розумілося само собою.
— Ми йдемо Сахарою, — повідав географ. — Води треба взяти не менш ніж на п’ять діб, щоб дійти до найближчої оази. На голові в нас коркові шоломи, інакше ми не пройдемо й половини шляху — загинемо від сонячного удару. Температура — п’ятдесят шість за Цельсієм. Під ногами — гарячий, мов присок, пісок. Покладіть туди яйце, і за півгодини воно спечеться. Не треба ні вогню, ні окропу. На сотні кілометрів довкола нас — мертва сіра пустеля. Пісок, пісок і пісок. Завважте, він містить багато сірки, проте її тут не видобувають. Рослинності майже нема, хіба що коли-не-коли біля підніжжя бархана побачиш колючі кущики тої самої породи, що й наш каракумський саксаул. Пробіжить ящірка, можна наткнутися на маленьку змійку, схожу на мідянку. Її укус смертельний.
Ми шукаємо в Сахарі нафти, — вів нас далі Антін Антонович. — Нафта тут має бути. Про це свідчать звітрені рештки девону, які трапляються дорогою. Колись тут був квітучий край, були міста й велелюдні сельбища. А ще раніше, мільйони років тому, Сахара була дном океану.
Ми йдемо Сахарою за Антоном Антоновичем місяць, два, три. Шкіра наша зробилася чорна. Ми загартувалися й легше витримуємо страшенну спеку. Слабкі, хворі, певна річ, відстали. Вони повернулися назад…
Я бачив себе серед загартованих. Назад я не відступив би навіть перед загрозою смерті. Ті, що вирушили в мандрівку, що відкривають невідоме, не повинні думати про смерть.
Але були серед нас і слабкі…
— Кириле Бомзелю, — викликав назавтра мого сусіда Антін Антонович. — Покажи-но Сахару і повідай усе, що ти про неї знаєш.
Кирило ліниво підводився з задньої парти, за якою він сидів, і ведмедкувато йшов через весь клас до карти. Карта була німа, і Кирилова указка, шукаючи Сахари, блукала десь просторами Льодовитого океану. Класом повз придушений сміх. Нарешті Кирило спиняв пошуки, опускав кудлату голову й копирсав указкою носок черевика.
— Не можеш знайти Сахари, — силкуючись бути чемним, говорив географ. — Ну, тоді скажи, що ти про неї знаєш…
— У Сахарі гаряче, — починав Кирило і, насуплюючись, примовкав.
Про Сахару він більше нічого не пам’ятав. Стояв байдужий, принишклий і дивився кудись у вікно. Але так легко відчепитися від нетямущого учня географ не міг. Він хотів розпалити в ньому цікавість.
— Може, ти знаєш, що є корисного в Сахарі? — допитувався Антін Антонович.
— Там є змії. Вони дуже кусючі, — відповідав Кирило і тепер уже змовкав остаточно.
Кирило до Сахари не збирався. Світом він разом з нами не мандрував. Це було зрозуміло.
— Сідай, дуже погано, — вже сердито говорив географ. — Це твоя п’ята колиця в чверті. Здається ж, нормальний хлопець: голова, руки, ноги людські, а знань ніяких. За що тебе батько годує хлібом? Що з тебе буде?..
Кирилова нехіть до науки була дрібниця проти тих радощів і захвату, що їх дарував нам кожний урок. Світ був великий, незмірний, розмаїтий. Він був створений для нас. З підземних глибин били гарячі джерела, вони могли оздоровити здорожену людину. Земля приберегла для нас нафту, залізо, вугілля, золото. Їх треба тільки знайти. Земля шанувала тих, хто шукає, хто служить їй. Пересохла Сахара бралася прогодувати все людство — дай їй тільки води! Неспокійний вітер ладен був крутити всі млини й рушії — тільки збудуй їх! Уперті річки могли потекти, куди хочеш — загати їхні річища греблями! Усе у твоїй владі, людино!..
VI
Уроки географії були святом. Але той, хто дає найбільшу радість, може заподіяти й найбільше горе. Я любив Антона Антоновича, для мене він був незвичайний чоловік. Я ставив його вище від інших учителів, а до уроків географії готувався, як до урочистості. Жодного разу не затнувся відповідаючи, і, коли б мене збудили навіть уночі, я перелічив би всі річки, гори та низовини будь-якого континенту. А проте я не був першим учнем у географії. Не на мене звернув увагу Антін Антонович, і не мене хвалив він перед усім класом.
