неділя, 31 березня 2013 р.

Василь Биков, "Музи́ка"

Василь Биков
МУЗИ́КА
Надвечір він задрімав у затемненому готельному номері. Крізь нещільні пластини білих жалюзі до покою вузенькими смужками цідилося світло й ламаними лініями мережало меблі, килим на підлозі, стіни й невеличку картину, яка зображала кориду. Хоч про кориду можна було тільки здогадуватися: всі постаті на малюнку мали форму чорних і червоних трикутників  бики й матадори. Але йому було байдуже до тої картини: він майже ніколи не помічав ніяких картин ні в готелях, ні в офісах. Він був музи́ка, і куди більше його цікавили звуки. Однак тепер, коли левова частка сієсти вже минула, а вечірній курортний гамір ще не почався, навколо панувала тиша, лише під стелею розмірено гув величезний трилопатевий вентилятор і під вікном раз по раз пирхав кондиціонер. Проте серед цієї, здавалося б, тиші раптом почувся якийсь загадковий звук, що линув невідь-звідки й тривожно дражнив слух. Прокинувшись від того звуку, він нічого не втямив, але десь у глибині душі відчув щось лихе. Він довго лежав, боячись ворухнутися. В покої бракувало прохолоди, було душно, млосно і якось дуже невигі́дно, хоч він і не міг збагнути, що спричиняється до тої невиго́ди. Може, він захворів чи тільки починав хворіти? Чи не тому, бува, йому сьогодні не хотілося їсти? На сніданок у каварні він лише випив склянку апельсинового соку. Обідати зовсім не пішов. Не мав ні сили, ні бажання вставати і йти до гомінкої ресторанної зали, турбувати себе. І він лежав, прислуха́вся, як шумить вентилятор, і думав. Відчував: найкраще йому лежати. Коли б тільки не клята задуха, від якої в тропіках не було рятунку ні вдень, ні вночі. І ось тепер цей звук, що збудив його з сонної втоми.
Не розуміючи гаразд ні чому мається так зле, ні звідки йде той тривожний рокіт — зовні чи, може, з середини, з самого себе, він урешті наважився встати й сів на краєчку широкого ліжка. Однак незабаром завзяття йому поменшало, і він знову відкинувся на зім’яте простирало.
Здається, даремно він приїхав сюди, в цей благословенний тропічний рай, цілющий для людських тіл, наділений природою і морем. Він мав інший клопіт, але вийшло так, що контракт на концерти підписати не пощастило, трапився невдалий антрепренер, і йому тоді майнула думка, що, може, це й на краще. Він, вільний, не обтяжений обов’язками, поживе коло моря, якнайдалі від метушні, скільки душа забажає, а там видно буде. Та й удома, далеко на півночі, його ніхто не чекав, на той час він уже не мав аніяких обов’язків ні перед родиною, ні перед антрепренерами; може, вперше на віку настав його довгий чи недовгий перепочинок. Він був музи́ка, але останнім часом з ним щось коїлося: ніколи ще він не відчував такої байдужості, навіть відрази до інструмента, який тепер, мов непотріб, стояв самотньо в чорному футлярі обіч білих дверей. Щось у його душі розладналося й тисло — невиразне, навіть загадкове, не зовсім усвідомлене. А головне — цей тремтливий рокіт, подібний до низької ноти, якої хтось не міг узяти гаразд, а лише силкувався й невміло її витягав. Але чому в ній стільки неприємної, гнітючої тривоги?
Коли добре розважити, то йому, либонь, конче треба звернутися до психіатра, до їхнього сімейного лікаря Гавла, який лікував був жінку, тещу і старшу дочку, однак ніколи не лікував його самого: не було потреби. А ще він змалку пам’ятав, як зневажливо озивався його батько про тутешній люд, що частенько вдавався до психіатрів — от ніби всі бігали до венерологів. Але батько був з іншої доби, з іншого роду-племені, яке, здається, мало колись звичку обходитися зовсім без лікарів. Її, либонь, перейняв і син.
