середа, 20 березня 2013 р.

Василь Биков, "Загибель зайця"

Василь Биков
ЗАГИБЕЛЬ ЗАЙЦЯ
Цілісіньку ніч напередодні страти заєць не спав: сидів похнюпившись під гінкою сосниною, думав собі. І думав не про завтрашній кінець, а про свою нещасливу, згубну долю.
Усе почалося ще рік тому, напровесні, коли бором прокотилася чутка, що на згірку коло річки збирається лісова звірина́, щоб урадити якусь важливу й невідкладну справу. Заєць не хотів туди йти. Хіба він дурний? Хай радять сміливі й сильні: вовки, ведмеді, лисиці. А він заєць — найслабший, полохливий, безвільний. Але зайчиха тоді сказала: «Іди, бо вони там без нас урадять звести зі світу весь заячий рід. Хто за нами оступиться?»
І він пішов. Приплигав і сів осторонь на купині, почав слухати. Першим, як і годиться, виступив найсильніший — ведмідь. Обтер пазуристою лапою ситий писок і заходився доводити, що жити без влади не можна, що всі в довколишніх лісах гуртуються, заводять міцну владу — одне слово, цивілізуються. Як люди. Отож і їм сьогодні треба обрати головного Проводиря. Тут-таки залунали приглушені схвальні оплески, і лисиця Дем’янівна, недовго думавши, запропонувала наставити Проводирем ведмедя. Ведмідь подякував за довіру, але відмовився. Сказав, що старий, хворий і знесилений. Учора на узліссі не зміг роздерти колгоспного бугая — отак занепав ведмідь. Тоді на Проводиря висунули вовка-сіроманця. Цей повносилий і роздере, кого схоче. Торік улітку загриз чи не всю колгоспну отару овець. Звірі поміркували й відкинули пропозицію щодо вовка: цей може пороздирати в лісі всіх звірів. Йому тільки дай волю. Тоді хтось запропонував зайця.
З несподіванки заєць аж підскочив на купині — такого він і в голові собі не покладав. З дива й хвилювання йому перехопило дух, і він не міг здобутися на слово. Тож і не погодився, й не відмовився. Його мовчанку всі сприйняли за згоду, і зайця наставили головним Проводирем лісової звірини́.
Спочатку заєць не дуже-то й розумів свої права та обов’язки, гадав: усі кланятимуться, зустрівши його, а він привітним словом озиватиметься у відповідь. На вдачу він був немстивий і нікому не мислив зла. Зайчиха ж зраділа без міри та й сказала: «Ну, тепер переселимося в сухий сосняк, годі скніти коло вогкого болота». Але незабаром зайця обсіли клопоти, ще й які. Вельможний ведмежий клан зажадав собі пра́ва перебратися в побічну пущу, якнайближче до бортей з бджолами, а пущу взагалі поділити з сусідньою звірино́ю, щоб ведмедям було де полювати. Дарма Проводир поклика́вся на міжлісові угоди, на заборону змінювати лісові кордони. Ведмеді сказали, що він телепень і нездара, коли не зрадник. Тим часом вовки руба поставили питання про зимову годівлю. Влітку вони годувалися самі, поодинці, худобою з колгоспних черід. Проте взимку всі череди загнано в хліви, що їх охороняє сторожа з гострими вилами — як тут приступиш до худоби? І вовки почали напирати на лісового Проводиря: «Давай харч!» Лисиці й собі забажали по курочці щодня, а видрам, бач, забракло риби в річці: задихнулася під кригою. Найтяжче припало Проводиреві, коли звірі, неначе змовившись, зажадали від нього доларів. Мовляв, сусідня звірина́ вже має їх до смутку й може дістати собі все, що схоче. Чим звірі цього лісу гірші за інших? Їм теж потрібні долари, а не якісь папірці з портретами головного зайця. Коли ж Проводир почав перечити підданцям, то вони одностайно заявили, що це йому добром не піде. Як обрали, то керуй, забезпечуй, а як не можеш, то зашморг на шию. Ті, що торік підтримали були зайця, тепер домагалися його смерті. Бо не справдив надій і щоб іншим була наука. Однак що він міг удіяти? Щоб здобути пущу з бортями, треба йти війною на сусідніх ведмедів. А як настачити свіжини ненажерливій вовчій зграї? Ще й долари ці, хай їм абищо. Заєць на своєму віку й разу не помацав тих зелених папірців з бороданями, а лише милувався своїм портретом на лісовій валюті. Правду сказати, непоганий був портрет. От якби ще чогось коштував. Але він геть знецінився. Зайцеві на лихо й на безталання.
Проте якийсь час звірі ще віталися до нього й він усіх обдаровував у відповідь ласкавим словом. Крім хіба тільки білки, що надокучливо прохала колись дати їй краще дупло, бо старе протрухло й затікає. Проводир тоді так виснув на бідолашну білку, що та вмить шугнула аж на самісінький вершечок дерева. «Хоч хтось та злякався», — безрадісно подумав був заєць.
І ось тепер треба йти на згірок, де торік його обрали, а сьогодні завдадуть на кару. Як головному Проводиреві йому належало подбати й про неї. Вчора він наглянув там вигі́дну осичку з відстовбурченим трохи вбік сучком — буде зручно тягти мотузку. Найгірше, що й самою карою мав порядкувати він. Відповідно до лісового закону новий Проводир міг обняти владу тільки тоді, як його попередник востаннє здригнеться на суку. Тільки з цього, либонь, і тішився заєць.
Дивно, але споглядати, як його каратимуть, зібралася сила-силенна лісових мешканців — зроду стільки не збиралося. На виборах того літа було вдвічі менше. Заєць не знав, чи добре це, чи недобре. Однак помалу дійшов думки, що добре. Значить, шанують, а може, й спочувають. Бо перше не дуже слухалися, найчастіше лаяли.
Як усе наготували, він звелів перекинути через сук мотузку з зашморгом. Найсильніший з вовків спритно й покірно вчинив волю Проводиря й ухопився лапами за вільний кінець мотузки. Заєць подякував звірині́ за довіру й перепросив, що не зміг усім догодити. Звірі заревли, загукали на знак згоди, а може, й незгоди — цього він уже не розібрав, накинувши собі на шию зашморг. Сумно прищулив вуха і мимохіть пустив скупу сльозину, якої ніхто, здається, й не помітив. Хіба тільки білка, що сиділа собі на соснині, здаля жалібно кигикнула, і він, перш ніж дати наказ вовкові, подумав: «Чи не та, бува, що прохала про нове дупло, а він їй відмовив?»
То був єдиний вияв приязні за рік його невдалого урядування. І заєць стрілою злетів угору.
Звірі з радощів почали високо підстрибувати, метляти лапами і хвостами. Коли ж усі трохи втихомирилися, то головним Проводирем наставили вовка — того, що тримав мотузку…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.