Щасливцем був Андрій Коминський, скорочено — Рій або Комин, як звали його ми. Нічого особливого не помічав я ні в його зовнішності, ні у відповідях, ні навіть у знаннях. Рій, на перший погляд, видавався безтурботним реготуном, якому просто щастило. Траплялося, що він збивався, коли відповідав, міг переплутати назву річки чи гори. Міг навіть не вивчити уроку. Проте Антін Антонович його хвалив і підносив до неба. За що?
Тепер, коли так багато часу минуло від тих днів, важко пригадати всі подробиці. Найімовірніше, географ звернув увагу на нашого однокласника, бо той відчував до всього якусь нестримну й невситиму охоту. Комин і дня не міг прожити без якогось захоплення. Годі було припустити, що його зацікавить завтра. Він міг захопитись якою-небудь дрібницею й докучати нею і нам, і вчителям хоч цілий тиждень.
Коминів батько працював теслярем і зводив нові будинки то в нашому селищі, то в сусідньому радгоспі, то на торфозаводі. Через це Рій не мав постійного місця проживання. Рік чи півтора він жив там, де працював батько, але школи не міняв. Був навіть час узимку, коли Рій приходив на уроки з радгоспу за шість кілометрів.
Може, тому, що Комин більше від нас мандрував околицями, полями й лісами, його розбирала така цікавість. Якось він запитав географа, за скільки може нарости на болоті метр торфу. Антін Антонович не зміг відповісти. Таке з ним трапилося вперше. Він збентежився й пообіцяв розказати про торф іншим разом.
Антін Антонович справдив свою обіцянку за день. Тоді Рій устав з-за парти й голосно повідомив, що болоту, яке зветься Богинський Мох, десять тисяч років. Торф з Богинського Моху, де його копали на паливо, використовували всі, однак ніхто не знав, що він такий вікодавній.
А незабаром Рій приніс до класу зчорніле, тверде, мов камінь, стебло якоїсь рослини. Він видобув його з чотириметрової болотяної глибини й вихвалявся, ніби його знахідці п’ять тисяч років.
Пов’язана з Рієм сторінка життя має такий початок, що про нього не хотілося б і згадувати. Антін Антонович хвалив Рія найбільше, але в класі хлопця не дуже любили. Може, в тому таїлася звичайнісінька заздрість, на яку багато хто відразу піддається, а може, була інша причина. Хай там що, а сам Рій не кривдив нікого. Він любив пореготати, міг когось злегка підштрикнути, проте такі гріхи мав за собою кожний з нас.
Я теж не любив Рія. Мене ставили за приклад багато які вчителі, а той, перед ким я найдужче схилявся й чиєї похвали так прагнув, — Антін Антонович, — обрав своїм героєм зовсім іншого. Часом мене поймала злість на географа. Чому він не помічає, що в Рія сім п’ятниць на тиждень, що той хлопчисько — жевжик і шалапут, який завтра ж забуде географію, коли натрапить на щось цікавіше.
Більше, ніж кого іншого з учителів, я любив Антона Антоновича, і більше, ніж хто інший, він змушував мене страждати…
Рій не входив до нашої спілки, яка обмінювалася рідкісними книжками, і, певна річ, не проковтнув стільки томиків Жуля Верна, скільки ми. Але одного разу до нас дійшла чутка, що саме він має повість того ж таки Жуля Верна, яка зветься «З гармати на Місяць». Ми знали, що така книжка є, проте ніхто з нас навіть не тримав її в руках. Через це зі ще більшою силою спалахнуло бажання заволодіти книжкою. Вона уявлялася найцікавішою з тих, що ми прочитали. З гармати на Місяць! Хіба в такому творі могло оповідатися про звичайні речі?
Рій навідріз відмовився дати книжку. Він не поступався й на йоту, не хотів мінятися, не вірив у найщиріші присягання. Комин знав, з ким має справу. І він не помилявся. Коли йшлося про книжки, спілка не чула ніякого голосу сумління. Аби заволодіти книжкою, а там хоч вовк траву їж!.. Найцікавіші книжки були в нас, і ми їх з рук не пускали…
Верховодили в спілці семикласники. Ті ж, які навчалися в шостому класі, були на правах бідних родичів. Їм книжку давали на одну ніч, а часом їх і зовсім обминали. Ми, шестикласники, зі шкури пнулися, щоб вислужитися…
Викрасти в Рія Жуля Верна доручили мені…
Перший план розбився. Перехопити книжку в когось із тих, кому Рій давав її читати, не вдалося. Комин відчув, що на його Жуля Верна полюють, тож тримав книжку вдома.
