Володимир Некляєв, "Руїни замку..."

Володимир Некляєв

* * *

Руїни замку.

Вилюднілий кут.

Кругом шипшини миршаві, похмурі.

Й обличчя жінки на вцілілім мурі —

Коханки короля, що правив тут.

Була вона коханкою чи ні,

Та владаря з’ясирила красою —

Він звати

наказав її святою

Й увічнити

На кам’яній стіні.

Збитошний був король той, як дитя,

Не знавши меж ні в щедрості, ні в злості…

Давно зотліли владареві кості

Під чахлими шипшинами життя.

Ім’я його забуто в тих краях,

Де збитки він чинив, ходив війною,

Щоб ошуком

І міццю вогняною

В сусідах послух сіяти

І страх…

Та пал блакитний

досі ще не зблід

Очей жіночих! —

Ллється на розлоги…

І сяє смутком

Давньої пожоги

Зухвало-вільний

Полочанський вид.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.

Лариса Геніюш, "Лев"

Лариса Геніюш

ЛЕВ

Жаркої гриви з’їживши куделі,

тамуючи над силу злість і рев,

ходив по клітці гордий син пустелі —

невільний лев.

Сталеві ґрати хід його спиняли,

не раз він розтрощити їх хотів —

і зводилася лапа, й опадала,

немов тягар, на плетиво прутів.

У снах свободу бачив і печеру,

левиці роз’ярілої стрибок,

очам роздолля, силу невичерпну,

розпечений під лапами пісок.

І заревів у безгомінь із горя,

країну гір згадавши дорогу,

і скрегіт іклів на ворожім горлі,

і невситиму воленьки жагу.

Аж пуги свист обпік болюче згади —

і гнів угнався в серце шпичаком:

ішов на лева сповнений облади

господар із бичем та маслаком.

Суворим криком, ошуком лестивим

та кісткою спинив він лютий рев

і волі спрагу — і принишк, на диво,

забувши про своє могуття, лев.

Мучителя свого й тепер не стявши,

вхопив маслак і знову стлумив зло,

тимчасом як гієняче виття вже

його пустелю рідну облягло…

Відвіку так тече життя шалене:

як леви мовкнуть, випустивши дух,

з печер виходять пажери-гієни

і вприпуст падлом тішаться навкруг.

© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.