четвер, 27 грудня 2012 р.

Василь Биков, "Хвостань"

Василь Биков
ХВОСТАНЬ
Сучасна казка для дорослих
Коли на складі почало темніти й над входом засвітилася електрична лампочка, Хвостань вибрався з нори.
Бігти на склад було ще рано. Хвостань знав, що вусатий чолов’яга в синьому халаті ще сидить у своїй тісній конторці й курить — димом від його цигарок просмерділися всі закутки. Треба було почекати. Хвостань був пацюк розважливий і ніколи не слухався власного апетиту, навіть коли його тягло за живіт. Тепер його ще й як тягло за живіт, бо він не їв кілька днів — відколи за скляною перебіркою з’явився цей Вусань і зачинив залізні двері в той відділ складу, де було все. Щоправда, купи міхів, стоси коробок і ящиків з пляшками Хвостаня мало цікавили. Кілька ночей тому він натрапив там у кутку на коробки, що від них ішов своєрідний, вельми привабний запах, і пацюк не стримався. Йому дрібничка була прогризти в картонній коробці дірку. Тож він досхочу поласував сиром, а тоді насилу просунувся в свою тіснувату нору під долівкою. Та от уранці прийшов Вусань і зачинив оббиті залізом двері. Відтоді їх не відчиняли ні вдень, ні навіть уночі, коли на складі не було Вусаня. І Хвостань ніяк не міг утямити, що ж той чоловік надумав.
Тепер він затулив собою вихід з нори, бо звідти могли вигулькнути його родичі — ці дурні́ голодні пацюки всякого віку, що їх тепер наплодилося під долівкою, як черви. Щоб, бува, не підбити Вусаня і його компанії на лихі вчинки, Хвостань мав загаяти пацюків чи повернути їх назад. Колись уже було таке: у відповідь на пацюче свавілля сюди прийшли люди в гумових фартухах і масках, з якимись приладами в руках і напустили в нори смертельної отрути. Тоді багато хто з пацюків загинув, але Хвостань і ще кілька найрозумніших вижили й почали інтенсивно множитися; до весни їхня колонія зросла більш як удвічі. Він чув, як люди казали, що спіймали облизня. «Дуже можливо, — гадав пацюк, — що вони вдоволяться тим облизнем і на якийсь час забудуть за пацюків».
Хвостань уже знав, що треба стерегтися людей, не дати їм застукати себе. І без діла не витикатися з нори, ні на що не зважати. І нікому не йняти віри. Навіть коли якийсь перволіток приплентається зі складу і скаже, що наївся сиру. Можливо, що то брехня чи провокація. Хвостань був розумний, хитрий і не в тім’я битий.
Однак тої ночі йому нічого не перепало. Коли Вусань пішов собі зі складу, пацюк старанно обнюхав усі закутки переднього відділу. Але залізні двері в головний відділ були зачинені, а в передньому нічим путнім навіть не пахло. В одному кутку там з’явилася якась металева бочка, що відгонила залізом. Залізо пацюка, певна річ, не цікавило.
Удосвіта він повернувся в свою нору. Проте сидів у ній недовго: його спокій порушила шамотня, яку зняли його родичі. Він метнувся до виходу і миттю зміркував, що там сталося. Ця дурна пацючня, очевидно, не витримала голоду і, ледве відчинили склад, спробувала проскочити в головний відділ. Та хіба можна було так чинити вдень, при людях? Люди, певна річ, збили бучу, загрюкали, забігали, когось із пацюків прибили. Інші пацюки розбіглися по кутках і поховалися в норах. «Зрештою, ті ду́рні дістали по заслузі — не суньтеся раніше, ніж треба», — розважав Хвостань. Причаївшись у норі за півметра од виходу, він не бачив, що коїлося нагорі, однак добре чув, як тупали ноги, як скреготало щось важке, тягнене зовсім поруч по долівці, і як зіпали робітники. Але то були не хіміки з санстанції: ті працювали мовчки, їхні хитрощі складно було розгадати, і лише Хвостань опанував цю науку. Робітники, мабуть лаючись, розмовляли дуже голосно і безперестану курили. Серед їхнього лементу він пізнав молодий голос вантажника Білявця, який одного разу мало не наступив був йому на хвоста й дуже злякався. Відтоді Хвостань боявся Білявця. А от Вусаня там не було чути, проте пацюк здогадувався, що той десь неподалік. Він упевнився вже, що мовчуни найстрашніші: своїм криком, своєю злістю вони впиваються самі, майже нічого не лишаючи іншим. Вусань, як здавалося пацюкові, був, може, й не дуже злостивий, однак надзвичайно небезпечний.
Але Хвостань був пацюк терплячий і вмів чекати. Минуло вже п’ять ночей, як у нього й ріски в роті не було. Увечері на якийсь час він вилізав з нори, попід плінтусом прокрадався до заповітних дверей і, пересвідчившись, що їх зачинено, вертався назад. Дорогою йому траплялися декотрі з його родичів. Вони своїм звичаєм метушилися, нишпорили всюди, куди тільки можна було прошитися, та, мабуть, даремно. Їхні дурниці раз по раз закінчувалися вранішніми людськими криками й прокльонами. Якось там навіть гавкав собака, що його, либонь, привели на склад пополохати пацюків. Але пацюки собак не боялися, як і котів. Коти самі здавна страшилися пацюків і не могли їм заподіяти ніякої шкоди. Найбільшим ворогом пацюків була людина.