Тоді довелося просити допомоги в Кирила. Йому було начхати на Жуля Верна, але він погодився сприятелюватися з Рієм, щоб здобути книжку. Проте з цього теж нічого не вийшло. Кирило тягався на торфозавод, де жив Комин, намагався до нього придобритися, однак Рій йому не вірив.
І все ж Кирило прислужився нам. Він довідався, що молодший Ріїв брат Іван дуже цікавиться вогнепальною зброєю. Він навчався в другому класі, але якраз мав у навчанні невеличку перерву. Іван знайшов динамітний набій, яким підривали пні, і спробував був вивернути ним дуба. Дерева він не повалив, проте свого правого ока позбувся назавжди, бо не вмів як слід користуватися динамітом. Саме тому Іван і не ходив до школи, його око ще не загоїлося.
Було зрозуміло, що з таким хлопцем, як Іван, кашу зварити можна. Він, хоч і зазнав невдачі з динамітом, але не втратив войовничості й страшенно любив стріляти. За порох він міг зробити будь-що.
Недільним травневим ранком ми з Кирилом підійшли до Рієвого двору. Самого Комина вдома не було: це ми знали напевно. Одноокий Іван сидів на верхній поперечці воріт і колихав ногами. Якоїсь розумної причини сидіти о такій ранній порі на воротах, звісно ж, не було, однак не все, що роблять на світі люди, можна назвати розумним.
Ми принесли Іванові восьмуху пороху, і, побачивши його, він аж затремтів від збудження. Анітрохи не вагаючись, він виніс нам книжку Жуля Верна.
VII
Але саме вкрадений Жуль Верн зблизив мене з Рієм.
Назавтра я зайшов до класу, немов справжній переможець. Мені дуже хотілося глянути, як поводитиметься Рій — проситиметься, плакатиме чи мститиме. Я аж палав з нетерплячки чимшвидше зустрітися зі своїм супротивником і, певна річ, побачити його приниженим та знищеним…
Рій не дав мені приводу потішитися. Він нікому не сказав про книжку, і тільки з його похмурого обличчя можна було здогадатися, що він усе знає. Його навмисно зачіпали, підштрикували, проте він мовчав, наче й не було ні книжки, ні полювання на неї, ні торгу з ласим до пороху його братом Іваном. Такого кінця ніхто з нас не сподівався.
Так тривало тиждень, другий, третій. З тими, хто допомагав викрадати Жуля Верна, він розмовляв, як раніше, і в його голосі не було ні погрози, ні злості. Ця Рієва шляхетність трохи спантеличувала.
Усе розв’язалося після пам’ятного випадку. Доведені до сказу Рієвою мовчанкою, ми самі пішли у відкритий наступ. Склавши останній екзамен за шостий клас, — географію, — ми оточили свого супротивника і при його очах заходилися гортати вкраденого Жуля Верна. Рій тримався мужньо. Він, як перше, мовчав. І тільки-но ледь-ледь затремтіла його верхня губа, він відвернувся, щоб не бачили його сліз.
Спілка цього не витримала. Ми мовчки віддали Рієві Жуля Верна і, пригнічені, рушили геть…
А потім я ціле літо ходив на торфозавод купатися. Там була безліч глибоких кар’єрів, заповнених бурою, немовби ячмінна кава, водою. Після такого купання доводилося наново обмиватися в річечці Змійці. Ходив я на торфозавод, звісно ж, не заради того, щоб скупатися. Там жив Рій. І ми таки зійшлися.
Щоб здобути довіру Рія, я перші дні, поки його не зустрів, носив під пахвою Жуля Верна. То була вже моя книжка, в ній оповідалося про подорож кругом світу за вісімдесят днів, і я був упевнений, що Комин її не читав. Здибавши Рія, я перший, без ніяких умов, простяг йому книжку…
І промайнуло те літо золотим танком незабутніх вражень. Рій був чудовий хлопець з відвертою і щирою душею. Своїми захопленнями й радощами він ділився з кожним, хто підходив до нього без каменя в пазусі. Націлені творами Жуля Верна мандрувати по всьому світі, відкривати невідкрите, ми тим часом пустилися в одіссею найближчими околицями. Природа не скривдила рідних місць. Скрізь у лісі можна було натрапити на величезні валуни, порослі сивим мохом. Льодовик приніс їх сюди, зрізавши зі Скандинавських гір. Верстов за вісім від містечка, коло невеличкого залізничного роз’їзду, видобували вапно. А поряд, у вибалочку, оточеному шелюгою й верболозом, било з землі джерело. Його вода була незвичайна, з різким і неприємним запахом. Від неї блякла тамтешня трава. Однак по воду приїздили з довколишніх сіл і брали її бочками ті, хто хворів на гостець та інші невідомі нам недуги.
