Володимир Некляєв
ЛІСНИЧІВКА
Вітер буйний крокви тисне.
Ліпить сніг безживний в дах.
Пусто. Лунко.
Крики. Свисти.
У заметених полях.
— Мамо, хто там?
— Спи. Нікого.
Вітер… Сніг…
— То вовкулак!
Глянь у шибку!
— Бійся Бога!
— Хтось блукає там однак!
Крик.
— Ти чула?
— Приверзлося…
Постріл.
— Чуєш?
— Грім дрібний.
— Взимку?..
Мамо, він голосить!
— То завія, хлоню мій.
Стугонить дошками хата,
Брязка клямкою сама.
— Мамо, лячно…
Де наш тато?
— Тато в місті наш…
Зима.
Пусто. Лунко.
Крики. Свисти.
Знову постріл. Крик.
І тиш.
Лісничівка. Край лісистий.
Шлях сніжистий. Сніг ряснистий.
Дні.
Роки.
Століття.
— Спиш?
…Вовкулак сурмив у рога.
Та дарма! Синаш заснув.
Зранку вітер до порога
Шапку батькову шпурнув…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.
