вівторок, 4 грудня 2012 р.

Василь Биков, "Носороги йдуть"

Василь Биков
НОСОРОГИ ЙДУТЬ
Плем’я давно вже згубило свою незалежність, платило величезну данину й почувалося дуже нещасним.
Гнобили плем’я бридкі й могутні люди-носороги. Безбожні й безпринципні, вони не мали ані найменшого жалю до того, хто зроду не був носоріг. А коли й був, то теж не шкодували, досить учинити щось наперекір чи вирізнитися з-поміж гурту носорогів.
Ватажкував у нещасному племені юнак із пишним і славним ім’ям Ко, що означало Відважний. Він і справді був відважний, водив плем’я в бої за незалежність, дарма що не здобув перемоги. Мабуть, таки носорогів годі було перемогти. Проте коритися їм у всьому Ко теж не мав наміру. Він розпочав із ними перемовини. Казав, що може багато чим поступитися, аби носороги дали плем’ю спокій. Але, певна річ, не свободою. Люди племені зібрали майже весь урожай кукурудзи, сої, бобів і проса, всі родові скарби: каблучки, сережки, персні, дуже гарний керамічний посуд, що ним уже два сторіччя славилося плем’я. Це все вони акуратно порозставляли й порозкладали на галявинці під віковим дубом, чекаючи на посланців од носорогів. Прибульці оглянули й обмацали кожну річ та й поїхали собі геть. А вернувши позавтра, сказали: «Мало! Ми приїдемо, виб’ємо все плем’я й позабираємо все дурно». Ватажок Ко зажурився, бо плем’я більше не мало чим загодити носорогів. Коли це від носорогів над’їхав новий посланець і привіз наказ свого володаря віддати йому Ав’ю — ватажкову сестру, найвродливішу дівчину племені.
Ватажок Ко ще дужче зажурився. Звісно, йому шкода було юної Ав’ї, але що він мав робити? Рада старшин, до якої він звернувся в цій справі, поділилася на два табори. Одні казали, що треба піти на згоду, а то згинуть усі. Другі їм перечили: «Нізащо в світі! Носороги ошукають. Візьмуть Ав’ю, а від нас не відкаснуться». Ватажок Ко болісно міркував над тим цілу ніч і таки пристав на вимогу носорогів. Гадав, що як він оддасть сестру, то, може, носороги підуть звідси у свою країну боліт та мочарів, повернувши людям певну надію. А як ні, то, далебі, згине все плем’я до душі. Другого дня вранці він покликав сестру. Ав’я знала вже, яка гірка доля їй випала. А що вона була дівчина розумна, то мужньо зустріла той присуд. Вона любила своє плем’я, любила землю, на якій виросла, і ладна була приректи себе на жертву, щоб убезпечити одноплемінців.
Але тут роз’ярилися ті старшини, що не хотіли подаватися носорогам. Найбільше лютував голова одного клану Джо, який трохи був не зірвав бунт проти ватажка племені. На превелику силу ватажок приборкав зухвальця… Помогло хіба те, що носороги ніби справді втихомирилися й стали вибиратися в дорогу. Ця новина привернула людей до згоди й дала всім надію. Джо також посмирнішав, принишк. Либонь, зрозумів, що помилявся саме він, а не ватажок племені. Ватажок хоч і вболівав за сестру, але був задоволений: найбільша загроза, здавалося, минула.
Плем’я з подвійним завзяттям заходилося коло господарства: треба було наробити всього, чим поступилися носорогам. Спершу терпіли і голод, і холод, але сяк-так вибилися із злиднів. Того року заповідався непоганий урожай пшінки, і люди були певні, що з голоду не помруть. А головне в племені знову запанувала згода, носороги теж не докучали. Виглядало, ніби пішли собі геть. Ко почав пишатися своєю мудрою політикою, дарма що досі жалкував за бідолашною сестричкою. Решта старшин хоч і знехотя, але поволі визнавали, що помилилися, ставши проти гнучкої політики Ко.
І от саме тоді, наприкінці літа, коли в полі достигав урожай пшінки, прийшла звістка, що носороги вертаються. За день чи два плем’я дізналося, що вже вернулися. Їхні фаланги бачив хтось по той бік змілілої за літо річки, що її тепер дуже легко було перебрести. І справді, на третій день прибули посланці від носорогів сповістити, що вони йдуть. І край.
Ватажок Ко негайно скликав раду старшин, але що він міг їм сказати? Над плем’ям ізнову зависла смертельна загроза. Усе плем’я, певно, не перевищувало числом третини носорожачого війська. Відкупитися цього разу не було чим. Скарбів ще не надбали, врожай був на полі. Коли що, то носороги його дощенту витолочать, заки винищать саме плем’я. Відчувши лихо, в хижах-халупах заголосили жінки. Тоді хтось із ради старшин згадав, як відкупилися того разу. Треба запропонувати красуню.
Певна річ, уродливих дівчат у цьому величному племені було чимало. Але всі знали, що найсподобнішою красунею була ватажкова жінка, яку звали Чуя. Саме на ній спинилися старшини племені.