На болоті іржава вода де-не-де заволікалася веселковими кружалами. Звідкись сюди просочувалася нафта. Рідна земля таїла у своїх надрах безліч скарбів…
Але того пам’ятного літа нас найбільше зворушили птахи. Знайомий цибатий лелека, ракша, ластівка були не тільки нашими, а й африканськими. Боячись холоду, вони на зиму відлітали до берегів Нілу.
Рій припустив, ніби ці всі птахи наші. Бо якщо це не так, то навіщо вони прилітають навесні? В Африці ж цілий рік літо, і птахам нема ніякої розумної потреби марнувати сили на переліт. Просто їх вабить рідна земля, де колись теж цілий рік було гаряче, як в Африці.
Ніде в книжках я так і не натрапив на думку, що її висловив тоді чотирнадцятирічний Рій. А вона й досі видається мені справедливою…
Незабутній спогад тих далеких днів — ночівля в лісі. По гриби до чужого, незнайомого бору ми зважилися піти втрьох — Рій, я та Кирило. День був похмурий, дощовитий, сонце від самого ранку сховалося за важкими сірими хмарами. Ми, певна річ, могли повернутися. Проте нам з Рієм просто кортіло заблукати. Бо нащо ж ми тоді взяли з собою сірників, хліба й сала аж на два дні? Ми змокли до рубця і, звичайно ж, заблукали. І от ніч у лісі, велике вогнище з ялинового гілля й ломаччя, гострі шпички, на яких ми смажимо сало… Над нами — кошлате ялинове шатро, а в просвітах між верховіття — знайомі зорі — короб Великого Воза, Полярна, сузір’я Оріона, нескінченний Чумацький Шлях…
Уночі вигодинилося. Орієнтуючись по зорях, ми могли б знайти потрібний напрямок на північ і південь, щоб вийти на шлях. Але нам не хотілося. Мабуть, уперше в житті ми вволю пили перемішану зі страхом осолоду великого почуття самостійності. Довкола шумів чужий таємничий ліс, цигикав якийсь птах, щось у кущах тріщало, а ми сиділи круг вогнища і смажили сало…
Опівночі Кирило не витримав і заплакав. Він був удвічі дужчий за кожного з нас, однак рюмсав, не соромлячись своїх сліз. Ми з Рієм його втішали…
Той рік нашого спільного навчання в сьомому класі був останній. Десятирічки в містечку ще не було, і наступного літа всі розлетілися хто куди…
VIII
Ця оповідь — шматочок дитинства далеких тридцятих років.
Сьогодні мені стільки, скільки було моєму батькові, коли я захоплювався Жулем Верном. І я маю дітей. Старшому синові дванадцять, молодшому — сім. Старший вступив у ту смугу життя, коли душа потребує незвичайних пригод, мандрівок і, звісно, Жуля Верна. Молодший ковтає казки. І сини, наївні, гадають, ніби їм першим відкривається велика нерозгаданість світу.
Я закінчив той самий географічний факультет, де років на дванадцять раніше від мене навчався Антін Антонович. Знаю тепер напевно, що занадто мандрувати йому не довелося. Як і всі студенти, з’їздив на Урал, на Кавказ — та й по всьому. Але Жуль Верн теж подорожував небагато. І був великим мандрівцем…
Кирило, мій дужий сусід, учителює, як і я. Дороги наші розійшлися давно, і, зрештою, я мало що про нього знаю.
У нашому містечку тепер десятирічка. Неподалік видобувають вапно, і є гадка, що незабаром коло сірководневого джерела збудують лікарню. Проте не вапном і не лікарнею славне сьогодні містечко. Уславляє його Андрій Коминський. Він один з тих, хто розробляв і запускав супутники Землі. Про це вже написано в газетах…
І щось нове відбувається тут, чого, либонь, не було за всю історію. Радгосп, торфозавод і містечко сперечаються за Андрія. Представники кожного з сельбищ доводять один одному, що Андрій Коминський народився саме в них. Часто суперечки вибухають і в школі, куди ходять діти з усіх цих місць. Коли учні звертаються до мене як до судді, я завжди кажу, що Андрій — з містечкових. У радгоспі й на торфозаводі він жив тимчасово. В очах містечкових мешканців сяє радість, радгоспівці й торфозаводці засмучуються. І всім їм хочеться одностайно сказати:
— Іди, людино!
© Дмитро Щербина, український переклад, 2015.

