Марина Цвєтаєва
* * *
Котрийсь мій предок та був скрипаль,
Мандрі́вний і хаповитий.
Чи не тому мене вабить даль,
А волос мій вітром звитий?
Либонь, рукою моєю він
Украв з гарби — абрикоси,
Призвідця всіх моїх хуртовин,
Кудлатий і горбоносий.
Дививсь, як тягне рата́й соху
Й шипшину — крутив губами.
Зрадливу вдачу він мав, — лиху,
Хоч пристрасний був з жінками!
До люльки, перлів і гордих зір,
До гарних дівчат охочий…
А ще, напевно, страшкий, мов тхір,
Був предок мій — жовті очі.
І душу чортові він заклав,
Й опівніч минав могили!
А ще, напевно, в одній з халяв
Носити ножа був схилий.
З-за рогу часто стрибав, мабу́ть, —
Мов кішка, впинавшись чіпко…
І врешті я зуміла збагнуть:
Він зовсім — не грав на скрипку.
По нім, було, надійся всього, —
Усім орудував — метко!
Такий скрипаль був з предка мого.
А з мене — така поетка.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.
