Лариса Геніюш
* * *
Час позриває з одземка
гілля,
і камінь од літ
зотліє.
Жити по нас буде
лиш земля,
яка рік у рік
молодіє.
Так чи інак, а ти жменька її —
здання тяжке це й
незборне,
тож рано чи пізно
в обійми свої
вона нас навіки загорне.
Земле, як мало, йдучи до мети,
я встигла —
і вже сутеніє.
Дай мені знов
там, де Німан, зрости
з зернини твоєї
надії.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.