Нарешті Хвостань дочекався свого.
Ледве в конторці погасло світло і стихли важкі Вусаневі кроки, він вихопився з нори. Хвостань добре знав шлях попід плінтусом, до залізних дверей було недалеко. Ще в норі він відчув: сьогодні станеться щось незвичайне, щось радісне й жадане. Так воно й вийшло: залізних дверей не зачинили. Мабуть поспішаючи, Вусань тільки причинив їх, лишивши невеличку щілину, крізь яку легко просунувся Хвостань.
У просторому відділі складу зробилося ще просторіше: багато ящиків і пак звідси вивезли. Хвостань прудко перебіг вузеньким проходом у найдальший куток, проте там на нього чекало тяжке розчарування: де недавно ще були картонні коробки, тепер стояв ряд скляних сулій, що видихували з себе їдкий, огидний сморід. Хвостань метнувся проходами туди-сюди і в одному місці, неподалік од виходу, занюхав знайомий дух свіжого сиру. Пахло звідкілясь згори. У відділі панував присмерк: підсліпувата лампочка світила так тьмяно, що нічого не можна було розгледіти. Однак Хвостань був пацюк тямущий, тож миттю зрозумів, що запах ішов з великої, поставленої насторч, металевої бочки. Але як туди залізти? Дертися по металу пацюки не могли, не вмів по ньому лазити й Хвостань.
А що він був дуже кмітливий, то швидко зметикував: дістатися туди можна по ящиках, безладно нагромаджених коло самісінької бочки. Ці дерев’яні ящики були порожні, а деякі й поламані. Пацюк притьмом стеребився по них аж на вершечок. Бочка стояла поруч, і тут, нагорі, сиром пахло ще принадніше, як унизу. Ще б пак! Великий шматок сиру білів у сутіні на кінці коротенької дощечки, що лежала поверх бочки. Починалася та дощечка саме під пацючими лапами. Завширшки вона була якраз така, щоб з неї не впасти, і Хвостань не дуже квапливо, але й не забарно рушив до сиру.
Аж тут сталося щось незбагненне: дощечка раптом перекинулася — і Хвостань сторчма полетів у бочку. Дощечка зараз-таки стала на своє місце, забравши з собою сир.
На якийсь час Хвостаня взяв шок: такого він не сподівався. Він умів обминати найхитріші пастки, ніколи не чіпав найсмачніших принад, угледівся від хімікатів тої осені. А тут отак по-дурному вскочив, наче послідущий перволіток. Він уже здогадався, що цю пастку наставив отой Вусань.
Затрусившись зі страху й люті, Хвостань навіть не намагався вирватися з залізної пастки. Голод, який дошкуляв йому кілька днів, раптом угамувався; натомість з’явився гнів — він ладен був гризти металеву бочку, коли б мав змогу. Він розумів, що до ранку звідси не визволиться, а вранці сюди прийде Вусань і знищить його. Його — найдужчого, найсміливішого пацюка на складі. А втім, такий закон: у боротьбі за існування в пацючій спільноті першими гинуть найдостойніші, найвеличніші. Однак решта, ду́рні й страхопуди, житимуть і сміятимуться з нього. Що ж, така вже, певно, їхня пацюча природа.
Хвостань іще не отямився, як нагорі по дощечці знову обережно затупали пацючі лапки, і тут-таки в бочку шелеснув ще один пацюк. Край дощечки, де був сир, знову задерся вгору. Нова жертва злякано заметушилася на споді бочки. Хвостань на це навіть не зважав, він і далі міркував: «Що ж робити?» Зачувши Хвостаня, молодий пацюк дрібно затремтів і скулився навпроти, під стінкою бочки. Хвостань йому не хотів спочувати, лише подумав: «Сам винен, не лізь, де не просять». Він сидів каменем, помалу оговтуючись від шоку.
Пацюки падали в бочку майже через однакові проміжки часу: всіх непереборно надив смачнючий дух сиру. Перед світом у бочці було вже восьмеро пацюків, зокрема й двоє задирливих самців-осінчуків. Навіть у непроглядній темряві Хвостань занюхав би їх, бо вже не раз бився з ними. І здогадався, що ця зустріч на добре не вийде. Досі під долівкою вони всяк уникали один одного, але тут такої нагоди вже не буде. Тепер доведеться раз і назавжди з’ясувати, хто з них виживе.