Він незчувся, як знову задрімав — так на нього вплинула, певно, сієстова тиша — і йому відразу ж, без ніякої перерви, наснилося те, що наяву його зовсім не цікавило. Хоч у сні воно сприймалося, неначе давно знане, звичне і нітрохи не дивувало. Насамперед краєвид — широкий простір пагористої долини, що зеленів молоденькою травою. Але на взір то була зовсім не прерія, не савана. Великий лісовий обшир без осель і доріг. Він ступав трав’янистим схилом, за ним поволі тяглася череда волів чи бізонів. Це все годі було зрозуміти, та він і не силкувався. Він почувався чи то пастухом, чи то ватажком цієї череди і не командував, не заганяв тварин, а зграйно вів їх кудись низькою нетоптаною травою. І настрій, і сама подія були б цілком буколічні, якби не загадкова тривога, що йшла невідь-звідки. Тривога та переросла в сполох, коли попереду завидніло урвище — широчезна безодня, яку годі було обминути. А головне, він не міг спинитися, слідом за ним ступала й череда; не відчуваючи, либонь, ніякої загрози, воли чи то бізони неквапливою лавою сунули й сунули за ним і вже підступили до краю безодні. Їх годилося б спинити чи завернути, але він не міг або не знав як. І з жахом покотився по слизькій траві в безодню, де на дні щось вирувало, клекотало, немов у здоровенному казані. Бруд, магма чи, може, що інше…
Відчувши близьку катастрофу й загибель, він здобувся врешті на якісь душевні зусилля, що припинили ту муку, і прокинувся.
У покої вже стояв присмерк, здається, настала ніч; вузенькі попруги-щілини пересунулися тепер угору, посмугувавши стелю — то крізь жалюзі просвічували вогні невисоких вуличних ліхтарів. Звідкись долинала притишена музика ламбади: грали, певно, в сусідньому готелі чи на узбережжі під пальмами. Ледве він зітхнув з полегкістю, позбувшись прикрого сну, як у його душу знову почав закрадатися той самий загадковий рокіт. І шуму того не годна була заглушити навіть захоплива ритміка ламбади; його невтишний, безперервний фон забивав решту звуків, які доносилися знадвору. Що то за неприродний, таємничий рокіт, він ніяк не міг уторопати. Вставши з ліжка й не засвітивши лампи, він у сутіні покою намацав двері на лоджію.
Ритмічні звуки ламбади огорнули його з більшою силою, в обличчя війнуло вечірнім парким повітрям і солонуватим подихом моря. Босий, невбраний, у самих плавках, він підійшов до білого, ще гарячого від спеки поруччя й зіперся на нього. Внизу, під лоджією, тихенько тріпотіло від нічного бризу вахлярувате пальмове листя, уздовж звивистого берега тягся бісерний разок матових придорожніх ліхтарів і зникав за скелею, яка вганялася в ліниве море, що чорним оксамитом брижилося по всьому нічному видноколу, зливаючись удалині з високим зоряним небом. Набережна алея сяяла, неначе вдень, обаполи неї росли пальми. По цей бік узгір’я громадилися білі вілли, курортні будинки й пансіонати; неподалік, зісподу залитий світлом, височів масивний куб нового готелю компанії «Шаратон». Під пальмами, коло придорожніх готелів з яскравими строкатими вивісками, завмерли валки машин. Однак на приморському шосе потік авто хоч і зрідів, але не припинявся: блискаючи фарами, вони котили в обидва боки. Звернувши з дороги, дві машини зупинилися якраз проти його готелю біля пальм. З одної вийшла пара, жінка трохи зачекала, поки чоловік замкне машину, а тоді вдвох вони квапливо попрямували до готелю. З другої чомусь ніхто довго не виходив, і він звів очі вгору, в зористу чорноту південного неба.
Попереду, низько над обрієм і морем, сяяли зорі славетного Південного Хреста. Три з них були майже однаково великі та яскраві, а дві інші (в лівому рамені) видалися дрібнішими й мало не зливалися в одну, неначе заховуючи симетрію хреста. Раптом з-під тих зір на якусь мить виринуло розпливчасте, мовби в тумані, батькове обличчя, аж він стрепенувся з несподіванки. І саме звідти знову долинув той загадковий рокіт. І що той рокіт дужчав, то більшими й ближчими ставали зорі; йому почало ввижатися, ніби він позбувся ваги, хтозна-як відірвався від поруччя й опинився над морем. Спершу він бачив тільки щораз більший зоряний хрест і виразно відчував, що кудись летить. А потім перед очима промайнули і щезли набережна алея, шосе з пальмами, білі фасади готелів, звивиста смужка берегового прибою. Під ним простяглася широка чорна пустка, а він звільна, не опираючись повітрю, немов безтілесний, линув кудись угору — в зоряну круговерть чорного нічного неба.
