Ригор Крушина
ПЕЛІКАН
У білім халаті — статечний, мов хан —
Стоїть пелікан на дорозі.
І довгий-предовгий машин караван
Спинився в незвичній тривозі.
Проїхати годі. Живий пелікан
Стоїть посередині бруку.
Боронить застрашливо дзьобом свій стан,
Від гамору впавши в розпуку.
Хай хтось собі лається й навіть кляне,
Свистить чи здіймає лозину —
Такого завзятця ніщо не зжене.
Даремно гудуть лімузини.
Він дзьобом, як довбнею, цюкне того,
Кому закортить підступити.
Не сердьте його, не займайте його!
Розумний він птах, тямовитий.
Він ласки не знав. Як у кучі сидів,
На дріт наколовся болюче.
Ні щирих усмішок, ні приязних слів, —
Лише самотина пекуча.
Він вибіг на вулицю. Просто на брук,
Де стріли також непривітно,
Завдавши нової турботи і мук;
Дорога — це той самий смітник.
Тут гомін ворожих людей надовкіл,
Зусюди шугають погрози.
Стоїть пелікан. Дзьоб — затесаний кіл.
Прибрав войовничої пози.
Аж чує сердега, як хтось утіша:
— Ходім, пеліканчику милий…
Назустріч іде незнайома душа —
Хлопчина спокійний і смілий.
На шию біляву лягає рука,
А голос пестливо туркоче.
І, здавшись на хлопця, немов на дружка,
Пернатий іде з ним охоче.
— Голубливе слово й каміння здвигне.
А я пелікан. Я слухняний.
Ти ставленням теплим розчулив мене.
Шанують тепло пелікани.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.