Проте за мудрого, звісно, мав себе не лише Хвостань, а й деякі інші пацюки, що попалися в цю пастку. Попервах усі вони сиділи нерухомо, поволі приходячи до тями. Тоді темряву ні з того ні з сього розітнув пронизливий виск, і почалася бійка. Жах огорнув пацюків, хтось, не стримавшись, перший кинувся на сусіда. Можливо, то був котрийсь із двох братів — його поклик став гаслом до смертельної сутички всіх з усіма. Хвостань знав і змолоду пам’ятав, що в такій халепі гаятися не годиться: можна накласти головою. Перемагає найвідчайдушніший, найспритніший. Хвостань і собі пронизливо вереснув, а тоді накинувся в темряві на сусіда — може, навіть на того самого, що впав був слідом за ним у бочку. Він досить легко вбив його, роздерши тому горло. Але тут-таки й сам насилу вирвався з чиїхось гострих зубів, перевернувся через голову й учепився зубами в чиєсь тепле і м’яке черево. На споді тісної бочки сплівся бурливий клубок з тіл нажаханих пацюків, які шарпали, гризли, топтали один одного — нападали й заразом боронилися. В бочці стояв міцний дух пацючої крові, і в ньому вже зовсім не було чути такого жаданого запаху сиру.
То був запеклий і довгий бій, — бій до загину, в якому до ранку вціліло тільки двоє — Хвостань і молодий осінчук. Решта пацюків, сходячи кров’ю, лежали на дні; дехто вже навіть і не дихав. Самця тяжко вразили чиїсь зуби, але, зачувши живого Хвостаня, він спромігся на слабкий бойовий клич і вищирився. Знесилений Хвостань, спритно вихопившись, безгучно вп’явся в об’юшене горло самця й добив його.
Кривава сутичка скінчилася — в бочці Хвостань лишився сам. Самота давала йому сяку-таку можливість жити — хай до ранку. Звісно, цього було мало, але інстинкт підказував пацюкові, що часом з найменших можливостей складається довге життя. Надто коли маєш волю боротися за нього до останку й не завжди додержуєш принципів. Хвостань з острахом дожидав ранку, коли прийде Вусань і порішить його в бочці. Гинути він, як і перше, не хотів. Правду сказати, його амбіцію посилювало те, що він таки переміг усіх своїх родичів. Однак людину, як відомо, годі перемогти.
І от він прийшов, той страшний Вусань. Спочатку біля конторки загупали його чоботи, потім спалахнуло електричне світло, яке розігнало сутінки в приміщенні. Здається, Вусань був не сам. Якусь хвилину Хвостань дослухався до їхньої розмови, а тоді хтось безжурно засміявся — певно, молодий вантажник Білявець. Ще мить — і під стелею яскраво засвітилася лампочка. В бочці майже розвиднілося. Хвостань обвів задоволеними очима безживні тіла своїх жертв і наготувався зустріти Вусаня. Коли той простягне руку, пацюк зараз-таки вчепиться в неї й загине, як личить пацюкові-переможцю, пацюкові-лідеру. Він був гоноровитий і не хотів ховатися між трупів, що купкою лежали на дні бочки, не хотів удавати з себе мерця. Коли над бочкою схилилося ненависне Вусаневе обличчя, що від нього смерділо цигарками «Мальборо», складеними стосами коло вікна, Хвостань вищирив зуби й погрозливо засичав. На дужчий поклик він просто не мав сили.
— Ну, як там? — почувся голос віддалеки.
Це питався Білявець.
— Усе гаразд! — радо відповів Вусань. — Твоя правда.
— Хтось вижив?
— А он сидить Хвостань…
— От і добре. Випускаймо.
Бочка раптом перехилилася, Хвостаня мало не завалило мертвими пацючими тілами, але він змикнув і опинився аж на крисах бочки. Осоружне Вусаневе обличчя було зовсім поруч, проте воно не виявляло ні люті, ні грозьби. Бочка похилилася ще нижче.
— Ну, махай звідси! — без ніякої злоби сказав Вусань.
Здається, той його випускав. Хвостань нарешті втямив це й хутенько шмигнув з бочки під ящики. Пацюк зовсім інакше почав ставитися до Вусаня: він уже не дихав важким духом на людину. Як з’ясувалося, той Вусань зовсім не лихий — той добрий. Той йому споможе. Це його родичі-пацюки хотіли були вбити його, а людина дарує йому життя. Який він був дурний, що ненавидів людей!
З-під ящиків він щасливо перебрався до своєї нори і сховався в її рятівничій темряві. Але він таки вчув, як позаду непевним голосом щось муркнув Вусань, а Білявець йому відповів:
— Дарма, все буде окей! Науку мав нівроку. За місяць жодного не буде…
Причаївшись у норі, Хвостань помалу відходив од нічної колотнечі й гадав, що тепер його закляті вороги — його ж родичі. Він буде їх безжально винищувати. Хоч би тому, що він найдужчий! А чия сила, того й правда. Однак до правди йому було байдуже. Нехай правди дошукуються слабаки. А над ним старшинує Вусань. Він його бог і правда.
Вусань, либонь відчувши, що настрій пацюка змінився, а може, просто здобрившись, поклав коло його нори той самий шматок сиру, який не дістався пацюкові вночі. Але Хвостань на нього й носом не повів — тепер його дурманив тільки запах крові.
За місяць на складі й справді не було вже жодного пацюка. Крім Хвостаня, певна річ…
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.