вівторок, 29 вересня 2015 р.

Іван Науменко, "Учитель креслення"

Іван Науменко
УЧИТЕЛЬ КРЕСЛЕННЯ
Ще перед війною в тій школі, де вчився Кость Квітка, малювання і креслення викладав старомодний учитель Аполлінарій Феоктистович, на прізвисько Циркуль. Цю прикладку Кость приклав своєму вчителеві, скоро тільки перейшов до шостого класу, і вона прижилася.
Високий, худорлявий, у чорному, ще царських часів, сурдуті, Аполлінарій Феоктистович зовні навіть виправдував дане йому наймення. Проте менш за все цього обтягнутого чорним сукном чоловіка можна було назвати сухим і черствим. Він був старомодний, трохи гоноровитий, але тільки не сухий.
На своєму предметі Аполлінарій Феоктистович знався добре, однак був надто м’якосердий, і ця його м’якосердість не йшла на користь навчанню. Школярі знали, що перед революцією їхній учитель викладав у гімназії латину. І хоч аніякої цікавості до латини шестикласники, звісно ж, не виявляли, проте на уроках Аполлінарія Феоктистовича зчаста лунала ця мертва, але гарна мова.
Шанувальника латини найчастіше вдавав з себе Кость. Можливо, йому подобалася зворушеність старого вчителя, що, хвилюючись, вимовляв незрозумілі дзвінкі слова, а може, ним керувало звичайнісіньке самолюбство, та Кость частіше за інших пускався на свідому провокацію. Якщо хтось не накреслив рисунка і прочував свій неминучий провал, його незмінним рятівником ставав Кость.
Коли Аполлінарій Феоктистович заходив до класу, Кость, який сидів на першій парті, натягав на себе маску мрійливості й задуманості. Учитель ще тільки розгортав класний журнал, а хлопець уже підносив руку.
— Я слухаю тебе, Квітко, — дозволяв учитель висловитися.
— Аполлінарію Феоктистовичу, як буде по-латинському книжка?
Старий учитель відривав свій погляд від класного журналу, і на його обличчі з’являлась усмішка. Він, певна річ, здогадувався, що не прагненням дізнатися нове латинське слово горів його ще не дорослий опонент. Проте перебороти спокусу й не відповісти на питання Аполлінарій Феоктистович не міг. Той, над ким навис дамоклів меч бути викликаним і йти зі своїми кресленнями до стола, на якийсь час був убезпечений.
— Слова «свобода», «книжка» і «діти» мають у латинській мові близьке звучання, — запалювався старий учитель, — «ліберас», «лібера», «лібрі»… Це ж так легко запам’ятати.
Інтерес шестикласників до мови Овідія та Горація зростав у міру того, як наближалася жадана хвилина порятунку — дзвінок на перерву. Нарешті шкільна сторожиха дренькала старим вищербленим дзвінком, і стрижені шестикласники галасливою юрбою зривалися з місць. Аполлінарій Феоктистович, розгублено всміхаючись, згортав класний журнал, у якому він за весь урок не поставив жодної оцінки…
Учні підростали, ставали старшокласниками, захоплювалися зачісками. У десятому класі меткий і невгамовний Кость уже не дозволяв собі користатися зі слабості старого вчителя. У ставленні класу до Аполлінарія Феоктистовича з’явилося щось нове. Це нове, мабуть, можна було назвати затаєною, прихованою десь у глибині юнацьких душ повагою до свого вчителя. Молодість таки оцінила велику, незмінну любов і відданість Аполлінарія Феоктистовича латині — предметові, що його давно можна було вже забути…
Цю повагу класу відчував і сам учитель, хоч зовні, здавалось, вона ні в чому не виявлялася. Якщо комусь із десятикласників удавалося накреслити справний рисунок, Аполлінарій Феоктистович ставив умільцеві п’ятірку, згортав журнал і, суворий, серйозний, підводився над класом.