Це його, як і перше, майже нічим не здивувало, він мав навіть якусь приємність; його тілесна оболонка зникла — і він не чув ні холоду, ні звичної задухи. Його безтілесне Я розплаталося над темною морською просторінню, яка ширшала й ширшала внизу. Невдовзі земний простір зовсім розчинився в ночі, під ним і над ним мелькала, виблискуючи, зоряна карусель; здавалося, важко було не наскочити на котрусь із несподіваних зірок. Але він не наскочив. Його навіть манив той зористий безкрай, серед якого він почав угадувати деякі зорі. Як йому це вдавалося, він і сам не знав, бо ніколи ґрунтовно не вивчав астрономії, може, коли-не-коли про щось довідувався. Однак тепер дуже певно пізнав надзвичайно яскраву комбінацію з кількох зір, що світили-моргали попереду якраз на його шляху. То розкинулося безладне гроно Стрільця, він навіть полічив зорі, з-поміж них було десять чи навіть одинадцять великих, а решта — дрібні, тьмяніші. Трохи віддалік над ними пропливало імлисте пасмо Чумацької Дороги, і його шлях пролягав навперейми їй. Лише тоді його вперше пройняла тривога: що ж з ним діється? Якось переборовши її, він став сміливіше розглядатися на всі боки і навіть зирнув назад — Південного Хреста вже не було видно, а з ним десь непомітно щез, немовби розтанув, невиразний, невловний батьків привид. Авжеж, найімовірніше привид, хоч він уже й не був певен, що саме батьків. Унизу розлягалася густа чорнота — виходить, він ринув над океаном, бо на суходолі неодмінно мигнуло б яке світло. А може, він злетів так високо, що земля зникла й довкола був тільки космос. Холодний, безживний, загадковий космос. Проте він не чув холоду, та й дихалося легко, хоч він, мабуть, уже й не мав потреби дихати. Неначе альбатрос над океаном, він безтілесно линув у зоряній стихії. От тільки куди?
Нешироку смугу Чумацької Дороги він перетнув напрочуд швидко, хоч достоту й не знав, як мірявся час — земними годинами чи світловими роками. Однак нічого особливого там він не побачив — хіба що довкола роїлося чимало пилинок-зір, але вони зовсім не торкалися його. А коли він вибрався з тої туманності, то знов опинився у вільному зоряному просторі, де зовнішній чи то внутрішній рокіт мелодії лунав уже інакше. Тепер той рокіт уподібнився до співу, врочисто-жалобного реквієму. Чому саме реквієму? По кому той реквієм?..
Було зрозуміло тепер, що він летів на північ. Імовірно, вже проминув рівноденник — коли тільки з землі можна було спроектувати його на ту вишину. Але куди ж він летів? Що його єднало з тим співом? І що чекало на нього попереду?
Мабуть, він линув не дуже високо, проте, безперечно, в космосі. І дедалі частіше позирав долу. Незабаром унизу ледь замрів береговий обрис якогось континенту. Якого саме, він не розібрав. Уздовж берега розійшлися і мріли тьмяні плями світла — чи, бува, не від численних мегаполісів? Отже, це не глушина — майнула йому спасенна думка. Може, Європа?..
Тільки що він мав робити в Європі, яка його зовсім не цікавила: це не його батьківщина, він навіть ніколи не наїздив туди. От батько й батькові предки… Колись іще малим він чув, як батько розповідав про яблука-антонівки, і з дитячою наївністю вірив, що вони найсмачніші. Смачніші за апельсини й ананаси. Однак ні скуштувати їх, ні навіть побачити жодного разу не випало. Завжди траплялися інші. Тепер він і сумніву не мав, що з готельної лоджії його підняла якась батькова сила, чи воля, чи хоч би й привид, який згодом зник. Або лишився позаду. В зоряному просторі його вже вів інший локатор. Вів неухильно, немовби наперед визначеним шляхом. Що то за локатор? Чи не той рокіт-реквієм? Може, він зміниться на інший, веселіший, підбадьорливіший і менш тривожний?
