Михась Скобла
* * *
Відсіпся поїзд,
рушив до столиці,
Пірнув у морок,
нібито в тунель.
Допоки спиш,
чекає на стільниці
Не скінчений
опівніч ритурнель.
Знебула залізниця враз зімліє,
На рейках зблисне
місяць, мов тавро.
Тобі ж насниться
баба Соломія,
І сонник
розшифрує — на добро.
А я, на склі festina lente
стерши,
Мчу, як вовкун,
по згір’ях і подах,
Невиспані поезії
не вперше
Дописую на сиплих
поїздах.
На строфи їх, мов доля невблаганна,
Дрібнила путь,
коли спинявся рух —
Драбина
металево-дерев’яна,
Що стане і зачепить
небокруг.
Березник листям приполу заслав їй
І, вмить одбігши,
скинув руки ввись.
Досни мій сон у
вранішнім Заслав’ї!
Я ніби сон, тебе
недодививсь.
І навіть поїзд, їдучи вже згладка,
Хитнеться вайлувато
вбік до хат.
Ти спиш в одній з
них, наче уніатка,
Між церквою й
костелом акурат.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2014.