— Вам треба думати не тільки про ці рисунки, — твердив він. — Час уже кожному з вас накреслити собі рисунок усього майбутнього життя. Проте в цьому вам краще за мене допоможе Овідій…
Аполлінарій Феоктистович заходився читати Овідія. Його голос був слабкий, приглушений, він тремтів і зривався, але старого вчителя слухали, затамувавши дух. Ніхто не розумів слів латинського вірша, який пережив багато віків, однак усі, здається, відчували могутнє, окрилене почуття, заховане в далеких урочистих метрах.
— Овідій любив свою землю, як тільки може любити її великий син своєї Вітчизни, — запалювався старий учитель. — Тож його слово житиме доти, доки людина пануватиме на землі. Тирани змусили поета покинути рідний край. Він жив коло берегів нашого Чорного моря, що звалося тоді Понтом Евксинським…
Аполлінарій Феоктистович завжди перекладав Овідія пишномовно, в піднесеному, врочистому стилі. Але тепер десятому класові це подобалося.
Кость потай від своїх друзів ходив до районної бібліотеки й просив Овідія. Овідія в бібліотеці не було.
Бібліотекарка дивувалася:
— Нащо він здався вам, той Овідій? Уже з десяток школярів його просили. За програмою його ж не вивчають?..
Уряди-годи класові вдавалося втягти Аполлінарія Феоктистовича в розмову, далеку від його улюбленої латини. Він не був великий мастак відповідати на питання юнаків та дівчат, які за кілька місяців мали намір піти в новий, невідомий і цікавий для них світ.
— Ми з вами, юні друзі, люди різних епох, — зазвичай твердив старий учитель. — Мої життєві принципи не для вас. Ви маєте щось нове, чого не знало моє покоління. Мені вже важко здогнати вас і навіть важко з вами порозумітися. Проте ми всі маємо одну таку річ, яку ніхто не годен відібрати ні у вас, ні в мене. Це наша Батьківщина. Бороніть її честь, несіть її славу вперед. А я вже старий і кволий…
Посеред навчального року Кость Квітка вступив до авіаційного училища. Йому треба було їхати в далеке місто, аж за Волгу. Кость прийшов попрощатися з друзями. Затамувавши дух, дивився десятий клас на Костя, який першим, не дочекавшись атестата, покидав школу й рідне містечко. Того дня після третього уроку всіх відпустили.
Але десятикласники лишилися в школі. Змовившись тайкома, вони склалися по карбованцю й купили Костеві на прощання табакерку зі срібним вічком. Усі знали, що хлопець курить ще з восьмого класу, і тепер це навіть перед очима вчителів не порушувало правил, бо Кость уже забрав свої шкільні документи. Слід було написати якісь слова на вічку табакерки, щоб Кость не забував свого класу і свого містечка. Ці слова якраз і придумував десятий клас, коли до кімнати зайшов Аполлінарій Феоктистович. Він не знав, що його уроку не буде, однак йому швидко все пояснили. Розповіли вчителеві і про подарунок для Костя — табакерку, і про те, що треба щось вигравіювати на срібному вічку…
Отоді й написав Аполлінарій Феоктистович на дошці слова, які всім сподобались і вістрям циркуля з найліпшої класної готовальні були перенесені на вічко Костевої табакерки: «Patriam nostram amare et defendere debemus…»
Ці слова щонайкраще пасували до урочистості моменту, і суть їхня також цілком відповідала намірам десятикласників.
«Вітчизну нашу мусимо любити й боронити», — означали врочисті латинські слова.
Кость ставав чоловіком військовим, тож мусив знати ці слова. Але того дня це латинське речення, написане на дошці, запам’ятав, певно, не тільки він.