Ватажок Ко спершу розлютився на всіх разом — на своїх і чужих. Він кохав Чую й нікому не хотів її віддавати. Та що ж удієш? Носороги наближалися, жити племені лишалося кілька днів. Рада старшин вимагала від ватажка поквапитися. Тільки Джо був проти того, щоб попускати носорогам. Він сказав, що не хоче належати до племені, яке рятує себе ціною життя своїх найвеличніших жінок. Але Джо був один такий у раді старшин. А ватажок Ко мав на своєму сумлінні сотні жінок, старих та дітей рідного племені. І він надумав віддати свою жінку. Вона послухалася чоловіка-ватажка, але, вирушаючи за річку, прокляла і його, і все плем’я, яке не змогло її відборонити.
Усе сталося так, як і гадав Ко: принадний подарунок подіяв. Носорожача рать ще кілька днів постояла по той бік річки і знов кудись вибралася. Ватажок потерпав душею, сумував, кленучи часом тяжку ватажкову долю, але загалом був задоволений. Люди племені відтепер шанували його ще більше: усі схиляли голови перед його самопосвятою й розуміли, кому мають завдячувати свій порятунок. Усі, крім Джо, який першої ж ночі скликав був свій невеличкий клан і кудись пішов.
Знову плем’я потроху заспокоїлося, оговталося. Люди зібрали непоганий урожай, стали краще годувати дітей та й самі наїлися досхочу. Всі (а надто старі) дуже хвалили ватажка, який забезпечив їм тихомирне життя і врятував плем’я. Проте сам Ко жив одинаком, худ, марнів, зробився мовчазний і сердитий. У свята, коли всі розважалися, він німував, чорніючи з горя. Ватажок щось прочував. І прочування його не зрадило.
У півроку, коли минула дощовита пора й зійшла повідь, знову прибули посланці від носорогів. Цього разу вони сказали тільки те, що йдуть по жінок. Носорогам припали до вподоби тутешні жінки, і вони хочуть їх — одразу всіх.
Плем’я впало в розпуку, а ватажок Ко раптом звеселився, бо щось збагнув. Та турбота, що завдала була йому стільки муки й забрала кохану жінку, враз зникла. Ко став безтурботний — тепер він не мав з чого вибирати. Пропала надія. Все спростилося — треба йти і гинути. На перемогу годі було сподіватися. Перемогти носорогів ще нікому не щастило, від них можна було хіба тільки відкупитися. Коли було чим. Проте плем’я вже нічого не мало.
Рано-пораненьку напролітку плем’я вийшло на берег річки. Молоденькою травичкою рясно зеленіли узбережжя, великі жовті квіти пишалися на кущах коло води. Плем’я стало в три лави: попереду — чоловіки й парубки, в другій лаві — жінки, а позад усіх — діти і старі. Всі озброїлися, хто чим міг — від мечів до рогачів. Чекали. До ватажка інколи підходили друзі й радники, багато хто з них казав: «Ну, що ми їм удіємо? Їх он скільки, а нас? Краще, либонь, було б віддати жінок і врятувати дітей…» Ватажок слухав усіх, нікому не перечив і був напрочуд спокійний. Наміру свого не міняв. Одно чекав. Одно знай чекав…
Носорожача рать, не спиняючи войовничої ходи, ступила у воду й побрела через неї на цей берег. Злий вогонь палав в очах роз’юшених людей-носорогів, басовитий рик вихопився з їхніх роззявлених пащ, коли вони побачили гарних жінок. Але щоб заволодіти ними, треба було вбити їхніх чоловіків. Хоч це здавалося ще непевним, бо ніхто з чоловіків і на думці не мав тікати. Боятися боялися, проте всі стояли непохитно — пліч-о-пліч, наготувавши зброю: сокири, списи, мечі й ножі. Нею вони й зустріли першу навалу носорогів. Опівдні шанси носорогів на перемогу похитнулися. Тим часом люди племені взагалі не мали ніяких шансів і ні на що не сподівалися. Вони билися до останнього подиху — свого й ворожого.
Цілий день точилася та битва. Витолочена бережина́ червоніла кровю, червону воду несла й скаламучена річка. Лише смеркома виснажені, скривавлені люди племені відчули, що вижили. Ба навіть перемогли. Купи носорожачих тіл лежали на березі, решта їх пливла по воді товстими черевами догори. Багато людей загинуло — і чоловіків, і жінок, проте з берега ніхто не зійшов. Ватажок Ко теж загинув. Надвечір племенем уже порядкував, хтозна-звідки з’явившись, опозиціонер Джо.
Коли споночіло, він зібрав між невисоких кущів людей племені й дозволив усім відпочити. А сам устав і, скоро в небі засвітилися перші зорі, промовив, звернувшись до найнижчої:
— Дякую, Зоре Війни! За помогу тим, хто збувся надії…
Його ніхто не обирав, не наставляв на ватажка. Та він і не питався нікого. Він уже знав, як треба поводитися з носорогами.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2012.