Лариса Геніюш
ЛЕВ
Жаркої гриви з’їживши
куделі,
тамуючи над силу злість
і рев,
ходив по клітці
гордий син пустелі —
невільний лев.
Сталеві ґрати хід його спиняли,
не раз він розтрощити
їх хотів —
і зводилася лапа,
й опадала,
немов тягар, на
плетиво прутів.
У снах свободу бачив і печеру,
левиці роз’ярілої
стрибок,
очам роздолля,
силу невичерпну,
розпечений під
лапами пісок.
І заревів у безгомінь із горя,
країну гір
згадавши дорогу,
і скрегіт іклів на
ворожім горлі,
і невситиму
воленьки жагу.
Аж пуги свист обпік болюче згади —
і гнів угнався в
серце шпичаком:
ішов на лева
сповнений облади
господар із бичем
та маслаком.
Суворим криком, ошуком лестивим
та кісткою спинив
він лютий рев
і волі спрагу —
і принишк, на диво,
забувши про своє
могуття, лев.
Мучителя свого й тепер не стявши,
вхопив маслак і
знову стлумив зло,
тимчасом як гієняче
виття вже
його пустелю рідну
облягло…
Відвіку так тече життя шалене:
як леви мовкнуть,
випустивши дух,
з печер виходять
пажери-гієни
і вприпуст падлом
тішаться навкруг.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.