Кость поїхав у далеке місто й надіслав звідти лише два листи. І в обох просив переказати палке авіаторське вітання Аполлінарієві Феоктистовичу. Десятий клас закінчив школу без жодного другорічника, і з цієї нагоди мав бути урочистий випускний вечір. Однак вечора того року не було: почалася війна. Атестати випускникам віддали без ніяких церемоній, і ніхто з них не вступив до інституту. Хлопців на третій день війни мобілізували до війська.
До містечка зайшли фашисти. У школі розташовувався тепер якийсь військовий штаб. У перші ж дні німецького панування заарештували місцевого нотаріуса, голову взуттєвої артілі та лісничого. Їх уважали за активістів, тож вони, на думку фашистів, становили серйозну небезпеку для німецької імперії. Аполлінарія Феоктистовича заарештували того ж таки дня за зневагу німецької зброї. Сталося це так. У господині, де квартирувався старий учитель, німецькі вояки реквізували порося. Підсвинок не давався їм до рук, і солдати застрелили його тут-таки, на подвір’ї. Аполлінарій Феоктистович, бувши присутнім під час цієї баталії, назвав вояків грабіжниками. Його як злісного більшовицького агітатора відвели в штаб на допит до офіцера. Але й там Аполлінарій Феоктистович не зрікся своїх слів.
— Є мудра латинська приказка, що виникла перед тим, як варвари зруйнували Рим, — охоче пояснив він офіцерові. — «Aquila non captat muscas…» — «Орли не ловлять мух». У ваших солдатів на шапках — орли, проте вони скидаються на лютих гієн.
Це були останні слова, що їх вимовив старий учитель. Його розстріляли разом з нотаріусом, головою взуттєвої артілі та лісничим у березнику за містечком. Людям заявили, що вбиті були комуністами й партизанами…
А на третій рік війни, коли фронт іще стояв під Орлом і Бєлгородом, однієї весняної зоряної ночі над поліським містечком, де хазяйнували фашисти, довго кружляв літак. Пілот випустив дві освітлювальні ракети і, користаючись із того, що в тутешньому гарнізоні зовсім не було зенітної артилерії, завзято обстрілював залізничну станцію. Він почастував фашистів і двома бомбами, якими зніс водокачку. Тоді вбило чотирьох фашистів і ще кількох поранило. Тижнів зо два по тому пастушата принесли до містечка цікаву знахідку — звичайний гаманець, у якому лежав клаптик шовкової парашутної матерії. На ньому було щось написано чужою мовою і стояв підпис «Кость».
Дівчата, які закінчили десятирічку, прочитали незрозумілий напис. На шовковій матерії були написані слова, що їх колись десятий клас вигравіював на вічку срібної табакерки: «Patriam nostram amare et defendere debemus…» Аж до того дня, коли з містечка вигнали німців, під страшним секретом з уст в уста переходила новина, що німців навесні бомбував Кость Квітка…
Сорок п’ятого року, як точилися вже бої за Берлін, Кость Квітка повернувся до рідного містечка. Мав він три ордени на гімнастерці й порожній правий рукав. Кость потвердив, що це справді він бомбував тоді містечко і скинув свої вимпели. За це бомбування Кость дістав від свого начальства догану, бо відхилився від маршруту… Він привіз із собою й табакерку, яку колись у складку подарував йому десятий клас.
Спершу Кость вів уроки фізкультури в тій самій школі, де викладав креслення й малювання Аполлінарій Феоктистович. Тепер він уже заочно скінчив інститут і викладає фізику. Кажуть, що вчитель з Костя вийшов добрий і учні його люблять. І коли пояснює Кость Архімедів закон, то розповідає не тільки про занурене тіло й витиснену рідину, а й про життя самого Архімеда з Сиракуз, який хоробро боронив своє місто від ворогів.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2015.

