Михась Скобла
КАЗКА ПРО ДОЩ
В батькових
чоботях постарілих
Землю рідну
виходивши скрізь,
Я посіяв дощ на
небосхилах,
Щоб на користь краєві
він зріс.
Як посієш — ді́ждешся нажину.
Та під сяйвом
блискавок-заграв
Хтось узяв у нічку
горобину
Й зернята-дощинки
позбирав.
А тоді пустельні небосхили,
Що від дощових
пишніли б рун,
Табуни круків затолочили
І побив
розогнений перун.
Жити під круками — це ганебно!
Хоч ніколи вгору
не гляди…
Як же так, що знівечили
небо?
Дощику, будь
ласочка, зійди!
І зійшов слабенькими цівками,
Що на вітрі вклякли,
мов хліби.
От піймай тепер
його руками
І хоч трохи
спрагло пригуби…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.