Ні, рокіт-спів не мінявся, а навпаки, лунав дедалі виразніше. В реквіємі ніби з’явилися знайомі ноти — щось з Моцарта й Берліоза. Йому навіть був почувся відомий мотив з другої сонати Шопена — слов’янського композитора минувшини. Він майже нічого не знав про нього, але чув, що батько походив з того далекого краю. Тут, либонь, долучився й сакральний чинник — поклик предків абощо. Здається, зоряна круговерть несла його саме туди, принаймні на північ.
Неподалік від сузір’я Змії з його п’ятьма великими зорями, розміщеними дугою справа наліво, він знову відчув близьку присутність батька, дарма що ні батькової постаті, ні голосу ніде не помітив. Неначе той був поруч і чи то скеровував, чи то своєю містичною силою супроводжував його. І журливий мотив усередині увиразнився ще більше. Він уже звик до цієї мелодії й знав напевно, що то похоронний марш. Але чому похоронний? Запитати в невидимого батькового духа не було змоги, та він і не наважувався. Він поводився в цій космічній безодні дуже обережно, стримано, щоб, бува, не заподіяти якої шкоди, не наробити дурниць. Та й батькова присутність не обтяжувала, не дошкуляла його. Очевидно, небіжчик-батько великою мірою був причетний до того, що з ним тепер відбувалося. На відміну від сина батько так і не оббувся в країні, де прожив більшу частину життя і де віддав Богові душу. Але не віддав молодощів, які разом з уродинами належали іншому племені та іншій культурі. А це, певно, багато важило — як він уже зрозумів мимоволі. І всупереч обставинам. Батько був не такий, як інші з його товариства: інакшої вдачі, інакшої природи. Часом те, що батько вирізнявся з оточення, дратувало сина, народженого й вихованого на новій землі. Однак він не судив батька, а лише довго не міг зрозуміти. Тим-то, либонь, він майже не успадкував батькової природи. Але по батьковій смерті… По ній щось незбагненне почало рости й міцніти в синовому серці, і син усвідомив собі, що це невипадково. Насамперед він відчув, ніби його щось різнить із тою землею, де він народився, неначе йому відкрилася інша, справжня, батьківщина. Проте він твердо знав: іншої батьківщини нема, його вдовольняла й та, де він з’явився на світ. Але, бач…
І ось тепер цей зоряний літ!
Мабуть, він опинився аж під вершечком неба, в зоряному космічному зеніті. Зорі обси́пали його зусібіч, сліпуче іскрилися перед очима й мінилися різними вогненними барвами. Одні були зовсім близенько і швидко мчали обіч нього вперед і назад, другі поволі відпливали ліворуч і праворуч. А неподалік часом падали метеори, описуючи срібні дуги, по яких не лишалося й сліду. Коли він підлітав до Волопаса, де в центрі владно виблискував Арктур, похоронний мотив залунав гучніше. Мелодія линула десь з вишини й повнила зоряний безмір нестерпною жалобою. Він уже виразно прочував: тут щось станеться. І чимраз пильніше вдивлявся вниз. Проте внизу панував суцільний морок, тільки коли-не-коли щось зблискувало — водні плеса чи, може, яскраво освітлені мегаполіси. Поодинокі й дрібні вогні з такої вишини, звісно ж, годі було розгледіти. І тут йому спало на думку, що, може, він уже злітає додолу. Чи то небо осіло на землю? Чого ж тоді земля така сувора й мовчазна? Чому вона так принишкла? Немовби набрякла з горя й гніву й чекає чогось? А в небі не було ні горя, ні гніву. Зрештою, не було й радощів — у цьому він уже пересвідчився.
Коли на зоряному небосхилі заіскрився Віз, тужний хорал залунав якнайгучніше. От тільки він усе не міг збагнути звідки? Згори, збоку чи все ж з темної землі? А може, з його душі? І здалося йому, що, либонь, і справді з душі, що він ніс його з собою. Але звідки б у душі взятися незнайомій мелодії? В його душі часом лунало багато інших, проте відомих, тих, що їх він чув бодай раз. А цієї — можна з певністю сказати — він ніколи не чув. Отже, не з душі. Тоді з неба чи з землі…
Найімовірніше з землі.