вівторок, 14 липня 2015 р.

Михась Скобла, "Дощ до моря навскіс гонив..."

Михась Скобла
* * *
Дощ до моря навскіс гонив,
прямо — пасмо пісків не давало.
Море в кипені бурунів
Шаблю Куршській косі гартувало.
Вітер витерся об туман.
Блякнув світ. Розійшлися двоє.
Навздогін їм старий каштан
Тряс колючою булавою.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2015.

пʼятницю, 1 травня 2015 р.

Володимир Дубовка, "Батьківська мово, розкошиста мово..."

Володимир Дубовка
* * *
Батьківська мово, розкошиста мово!
Ти наших дум і піткання, й основа!
Зі сповитку нам дарунок від нені,
низка, що в ній самоцвіти вогненні.
Кожний з них барвами пишними грає,
полум’ям вічним горить — не згорає.
Ти мені завжди підпора єдина,
хоч би які торував я стежини.
Чую в тобі джерела дзюркотання,
чую зеленого бору зітхання,
чую грози громовиці роздолі,
відгомін праці на рідному полі.
Шани ти варта за кожну дрібницю,
кожне-бо слово в віках корениться.
І ще віки воно житиме, годне,
вічне, немовбито серце народне.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2015.

пʼятницю, 10 квітня 2015 р.

Михась Скобла, "Балада про стайню"

Михась Скобла
БАЛАДА ПРО СТАЙНЮ
Сказав комісар: «Не потрібен храм,
От-от комунізм настане.
Ми будемо в храмах тримати крам,
А в цьому хай буде стайня!
Сказав — і вже робітництво як тут,
Розбили вівтар, ікони.
Вже замість Христа на стіні — хомут,
Опісля пригнали й коней.
А конюх ходив, наче піп, між них,
Поводився дуже гідно:
Мовляв, щоб стійла були в усіх,
А в стійлах — світло й вигідно.
А конюх був з пролетарських лав,
О півнях будитись мав звичку,
Він коней з купелі напував,
Носив їм ризою січку.
А конюх часом у яслах хріп,
Бо пив, як Пане Коханку.
Під бік соломи собі підгріб —
І маєш барліг до ранку!
Горілка гріє і в сніговій.
Та от однієї ночі
Прочнувся конюх і — Боже мій! —
Аж рогом полізли очі.
— Чи я не я? Чи взяв мене враг?
Чи це все примари сонні?!
При переламаних образах
Стоять навколішках коні!
Моляться коні?! А дозвіл де?
В якому, скажіть, законі?!
Схопив дубця — і до них іде.
І враз підвелися коні.
Немов ошаліли вони гуртом,
Та тямили, що робили:
На друзки строщено копитом
І ясла, і всі драбини.
У кінських очах світився гнів,
А в людських — острах тривожний…
Та кожний кінь йому все простив
І — гривою вжалував кожний.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2015.

пʼятницю, 16 січня 2015 р.

Михась Скобла, "Вечір перед Різдвом"

Михась Скобла
ВЕЧІР ПЕРЕД РІЗДВОМ
Тихо, мов на безлюдній планеті.
Мороз без упину
Лізе до всіх цілуватись.
В оселях селянських
У печах і грубах
З життям прощаються дерева:
Наче віск, на чере́ні тане сосна,
Сипля́ть сполохані осики,
Відстрілюється ялина,
Береза свариться на вогонь,
Устигаючи скласти духівницю
На скрученім закуренім бересті…
Дими підіймаються з коминів
І стоять над сільською тишею —
Цілий ліс теплих
Примарно-хитких дерев.
Десь у верховітті
Моститься на ночівлю
Невидний пугач,
Примруживши
Одне око.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2015.