вівторок, 25 червня 2013 р.

Володимир Некляєв, "Килина"

Володимир Некляєв
КИЛИНА
В дитинство поринути в гомоні дня —
І миттю згадати, мов стяти билину,
Забаву, що мали ми,
Дітлашня, —
Дражнити стареньку Килину.
— Килино, Килино, хто твоя мати?
— Килинина мати — самісінькі лати.
— А хто, Килино, свекруха твоя?
— Килині свекруха — отруйна змія.
— А хто, Килино, твій чоловік?
— Килинин чоловік — старий черевик.
— Килино, Килино, а хто твої діти?
— Килинині діти — мишва несита.
Недавно було… Та пройшли, пропливли
Літа мої ранками росними…
Дитинство не знає пощади, коли
Нема її в світі дорослому.
«Чаклунка!» —
і сміх над тобою дзвенів,
Дитинство моє!..
Крізь кушир та малину —
Убозтвом, нуждою тяжких своїх днів —
Тебе здоганяла Килина.
В траві спотикалася біля беріз,
Знов бігла, сварившись сачком, розкудлачена…
Ніхто не прощає нам кривди і сліз —
Відплатиться все і відплачеться.
Я кривду невмисну за гріх не беру…
А все ж —
як до рідної хати прилину —
Збентежено в землю свій погляд упру,
Зустрівши стареньку Килину.
Вона вже не вгадує зовсім мене,
Та знов, як на те, мені в пам’яті бачиться…
І чую, бува: скреготливо шепне:
«Відплатиться все і відплачеться!»
Спитаю:
«Килино, невже я тобі
Хоч щось завинив?!»
Та у відповідь — тиша…
За що ж тоді вслід шле прокльони в грозьбі
Й образою дише,
Й образою дише?..
Життя половина… Життя половина…
Старенька Килина… Старенька Килина…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.