середа, 9 жовтня 2013 р.

Михась Скобла, "Вовкулака"

Михась Скобла
ВОВКУЛАКА
Сонний сад зашумів і змовк,
Плющ посох на вогні шипшини.
Вовкулака, людинововк,
Притулився вночі до шиби.
Пуща домом йому була,
Мав і серце він вовче, грізне,
Та, пустившись свого кубла,
До своєї прийшов Вітчизни.
Він тримався, мов справжній звір:
Упійма дичину — і слизне.
А сьогодні забився в двір
І припав до вікна Вітчизни.
Скрізь у селах на всіх собак
Огризався цілком по-вовчи,
І хрестився люд: — Вовкулак!
Хто ж вовчиськові гляне в очі?
А в очах його — людський жах,
А в очах тих нема бажання
Попроситись під теплий дах.
Вибирайтесь на полювання!
Гей, господарю й гостю, йдіть!
Він чекатиме вас у пущі:
Шерсть на карку, мов срібна щіть,
Очі зимні, як смерть, видющі.
Він заплута сліди вкінець,
Від тяжкої втече погоні,
Знайде згубу собі їздець,
І в болоті потонуть коні.
А як стихне переполох,
Він згадає заклин над рання,
І перекидьки шасне в мох,
І зариє там вовче вбрання.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.