пʼятниця, 4 січня 2013 р.

Осип Мандельштам, "Вік"

Осип Мандельштам
ВІК
Віку, звіре мій, хто встоїть,
Блиск твоїх узрівши віч,
І своєю кров’ю згоїть
Твій хребет між двох сторіч?
Кров-обновниця клекоче,
Твердь залляючи земну,
Тільки трутень аж тріпоче,
Днів зачувши новину.
Твар, жива допоки, в силі
Донести кістя своє,
І хребтом невидним хвиля
Серед моря виграє.
Вік, що ніжний хрящ маляти,
Має ще земля-дитя —
Знов на жертву, мов ягня те,
Дано тімя живоття.
Щоб звільнити вік з пригноби,
Щоб колишній світ змогти,
Слід вузластих днів суглоби
Міцно флейтою стягти.
Хвилю саме вік колише
Смутком лю́дським, поза тим
У траві гадюка дише
Ритмом віку золотим.
Наберуться соком брості,
Бризне зелені розвій,
Хоч твої побито кості,
Дивовижний віку мій!
Наче звір, що був проворний,
А тепер, на жаль, заслаб,
Зриш назад крізь усміх скорбний
На відбитки власних лап.
Кров-обновниця клекоче,
Твердь залляючи земну,
Й кип’ячем рибни́м плескоче
Хрящ морів об мілину.
З кліті неба, де пташиння
Кружеля між вогких стром,
Рине, рине збайдужіння
На смертельний твій розлом.
© Дмитро Щербина, український переклад, 2013.