Олексій Дмитрієв
ЖУРЛИВА КОНЯЧКА
Якось на майдані,
де юрмились люди,
Де гамір і сміх
розливалися всюди,
Конячку я вгледів
самотню: вона
З букетом фіалок
стояла сумна.
Вклонившись, шепнув я їй: «Вибачте, пані,
Чом тужно вам так
на веселім майдані?
Таж свято тепер,
а в святковій красі
Забути годиться
про жалощі всі!»
Конячка, журливо зітхнувши, сказала:
«Сьогодні
майданом я вперше гуляла.
А в будні я дрова
вожу поза ним,
До ночі петляючи
шляхом кружним.
Набридло щодня мені з примусу жити —
Купила пальто я
розкішне і квіти,
Візок у провулку
покинула й от
Спочити прийшла
на майдан від турбот.
О, як же салют я побачити хочу!
Але вже помалу береться
до ночі…
На жаль, не
злітають у небо вогні,
Додому пора
повертатись мені.
І знову я буду весь час гарувати,
І вдруге прийду
на майдан аж у свято,
А що, як салюту й
тоді не діжду?..
Тепер зрозуміли
мою ви біду?»
У відповідь я тільки змовчав безсило.
Що врадиш, як
лихо сердегу посіло?..
Хотів був піти
вже собі я. Аж тут
Спахнув над
майданом яскравий салют.
Неначе за злигодні всі в нагороду —
Такого салюту не
бачив я зроду.
Щаслива конячка і
вся дітвора
Захоплено разом
кричали: «Ура!».
Хтось, може, почувши, лукаво всміхнеться.
Ця казка для тих,
кому кепсько ведеться,
Для того, хто
тягне візок свій щомить, —
Нехай хоч у казці
йому пощастить!
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.
