Михась Скобла
ВОВКУЛАКА
Сонний сад
зашумів і змовк,
Плющ посох на
вогні шипшини.
Вовкулака,
людинововк,
Притулився вночі
до шиби.
Пуща домом йому була,
Мав і серце він
вовче, грізне,
Та, пустившись
свого кубла,
До своєї прийшов
Вітчизни.
Він тримався, мов справжній звір:
Упійма
дичину — і слизне.
А сьогодні
забився в двір
І припав до вікна
Вітчизни.
Скрізь у селах на всіх собак
Огризався цілком
по-вовчи,
І хрестився
люд: — Вовкулак!
Хто ж вовчиськові
гляне в очі?
А в очах його — людський жах,
А в очах тих нема
бажання
Попроситись під
теплий дах.
Вибирайтесь на
полювання!
Гей, господарю й гостю, йдіть!
Він чекатиме вас
у пущі:
Шерсть на карку,
мов срібна щіть,
Очі зимні, як
смерть, видющі.
Він заплута сліди вкінець,
Від тяжкої втече
погоні,
Знайде згубу собі
їздець,
І в болоті
потонуть коні.
А як стихне переполох,
Він згадає заклин
над рання,
І перекидьки
шасне в мох,
І зариє там вовче
вбрання.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.