Ця думка змусила його пильніше вдивлятися вниз, у земний морок; зорі вже не надили його — його більше приваблювала земля. Треба щось розгледіти на ній: там ховалася розгадка його незвичайної загадки. От тільки де? Він линув тепер повільніше. І не між зір, а під ними. Виходить, він помалу злітав додолу. Здається, по спіралі абощо. Му́зика гриміла без міри врочисто і зворушливо. Еге ж, там очевидно щось сталося: мабуть, когось ховали. Але кого? Так урочисто ховають хіба що самого Бога. Невже там жив Бог? А втім, Боже місце десь вище, над усіма й усім, що він був створив. Над землею, планетами, зорями й усесвітом. Принаймні так йому змалку здавалося, так сказано в Святому Письмі.
Він уже навіть не спускався по спіралі, він, либонь, кружляв над якимсь гробовищем, — чорним і похмурим гробовищем у північній півкулі неба. Реквієм то виразно лунав, то стишувався трохи, і тоді він розумів, що віддаляється від певної місцини — чи не від тої, бува, де грає му́зика? Якийсь час нічого не змінювалося: він усе кружляв та кружляв, і йому раптом спливло на гадку, що від нього чогось вимагають. Але чого? Спитати б! Однак поблизу нікого не було, навіть батьків привид зник остаточно. Він линув сам — у непроглядній темряві, попід зоряним склепінням, над повитою мороком землею, звідки навсібіч ширилася загадкова му́зика. І тоді він набрався сміливості.
— Кого ховаєте? — хрипкувато гукнув він у пітьму й сам не впізнав свого голосу: так грімко пролунали його слова в космічному просторі. Ледве виляски стихли вгорі, як зокола почулося:
— Народ ховаємо…
«Який народ? Чому народ?» — колесом закрутилися в його свідомості непевні думки-питання. Але висловити їх він не наважився: то було б уже занадто. Прислухаючись без упину, він силкувався щось зрозуміти і, здається, почав розуміти. Авжеж, батько являвся недарма. Однак до чого тут він, батьків син? Пощо він прилетів сюди хтозна з чиєї доброї чи злої волі?
А може, з Божої волі? І він, подолавши океанський і космічний простір, опинився тут невипадково, бо в цьому був якийсь присуд долі. Або й жереб — думав він, досі гублячись у здогадах і кружляючи над темною землею. Виписуючи в розрідженому повітрі коло за колом, чув реквієм то виразно й гучно, то тихше, то віддалеки. Аж раптом йому майнула думка: що буде, коли замовкне му́зика? Куди далі? І як? Вернутися назад він не вмів, а впасти на це темне гробовище було б жаско. Злетіти вгору? Чи до снаги йому? Від нього ж, як він знав, тепер нічого не залежало. Прочуття катастрофи пойняло його і йшло від нього, неначе передавалося в ноосфері. Може, задля того він якраз і з’явився тут?
Він ширяв угорі, попід зоряною твердю, і ніяк не міг збагнути, пощо він тут? Заради чого? Рятувати чи рятуватися самому? І як він міг щось зробити, коли був підвладний чужій волі, позбавлений власного Я. А втім, він відчував, що тягтися без краю це все не може, похорон коли-небудь та скінчиться. Цілком імовірно, що тоді скінчиться й він.
І справді, му́зика лунала щораз тихше, неначе віддаляючись кудись у земний морок. Але він і досі кружляв над тою самою місциною, не віддалявся нікуди: мабуть, віддалятися вже не було куди. Тільки щось у ньому самому віддалялося в почуттях, у погляді на ту трагедію — узагальнювалося, розпливалося абощо. Замовкала жалобна мелодія, і він танув разом з нею. Себе фізичного він, як і перше, не відчував, ніби й не мав свого тілесного Я. Але тепер занепадало і його Я духовне…
Це тривало, здається, довго, а може, й ні — він не відчував часу. Може, яку годину, а може, рік… І він уже усвідомив собі, що його самого в просторі лишилося зовсім мало. Окрайчик його колишнього Я. Решту висмоктала темрява з далеким, як наприпочатку, журливим рокотом та зоряним космічним блиском угорі.
А тоді не зосталося нічого…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.