Михайло Лермонтов
ПОЕТ
Зоріє мій кинджал
в оздобі золотій;
Клинок крицевий,
бездоганний;
І таємничий гарт
буяє в криці тій —
Старого сходу
спадок бранний.
Горянинові він служив, не знавши втом,
За труд не мавши
нагороди;
Він позначав не
раз тіла́ страшним тавром
І вражі панцери
скородив.
Ревніше від раба він розважав нуду,
Бряжчав на
прикладки негідні.
Тож рі́зьби
дорогі під пору ту тверду
Були б йому
бридкі й огидні.
Його за Тереком здобув прудкий козак
В їздця, що
випустив стремена,
І довго він лежав
погорджений відтак
У ятці крамаря-вірмена.
Ще й піхви рідні стратив на війні
Героя приятель
незрадний;
Підвіском золотим
блищить він на стіні —
Гай-гай! —
безславний і безвладний.
Ніхто не чепурить, не пестить, як колись,
Рукою дбалою
сірому,
І не чита ніхто, завзято
молячись,
Письмен
карбованих на ньому…
* * *
Поете, чи не так
ти нині, в час облуд,
Згубив покликання
значуще,
Змінявши на
срібло́ свій вплив, якому люд
Корився з шаною
мовчуще?
Розмірених твоїх рядків могутній пал
Бійця наснажував
на битву,
Він був потрібний
всім, як у бенкет фіал,
Неначе ладан у
молитву.
Твій вірш, як божий дар, шугав поверх юрби;
І линув одгрім
дум шляхетних,
Мов дзвін той
вічовий за княжої доби,
У дні біди й
звитяг славетних.
Та збридли нам твої невлесливі слова, —
Нас тішить
позолоть, омана;
Немов стара
краса, наш світ старий хова
Глибокі зморшки
під рум’яна…
Чи ти воскреснеш знов, пророче? Чи на сміх,
Пройнятий помстою
лихою,
Не вихопиш повік
із піхов золотих
Клинка, зіпсутого
пихою?
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.
